Re: цензії

Знову – Селін, і знову – війна. Чи писав Селін на якісь інші теми, окрім війни? Якщо навіть і намагався, то виходило все одно про війну: «Саме тоді сталася трагедія у Кортіленів. Любовна драма в № 147 у Пасажі. Про це писали всі газети; цілий тиждень юрмисько людей вешталося там, ґелґотіло, ремигало й спльовувало. Я бачив пані Кортілен дуже часто. Мати продавала їй ірландські корсажі з гіпюровими вставками. Добре пам’ятаю її довгі вії, її сповнені ніжности очі, те, як вона кокетливо зиркала навіть на мене, малого. Я часто дрочив на неї. Під час примірки оголюються плечі, спина... Як тільки вона йшла, я заскакував у туалет на третьому поверсі й добряче працював над собою. Я спускався вниз із темними колами під очима. У них також бували сцени, але переважно через ревнощі. Її чоловік не дозволяв їй гуляти містом самій. Тоді як сам гуляв постійно. Це був маленький запальний брюнет, офіцер у відставці. У них була крамниця ґумових виробів у № 147. Ґумові трубки, інструменти й усяка всячина... У Пасажі всі казали, що вона закрасива для такої крамниці... Якось її ревнивець несподівано повернувся додому. Він застав свою красунечку на другому поверсі за бесідою з двома панами, і був настільки цим вражений, що витяг револьвер й вистрілив спершу в неї, а потім і собі пустив кулю в рот. Вони померли в обіймах один одного. Він був відсутній усього чверть години» (роман «Смерть у кредит», 1936). Оце і є література. Селін – це не Сартр і, поготів, – не Олесь Гончар. Селін – серйозний письменник. Душевні страждання – завжди свідомий вибір (один лише загублений у позачассі Бернанос чого вартий!). «Бажання вибирати, – писав Шарль Бодлер у вірші «Портрети коханок», – то вже занепадництво. Тоді наполегливо шукають красу». Інша справа – війна: там без жодного вибору, але зі стражданнями і, на жаль, не лише душевними, а й фізичними, – передусім.

Новина про нещодавно віднайдені рукописи недрукованих творів Селіна зацікавила багатьох його прихильників. Як виявилось, сталося це кілька років тому, а у травні 2022-го року роман «Війна», підготовлений до друку Паскалем Фуше, побачив світ у видавництві Gallimard. Видавництво «Фоліо» досить оперативно здійснило видання українського перекладу, познущавшись за своєю давньою звичкою над українським читачем (скориставшись, зокрема, дивним ґатунком паперу, який ускладнює читання, та використавши у верстці кеґль для дитячої літератури, який читання майже унеможливлює). Національні хитрощі для бідних. Невеликий обсяг тексту можна було видати зменшеним форматом, погратися з берегами, додати анітрохи не зайві для українського читача матеріяли стосовно життя та творчости Селіна. Також можна було б додати десятка зо два світлин, які здатні доповнити той образ письменника, який виникає в читацькій свідомості під час узаємнення з його творами. Мені, приміром, гостро бракує того, що неодмінно мало бути у паризькому виданні «Війни». Gallimard, напевно, оздобив текст передмовою та післямовою, не говорячи вже про ґрунтовні примітки, з яких читачеві вільно було би дізнатися подробиці детективної історії: хто, де, як, за яких обставин, знайшов у наші дні одразу кілька невідомих творів Л.-Ф. Селіна. Чи це частина вкраденого мародерами-комуністами письменницького архіву, залишеного ним у Парижі під час порятунку втечею у 1944-му році, чи походження цих рукописів має зовсім іншу історію, – для людей, які люблять Селіна, всі ці речі направду важливі. Але з подібним читацьким запитом – не до «Фоліо», це зрозуміло. Замість усіх можливих пояснень маємо лише одну (далеко не бездоганну) примітку перекладача на восьмій сторінці: «Цей роман опубліковано за недавно віднайденим рукописом (серед кількох інших) через шістдесят років після смерті автора, що не встиг свого часу (ще до Другої світової війни) вичитати його, тож багато слів пощастило розшифрувати на превелику силу і лише нечисленні лишилися нерозбірливими. Слова в квадратних дужках означають припущення Паскаля Фуше, редактора рукопису. Редактор іноді для кращого розуміння тексту знову вставляв закреслені слова і додавав несамохіть пропущені. Усі примітки, позначені цифрами, належать Паскалю Фуше». Дивні речі іноді можна зустріти у наших теперішніх книгах: написавши та оприлюднивши у 1930-х роках один за одним три романи, кілька резонансних памфлетів (серед них і «Mea culpa», який унеможливив доступ до радянських ґонорарів), – письменник «не встиг» вичитати саме цей текст? То не встиг, чи все-таки, не мав такого бажання, вважаючи, що Першій світовій війні віддав належне ще у романі «Подорож на край ночі»? Питання, річ ясна, не зовсім риторичне. Швидше за все (інших пояснень просто не бачу), автор забракував рукопис, який сьогодні прийшов до читача під назвою «Війна». А після виходу із Парижа у 1944-му році його помешкання було пограбоване мародерами, серед яких були й люди, які зналися на вартості архіву письменника. Тридцять років тому, коли я вперше прочитав про пограбування архіву письменника, то подумав, що хтось міг видати чужі твори, імітуючи авторство. Втім, авторський стиль Селіна настільки божевільний, що імітувати його у ХХ столітті не випадає, це навіть злодюжки-комуністи розуміли. Добре, що ці рукописи не були знищені, а відтак таки дісталися до читача. У всьому цьому дивно-химерному дійстві проглядається акт справедливости.

Селін, як пам’ятаємо, був далеко не першим, хто звернувся до теми Великої війни, добровільним учасником якої він був. Ця війна відображена у багатьох літературно-художніх творах (згадаю лише хрестоматійно знані: роман А.Барбюса «Вогонь», 1916; повість-поема О.Турянського «Поза межами болю», 1917; збірки оповідань Ж.Дюамеля «Життя мучеників», 1917 і «Цивілізація», 1919; роман Р.Доржелеса «Дерев’яні хрести», 1919; роман Ж.Жіоно «Велике стадо», 1931, а також твори Р.Олдінґтона, Е.Гемінґвея, Е. М. Ремарка й ін.), або у таких, як от розвідка Анджея Хвальби «Самогубство Европи: Велика війна 1914 – 1918». Утім, навіть будучи активним учасником (власне, добровольцем, що зазнав кількох поранень, і був відзначений урядовими відзнаками) тієї війни, Селін витримав помітну павзу, висловившись про війну лише у дебютному романі «Подорож на край ночі» (1932), і нічого хорошого про неї не повідавши. Ґрандіозне кровопускання, хаос, біль, жах кривавого місива, апологетика дезертирства, – оце і все, що захотів розповісти колишній комбатант і письменник своїм читачам. У Радянському Союзі навіть вирішили, що автор є достатньо «лівим» (як Араґон або Елюар), аби запросити погостити з приводу видання його антивоєнного та «антибуржуазного» роману в російському (а дещо пізніше і в українському) перекладі. Але Селін виявився людиною, яка за будь-яких умов схильна говорити виключно правду. Його світовідчуття середини 1920-х років було приблизно таким же, як і в автора «Безхребетної Еспанії» та «Дегуманізації мистецтва», але він, на відміну від Хосе Ортеґи-і-Ґасета, дебютував у 1925-му році драматичним твором «Церква», який нібито ніхто не помітив. Письменник усе зрозумів (передовсім, той факт, що треба писати роман, а не драму), попрацював над помилками та пообіцяв собі ще колись повернутися до літератури. Хай там як, але спочатку Селін повернувся до своїх звичних обов’язків із порятунку тварин і злиденних земляків із паризького передмістя, які своїм трибом життя від тварин не надто й відрізнялися. Власне, всьому цьому жахіттю й буде присвячено майбутній дебютний роман. Роман цей композиційно абсолютно чітко ділиться на три частини відповідно до хронотопів та пов’язаної з ними проблематики. Перша частина власне й присвячена жахіттям війни. Про дві інші частини роману «Подорож на край ночі» сьогодні, говорячи про нещодавно знайдений і оприлюднений роман «Війна», згадувати немає потреби. Як на мене, найбільша проблема для фахівців сьогодні полягає в тому, аби відповісти на просте питання: чи це самостійний окремий текст про Велику війну 1914-го – 1918-го років, чи лише чернетка (скажімо, другорядної сюжетної лінії, від якої автор відмовився, спокусившись масштабнішим задумом та поширивши у двох інших частинах роману емблематику «краю ночі» на гидотну колоніяльну політику в Африці та ненависний йому Мангеттен у серці Нью-Йорка: «Життя скручує людину і нівечить її обличчя. В Лоли теж знівечене обличчя, але менше, набагато менше. Голодранцям завжди непереливки. Нужда незмірна, витираючи помиї всього світу, вона користується вашим обличчям як ганчіркою. Тож залишаються сліди»; «В Африці я, звісно, пережив тяжкі хвилини самотности, але самотність в американському мурашнику гнітила ще дужче») першої частини роману, який було завершено в 1932-му році? І про що, врешті-решт, свідчить той факт, що віднайдена чернетка роману «Війна» виявилася не вичитаною автором? Хай ці питання поки поживуть своїм життям, а ми тим часом звернемось безпосередньо до тексту роману «Війна».

Текст починається динамічно, без жодних преамбул, звернень автора до читача та інших експозицій; без щонайменшої адаптації читача до кривавої зливи, до якої він вирішив зазирнути. І це справедливо, адже читач устиг прочитати назву роману на палітурці. Оповідь від першої особи є максимально інтимною та викликає довіру; це, як чергова «усна історія», але значно жахливіше, бо це уже література, бо це – Селін, а значить – не просто художня література, а таке рукотворне пекло, яким можна лякати будь-яке інше пекло: «Мені довелося пролежати там ще й частину наступної ночі. Усе ліве вухо було заліплене землею з кров’ю, рот також. Між вухом і ротом щось страшенно гуло. Я спав серед того гулу, а потім пішов дощ, і то мало не злива. Керсюзон збоку від мене лежав під дощем випростаний і дуже важкий. Я простер руку до його тіла, торкнувся. Другою рукою ворухнути не міг. Я не знав, де моя друга рука. Вона високо знялася в повітря, закрутилася в просторі, потім упала й тягла мене за плече, просто за м’ясо. І змушувала мене гучно скрикувати щоразу, потім стало ще гірше. Згодом я зрештою спромігся трохи стишити крик, хоч і далі зойкав, голову розривав страхітливий гармидер, здавалося, ніби гуркоче потяг. Обурюватися не було сенсу. <...> Отже, після 14 грудня я завжди спав серед несвітського гуркоту. Я хапонув війну у свою голову. Замкнув її у своїй голові».

Оповідач поранений і контужений у зруйнованих снарядами шанцях після нещодавнього артилерійського обстрілу. Довкола нікого живого, натомість самі лише трупи – людей і коней. Селін – відомий майстер натуралістичного зображення, а сам цей принцип – один із наріжних каменів експресіонізму. Коли ж ходить про картини війни, про жах і бруд, землю й кров, про рефлексії й марення пораненого, ще й контуженого вояка, то зрештою, не випадає згадувати про контрапункти експресіоністичної поетики. Бо життя на війні та війна у житті – можуть бути страшнішими за будь-яку літературу, страшнішими навіть за те, що написав свого часу сам Ґеорґ Гайм. Знаючи, що Селін (як і романний оповідач, що живе із його ім’ям: «Хай йому біс, Фердінане, сказав я собі. Ти не помреш тепер, як уже подолав найважче!»), зазнавав поранень, читачеві (навіть, якщо він не був на війні, – за нього там побував письменник) не потрібна зайва верифікація, – Селін пекельно переконливий у кожному слові, – не лише у реченнях і абзацах: «Тієї миті прилетіло принаймні двісті снарядів. Там і там лежали трупи. Солдат із солдатським мішком репнув, немов гранат, – саме таким було враження, – від шиї аж до середини штанів. У його животі навіть товклися два чималенькі пацюки й гризли той мішок із поважними мордами. Смерділо тухлим м’ясом і згарищем, а надто купою посередині, де лежав добрий десяток пошматованих коней. Саме там урвався їхній чвал, зупинений важким набоєм, а то й трьома за два метри від мене. <...> Зрештою, складалося враження, ніби в цій чортовій пригоді вижити пощастило тільки мені. Я не мав певності й у тому, чи чую я далекий гуркіт гармат. Усе змішалося».

Селін пішов на війну, як відомо, у двадцять років. Уже на початку роману він на якусь коротку мить заступає собою оповідача (ніби приєднавшись до дискретної нитки його свідомости, що перебуває у стані перманентного марення), вдаючись до формалістичного оголення прийому: «Щоб думати, бодай навіть недовго, треба було вдаватися до кількох спроб, як-от коли розмовляють на пероні вокзалу і проїздить потяг. Щоразу тільки один насичений фрагмент думки, а далі один за одним. Запевняю, такі зусилля втомлюють. Тепер я вже навчився. У двадцять років засвоюють науку. Я маю й душу тверду як біцепс. Я вже не вірю в легкість. Я навчився писати музику, спати, прощати і, як бачите, творити добру літературу з маленьких фрагментів жахіття, вирваних у гуркоту, який не скінчиться ніколи. Ходімо далі». У першому із шести умовних розділів («рукопис складався із шести частин, межі між якими позначено відступами. – Примітка перекладача»), Селін утримує читача максимально близько до фізіологічних відчуттів-страждань пораненого вояка-оповідача: «Бодай трохи ворухнувши рукою, я мало не вмирав, рана завдавала нестерпного болю, що доходив, здається, я не перебільшую, аж до глибин життя. Але я відчував, що життя лишилося в мені ще багато, воно, так би мовити, захищалося. Якби мені розповіли про це, я б вважав, що такого ніколи не може бути. <...> Серед широкого і безлюдного поля я дуже добре відчував тортури, яких зазнавала голова. Мені було майже страшно чути, що діється в тій голові. Здавалося, ніби я пробудив битву, так-бо гурчало там, ба навіть ще гучніше, ніж якби точилася справжня битва. Десь далеко сяйнуло сонце, і над полями постала справжня, і то височезна, дзвіниця. Іди туди, сказав я собі». Порятунок пораненого у романі Селіна залежить передовсім від його власної волі до життя. Треба було дістатися до своїх тилових анклавів хоча б трохи швидше за сепсис і гангрену; пораненому та контуженому воякові довелося вкотре змагатися зі смертю, аби випередити її, і йому це вдалося: «Коли я опритомнів, повернувшись до своєї гарячкової свідомості, це сталося в церкві, на справжньому ліжку. Я прокинувся знов-таки під гуркіт у вухах і з собакою, що, як мені здавалося, гризе мою праву руку. Я не боронився. Ще більшого болю в усьому тілі я вже не відчув би, хіба що якби мені, живому, розпанахали живіт, та ще й на холоді. Біль тривав не годину, а цілісіньку ніч. <...> Мене помістили в закуток церкви, закуток, але повний світла. Там я знову знепритомнів, думаю, через запах, певне, дали щось, щоб приспати мене. Мабуть, минуло вже два дні, коли і болю в тілі, і несвітського гуркоту в моїй великій голові було більше, ніж справжнього життя. Дивно, що я пригадую ту мить. <...> Я пильно придивлявся до життя, мало не завдаючи собі тортур. Коли воно влаштує мені справжню агонію, я плюну йому в морду. Життя, починаючи від певної миті, стає цілком безглуздим, не треба дурити мене, я добре знаю його. Я бачив його. Ми ще зустрінемося. Ми маємо спільний рахунок. Воно набридло мені».

Щойно ми почули абсолютно впізнавані інтонації саме цього письменника; найбільшого письменника, за визначенням Чарльза Буковскі, якого бачила література за останні дві тисячі років. За Селіном, як відомо, не тягнеться специфічний емоційний шлейф сексуальности, який неодмінно супроводжує будь-яку згадку про Генрі Міллера або Мішеля Уельбека (скільки б вони у своїх книжках не філософствували, як у випадку першого, і не вдавалися до актуальної соціології, як у випадку другого), і це має своє пояснення, але унікальний вітаїзм письменника ґрунтується, зокрема, й на цьому: на вічному протистоянні Танатоса з Еросом, визначаючи два бігуни, між якими і обертається людське життя. (Дмитро Наливайко у передмові до «Подорожі на край ночі» слушно зауважив, що «романним архетипом, від якого йде селінівський твір, є архетип крутійського (пікаресного) роману, поширеного в європейських літературах ХVІ – ХVІІІ ст. Крутійський роман був породженням соціальної і моральної кризи, яка охопила Західну Європу на переході від середньовіччя до раннього нового часу, її специфічним відображенням. Герої цього роману – крутії, авантюристи, пройдисвіти, вихідці із суспільних низів або декласовані елементи, що ведуть жорстоку боротьбу за існування, зображену з натуралістичною відвертістю. Прикметна особливість цього роману, що вирізняє його серед інших жанрів тогочасної літератури, – це погляд на життя “знизу”, тут воно постає таким, яким його бачить ізгой, що перебуває поза нормами й законами суспільства. Він відчужений від нього й самотній, він запекло бореться за існування, не гребуючи ніякими засобами й не визнаючи ніякої моралі. Звичайно, роман Селіна не був реконструкцією крутійського роману, але архетипні риси цього жанрового різновиду проступають у ньому досить виразно»). Саме тому Фердінан, життя якого тримається буквально на волосині, – залишається чутливим до еротичних імпульсів: «У пітьмі перед очима я помітив дивний рух, дуже лагідний і немов мелодійний, що, здавалося, пробудив щось у мені. Я не вірив своїм очам. То була жіноча рука. Незважаючи ні на що, цей факт спонукав мене по-дурному думати, що я таки неабищо. Я пошукав одним оком сідниці. Побачив, як між ліжками хвилясто ворушиться з боку в бік її зад під напнутою тканиною. Здавалося, ніби я знову поринув у сновиддя. Життя таки має свої штучки. Безладно зринали немов затуманені думки і, досить розважливі, тяглися слідом за сідницями». (Брутальна (відчужена) сексуальність у подальших розділах роману залишатиметься під пильною увагою письменника, позаяк увесь час супроводжуватиме оповідача, відповідно до того як він починає оклигувати, ставати на ноги, переміщатися в просторі, відвідувати міські каварні, задивлятися на жінок, яких бракувало у прифронтовому місті, і значна частина яких мала доволі пливку мораль, – чого варта лише Анжель, дружина Ґонтрана Каскада (він же Бебер), «солдата із 392-го піхотного полку»: «Він розповів мені дещо про Анжель, про коси, які спадали їй на стегна і справді мали барву червоного дерева. Хвалячись, казав, що вона може мати дванадцять оргазмів поспіль. Чудово. Їй тепер [зле]. Якщо бере в рот, повірити такому, якщо не прибрехати, годі…»; «Каскад не брехав, вона, мабуть, лише народившись, уже пробуджувала хіть. Від першого її погляду, від першого жесту член аж вогнем проймало»; «Щоб звідти, куди запхали нас, а надто мене, якщо я порівняю себе з ними, тобто з дна чаші скорботи, я міг видертися щаблями вгору, я справді потребував, щоб діваха Анжель посприяла мені своєю біологією. Вона з першої хвилини ласкаво поглядала на мене й заохочувала. Каскада це не бентежило»; «А я отямитись не міг від Анжель. Я б обсмоктав її всю між стегнами. Якби мав гроші, я б платив їй байдуже що»).

Опісля трьох днів у шпиталі, що розмістився у церкві неподалік від лінії фронту, «на великому вівтарі вибухнув справжнісінький снаряд. Англійці, які опікувалися цим польовим шпиталем, вирішили, що всіх нас треба вивезти звідти. <...> Потяг тихо котився. Не так давно ми їхали на війну в зворотному напрямі». Оповідач ледве живий, часто перебуває у несвідомому стані. Але у його колишніх друзів справи значно гірші, вони загинули; оповідач спроможний із ними зустрітися виключно мандруючи тунелями своєї запаленої свідомости: «Потім потяг знову ледь сунув уздовж поля, рівнини, вкритої таким густим болотом, що я сказав собі: “Фердінане, ти підеш по ньому, наче в себе вдома”. І я йшов по ньому. Я просто ступив на ту перину, таж кажу вам. Я огорнувся туманом. Нарешті, казав я собі, цього разу я дезертирую остаточно. Я сів на щось мокре. Трохи далі я вже бачив міські мури, високі мури, справжній замок захищав місто. Без сумніву, якесь велике північне місто. Тож кажу, що я сів перед ним. Тепер я врятований, уже не самотній. Зобразив лукавість на обличчі. Навколо мене, посідавши, так би мовити, колом, були Керсюзон, Керамплеш, Ґарґадер і здоровило Ле Кам. От тільки мали заплющені очі. Дорікали мені. Одне слово, прийшли наглядати за мною. Уже майже чотири роки, як ми були разом! Проте я ніколи нічого не розповідав їм. У Ґарґадера текла кров із рани серед чола, зачервонивши увесь туман під ним. Я навіть сказав йому про це. Керсюзон, правда, зовсім позбувся руки, зате мав великі вуха, щоб добре чути. У здоровила Ле Кама пробивалося світло крізь голову, а у вічі можна було дивитися, наче в бінокль. Дивина. У Керамплеша виросла борода, а волосся мав довге, як у жінки, він і досі ходив у касці й чистив нігті вістрям багнета. Він теж прийшов слухати мене. Нутрощі випали в нього знизу й розтяглися далеко по полю». Очевидно, що це цілком порубіжний стан свідомости, яку Фердінан намагається контролювати, але виходить, що він стає суголосним адептам так званого автоматичного письма: «Питання, чи був я божевільний, не можна було б сформулювати ще доречніше. Але все-таки в житті мені довелося непереливки, бо мене підібрали лише за два дні, я лежав у полі під насипом, куди сповз із вагона. Я всякчас марив, тут годі сумніватися. Мене забрали до шпиталю. Спершу поміркували і лише потім вирішили. Не знали, чи я бельгієць, англієць француз, вагалися й через дрантя, в яке я був виряджений, і це все по дорозі. Я міг бути й німцем, вони б не помітили. Але в Пердю-сюр-ла-Ліс містилися польові шпиталі на будь-який смак. Містечко маленьке, але стояло саме там, де можна було приймати солдатиків з усіх битв. Мені поклали якісь нотатки на живіт, а зрештою я опинився в притулку Діви Марії на вулиці Трьох капуцинів, яким керували не тільки черниці, а й світські дами». Коли стан Фердінана покращав, він продовжив «докладати зусиль, щоб немов марити і плести нісенітниці. Ті марення були не дуже щирі. Два дні й дві ночі, коли я лежав у траві, власне, пішли мені на користь, клята життєва сила!».

Одна з перших пригод у шпиталі виглядає надто по-французьки, хоча Селін – письменник серйозний, навряд чи хтось має у цьому сумніви. Але пам’ятаймо, що реальність шпиталів, як і власне війну, він знав не з других рук; у тексті багато власного досвіду письменника. Максимально брутальна натуралістичність на марґінесах чогось на кшталт сексуальности, – ось із чим зустрічається читач у наступній сцені; втім, це і є та частина життя (не забуваймо при цьому, що йдеться про травмоґенний світ Великої війни, – в такі часи жорстокі бойовиська тривають не лише на фронті, але і далеко в тилу: загострена економічна конкуренція, викликана загальним колапсом суспільного орґанізму, негаразди в родинах, масові розлучення тощо й тощо), яку ніколи не покажуть халтурні письменники. Селін ніби хоче сказати, – не ми такі цинічні та страшні, таким є життя, а ми просто хочемо вижити. Нічого шляхетного в цьому немає, але про шляхетність ніхто і не згадує, тут дещо інші проблеми: «Я розслабився, сеча потекла з нош на кахляну підлогу. Жінка помітила. Одразу розстебнула штани і обмацала член. Чоловіки пішли за іншим бідолахою. Жінка тоді ретельніше зосередилася на моїх штанах. Вірте чи ні, але в мене почалася ерекція. Я не хотів видаватися надто мертвим, щоб мене не вкинули в труну, але й не хотів, щоб стирчав, бо тоді мене могли б вважати за ошуканця. Аж ніяк, жінка обмацувала мене так добре й докладно, що я зайорзав. <...> Я, мабуть, одразу сподобався тій дівасі. Вона не відчувала огиди. Уже не випускала з рук прутня. Я запитував себе, чи треба всміхнутися. Треба вдати люб’язність чи прикидатися непритомним? Зваживши все, вирішив марити. Найменший ризик. <...> Діваха раптом заходилася ревніше, дрочила мені по-справжньому, впевнившись, безперечно, що я мелю дурниці, от тільки мені боліла рука, бо я здригавсь, як ропуха. Я ледь застогнав, а потім випустив сперму, діваха мала повнісінькі руки, глянула, що я вже не розплющую очей, і витерла мене якоюсь ганчіркою. Я марив, більш нічого». Бебер, вояк дев’ятнадцяти років із легким пораненням (у цьому романе це ім’я людини), говорить Фердінанові: «Я розповім тобі про цю дівулю, бо ти й уявити собі не годен, що то за штучка». Буквально над усім, про що йдеться у романі «Війна», панує тотальне відчуження. Вояки відчужені від командирів і сенсу війни, вона у жодному разі не сприймається ними як своя (вітчизняна). Зрештою, вона такою і не була. Вони відчужені між собою у вояцьких спільнотах, відчужені від батьків, дітей і дружин. Опісля складної операції під загальним наркозом Фердінан несподівано бачить біля себе своїх батьків. І це вже не марення. Він здогадується, що у нього в кишенях знайшли якісь документи й змогли ідентифікувати особу, відтак запросили до шпиталю батьків із Парижа. Він чує, як хтось назвав його «любчиком»: «На мене просто раптом наплинула ніжність, і зблизька мені було гидко [відчувати її]. Водночас я бачив квіти і завісу, а потім таки виблював, загидивши гіркою жовчю всю подушку. Я корчився. Відривав собі руку». Зустріч сина з батьками у такій ситуації, – чи буває більш інтимна й радісна подія? Можливо. Але це не випадок Фердінана: «Мати в ногах ліжка й далі страхітливо бентежилася через мою блювотину, лайки і образи, а батько вважав, що тієї миті я був дуже непристойний. <…> Це все аж ніяк не було кумедним. Батько-мати сиділи дві, а то й три години і дивились, як я отямлююсь після наркозу. Раптом я вже анітрохи не квапився чути їх і зрозуміти ситуацію. Потім мати знову заговорила до мене. То був її привілей ніжності. Я не відповів. Мати ставала мені дедалі огидніша. Кінець кінцем я б натовк їй боки. Я мав тисячу і сто причин, не всі дуже виразні, але все-таки натхненні ненавистю. Я мав повне черево причин. Батько говорив небагато. Можна було б стверджувати, що він не йме віри. Дивився очима засмаженої риби. Тож я таки був на війні, про яку він завжди торочив, на війні. Батько-мати навмисне приїхали з Парижа провідати мене. Певне, просили дозволу в комісара в Сен-Ґаї. Одразу заговорили про крамницю, про страхітливий клопіт, пов’язаний із нею, про те, що майже немає виторгу. Через гуркіт у вусі я чув їх не дуже добре, але чув. То була не поблажливість. Я знову придивився до батька-матері. У ногах мого ліжка стояли нещасні люди, а проте вони були невинні. – Хай йому біс, – сказав я їм нарешті, – мені нема що сказати вам, забирайтеся. – Ох, Фердінане, – мовила мати, – якого болю ти нам завдаєш! Таж ти мав би бути задоволений. Адже ти вже вийшов із війни. Ти лише поранений, але з твоїм здоров’ям ти, безперечно, скоро поправишся. Війна скінчиться. Ти знайдеш собі добру роботу. А тепер будь розважливий, ти, без сумніву, доживеш до старості. У тебе, власне, чудове здоров’я, твої батько-мати почуваються добре. Ти знаєш, що ми ніколи не вдавалися ні до яких крайнощів… Удома завжди добре дбали про тебе. А тут дами добре ставляться до тебе… Ми, як ішли до тебе, бачили твого лікаря… Він дуже добре відгукується про тебе… Я вже мовчав. Я ніколи не бачив і не чув такого паскудства, як мої батько-мати. Я вдав, ніби засинаю. Плачучи, вони пішли на вокзал».

Тим часом тривали шпитальні будні в товаристві нового товариша Бебера і мадемуазель Еспінас («Власне, моїм єдиним захистом була Еспінас. Меконіль не мав значення, це вона була багата й утримувала шпиталь»). Поранених щодня відвідує кюре, пропонуючи сповідатися. («Він теж крутився навколо плоті, але задовольнити його було не важко. Сповідь від часу до часу – і він у захваті. Пишався. Я сповідався йому. Звичайно, не сказав нічого, тільки дрібнички. Я не такий дурний. Бебер теж сповідався»). Меконіль, лікар-аматор, понад усе прагне дістати кулю з вуха Фердінана («Фердінане, треба мати сміливість і дістати вам це… Інакше ви втратите вухо… І голову, мабуть, теж»), а він, інтуїтивно відчуваючи небезпеку, чинить завзятий опір, перетворюючи все це на гру з непередбачуваним фіналом; зрештою, щось передбачити взагалі не представлялось можливим: «Треба було клеїти дурня, чинити опір, не дуже дратуючи лікаря. Бебер, дивлячись, як я воюю з Меконілем, згинався від реготу. Діваха Еспінас потай заохочувала мене до опору, але не дуже. Можна було б стверджувати, що вона насолоджується, дивлячись, як я опираюсь Меконілю. Заходила ввечері й, не подаючи знаку, добряче нагрівала мені кабаку. По суті, була моїм єдиним захистом, але знову-таки, як казав Бебер, не годилося дуже покладатися на неї. Атож. Еспінас мала в шпиталі таке високе становище, що була, мов генеральним штабом, і могла, здається, рекомендувати для мене піврічну відпустку для одужання, в якій ніколи не відмовляли». Окрема пригода – зустріч Фердінана з ґенералом вищого ранґу, якого цікавили обставини знищення колони, у складі якої він був і отримав свої поранення та контузії: «Я, звичайно, бачив пики високих офіцерів, і то навіть під час утечі: пацюк би замислився, перше ніж кусати їх. Але командант Рекюмель перевершував увесь мій досвід. У нього не було щік. Тільки западини повсюди, наче в мерця, а до того ж трохи жовтої, напнутої і волохатої прозорої наскрізь шкіри. Під тією порожнечею крилася, безперечно, сама злостивість. У глибині пустих орбіт сиділи такі пильні очі, що решта вже не мала значення. Пожадливі, трохи немов андалузькі очі. Не було й волосся на голові, тільки біле сяєво замість нього. <…> І, без сумніву, немає ще мерзеннішого і страхітливішого в усій французькій армії, це особливий тип; якщо він добре добере способу, завтра вранці тебе вже розстріляють». Загалом, тема страху військового перед покаранням з боку держави, за яку він проливає кров, у цьому романі не просто присутня, але є, можливо, домінантною: «Уперто відмовчуючись, я думав, у чому, зрештою, він хоче звинуватити мене? Що я покинув пост? У якійсь делікатн…». (Так нагло Селін уриває думки оповідача, відповідно до того як уривається розмова з вищим представником армії, від якої Фердінан не чекає нічого доброго). Для нього страх перед покаранням не вичерпується навіть із розстрілом нового шпитального товариша Бебера: «Підвівся, і я вже інколи не бачив його знову, але часто думав про нього. Дивна в нього робота. Мадемуазель Еспінас була моїм провидінням. Тобі пощастило, казали всюди, але в душі ті хлопці з навколишніх ліжок заздрили мені, хоч які були вмирущі, плаксиві й кровоточиві. Фердінане, казав я собі, якщо цей доповідач відпустив тебе, ти маєш витягти себе звідси. Знайди собі якесь алібі, твоє щастя породжує заздрість… <…> Минуло ще два тижні. Я вже міг рвучко встати з ліжка. Чув лише одним вухом, друге було, мов у кузні, але це пусте, я хотів вийти. Бебер теж хотів вийти, щоб з’ясувати, що там діється. Тож ми обоє попросили дозволу в мадемуазель Еспінас! Цієї ночі вона знову приходила до мого ліжка, горів газ у нічному ріжку, сама Еспінас до мого узголів’я, атож. Дихала мені в ніс. Я відчув, що це питання життя або смерті. Набрався духу. Тепер або ніколи. Дотягся до її вуст, до обох губів, облизував кінчиком язика її зуби, між зубами, ясна. Це лоскотало її. Була вдоволена. – Фердінане, – пробурмотіла вона, – Фердінане, ви мене бодай трошки любите? Не годилося розмовляти гучно, решта тільки вдавала, ніби спить. Дрочили. “Бум-бум!” – долинало ззовні крізь ніч, гармати ненастанно бухали кілометрів за двадцять від нас, а то й ближче. Задля зміни я цілував її руки. Узяв два її пальці в рот, сам поклав її другу руку на член. Хотів, щоб вона трималася за мене. Знову обсмоктав увесь її рот. Я б запхав язика їй і в анус, робив би байдуже що, запихався б її менструаціями, щоб тільки тип із військової ради клепав її». Фердінана й надалі непокоїть приїзд ґенерала; складається враження, що йому є за що відповісти перед трибуналом. А загалом, Селін так моделює оповідь, ніби хоче повідомити читачеві, що війна нікого не лишить у спокої, нікого не омине; поготів, якщо йдеться про того, хто так чи інакше вже поєднав із нею своє життя: «Наступного дня я пильнував. Із військової ради нічого не прийшло». Фердінан розпитує інших поранених, чи доводилося їм бачити розстріли. Отримавши байдужу (об’єктивно-відчужену), але доволі деталізовану відповідь від «артилериста, того, що мав один осколок у легенях, а другий відтяв йому кінчик язика», Фердінан виглядає майже спокійним, але не так, аби зовсім: «З такою інформацією я легко міг постати перед розстрілом. Запитував себе, чи мене повезуть на розстріл у Романш, чи розстріляють у самому Пердю. Трапляється всяке. Я неминуче провів ніч поміж своїм гуркотом, гарячкою і перспективою розстрілу. Ще трохи – і пішов би шукати мадемуазель Еспінас… а потім, хай йому грець, сказав собі, що не пропаду, не хочу пропадати. Ще два дні, ще три ночі. І далі ніяких звісток із ради. Як на мене, ще не сказали про полкову касу, теж розбиту і спалену під час обстрілу: адже вона, по суті, була б найтяжчим звинуваченням, щоб краще зацькувати мене задля зграї відомих мерзотників, про яких я згадав би лише останньої миті. Навіть у гарячці, яка накотилася ввечері на мене, я все-таки бабрався серед думок, готуючи для них дурнуваті відповіді. Й далі нічого. А втім, я спостерігав, як світає, як за чистими шибками народжується сірий північний день над гострими і лискучими від дощу фламандськими покрівлями. Я бачив те все, бачив, як повертається життя. <…> Річ зрозуміла, я вже ніколи не знатиму життя інших людей, життя всіх тих бовдурів, які вважають, що сон і тиша – очевидність, дана раз і назавжди».

Власне, про апріорі загрожену, а відтак, не завжди існуючу очевидність, – увесь роман Селіна «Війна». Воякові страшно на бойових позиціях, страшно у пеклі війни; вмикається інстинкт самозбереження, і добре, якщо його не здолає втома, – безкінечна втома, яку породжує війна. Страшно в боях і під обстрілами, це зрозуміло, хоча цивільному ніколи не збагнути, наскільки це страшно, це теж ясно. Але страшно так само на виході із війни (коли, здавалося б, усе вже позаду, – про це говорила Фердінанові його мати, не розуміючи, що багато чого ще попереду), коли до звичайного профанного життя з’являється недовіра, з якою доведеться жити далі: «Я не дуже вірив у нові дні. Щоранку я відчував більшу втому, ніж напередодні, бо ж прокидався разів двадцять-тридцять за ніч від гуркоту. То була втома, яка не має назви, втома, яку спричиняє страх. Я добре знав: мені треба спати, щоб знову стати такою людиною, як інші. Крім того, був надто втомлений, щоб відчувати потяг до самогубства. Усе стало втомою».

Тим часом, яскраво виражений пікаресний герой роману Бебер, який прагне якнайдовше затриматись у шпиталі, трансформується у Каскада. Щодо цього у книзі є примітка від французького редактора Паскаля Фуше: «Поранений, якого раніше називали Бебером, тут уперше стає Каскадом, можливо, тому що Селін вставив нові сторінки на початку цього розділу. Невдовзі цей поранений матиме ім’я і справжнє прізвище. Його не раз знову названо Бебером, але ім’я Каскад відтепер переважає». А мені пригадується концептуальна «ціна людської назви» Ігоря Костецького, позаяк заарештують і розстріляють Бебера-Каскада під його справжнім ім’ям, яке поки що не прозвучало. Маю версію, чому цей брутальний цинік і життєлюб спочатку має назвисько Бебер (якщо пригадуєте, таким було прізвисько селінового кота, який відбув із господарем усі небезпечні пригоди (включно з в’язницею), починаючи з 1944-го року, і разом із ним опісля остаточної реабілітації щасливо повернувся до Франції): «Як і Бебер, я почав учитися говорити. Але все-таки зберігав свою таємницю. Навіть Беберу не довіряв. Цікаво, як він крутився в житті. Ніколи не галасував. Волів розмовляти, прикриваючи рот долонею, крім випадків, коли роззявляв пащу на Амандін Дестіне, що невимушено хихикала, а він прозивав її такими несвітськими словами, яких вона й не чула ніколи, а ще злісно і боляче щипав їй сідниці між двома походами до шинкваса. Бебер був нещадний». У містечку було багато військових і мало жінок. Борделі були чомусь заборонені: «Борделю в містечку не було, це забороняли всі накази, а підпільні борделі всі чотири тамтешні поліції переслідували, закривали й викидали на вулицю». За законом пікаресного жанру, Каскадові мало щастити хоча б із жінками. Зрештою, так і було; жанрові вимоги – непохитний закон, – і для Селіна також: «Амандін Дестіне була єдиною подавальницею, яку ми добре знали, а вона любила тільки Каскада, це зразу впадало у вічі, то був приклад кохання з першого погляду. Інших бахурів, які приходили до неї з Іпра, героїчного Льєжа чи Аляски, вона зневажала, і то навіть їхній запах. <…> Одне слово, на думку Каскада, навколо нас крутилося багато грошей, які майже пропонували нам. Треба запросити Анжель, таким був його висновок. Я, на свою честь, треба сказати про це, заперечував. Я заперечував майже до кінця, бо ми вже досить бачили небезпек і загроз долі. Дарма що Каскад був одружений з Анжель цілком офіційно й мав республіканські документи. Якби цю дружину застукали в Пердю-сюр-ла-Ліс тієї миті, коли її хтось клепає під час ротації, Каскад, хоч якою гнилою була його нога, не став би винятком і миттю пішов би латати свою голову в перші лави своїх хлопців із 70-го бастіону, а то навіть швидше…Зрештою, я б не хотів говорити про передчуття. Ми й так розуміли. Але нічого не зробили. Я б сказав, що Каскад уперто й немов зачарований ішов до своєї згуби». За той час, поки Каскад воював, а його дружина була у Парижі, їхні стосунки змінилися. Але Каскад про це ще не знав. Його дружині було вісімнадцять, а йому дев’ятнадцять, – зовсім молоді люди. Перетворивши дружину на повію, ставши її сутенером, Каскад вважав, що з грошима тепер усе буде добре, – на довгі-довгі роки; дружина була молода і надзвичайно приваблива, принаймні за свідченням оповідача. Але дружина змінилася, він не зміг її упізнати, зустрівши після тривалої розлуки, – вона мала свій голос і свою окрему від чоловіка думку, – передовсім щодо самої себе. Власне, це був метафізичний кінець Каскада, (миттєве й остаточне руйнування вигаданого ним світу з певною ієрархією, чоловічим домінуванням тощо, і до цього теж причетна війна як тотальна руйнівна стихія; хоча, у випадку Анжель, можливо, йдеться про деяке благо, власне, про звільнення жінки з рук невиправного циніка і рабовласника), хоча, можливо, і не настільки очевидний для читача: «Ти не знаєш, що здатна зробити жінка в такій ситуації. Це мов пантера, яка вийшла з клітки, вона вже нікого не знає… Це найбільша дурниця в моєму житті, що я спонукав її приїхати. Я думав, що буде, як і раніше… Думав, що й вона така, як і раніше… Не знаю, що їй могли заподіяти…». Романна умовність вимагала від Селіна жертву, і жертвою було призначено саме Каскада, здавалося б, найбільш безтурботного та пікаресного персонажа, який, за визначенням, мав би завше виходити сухим із води. Він ніби перебирає на себе можливі проблеми оповідача, сплачуючи одразу за двох, – як мінімум: «Анжель зрештою не поступилася. А Каскад передумав через скандал, до якого це призвело б. Анжель зневажливо дивилася на нього. Він охолов. До того ж нас гнітила війна з усім її причандаллям. Каскад уже не міг відлупцювати дружину. Анжель добру хвилину дивилася на нього зверху вниз. – Ти смердиш, Каскаде, – сказала вона йому, – ти смердиш і пішов ти під три чорти, я приїхала сказати тобі ці слова, і то в обличчя, і я кину тебе, як захочу… Фраза немов шмагонула Каскада по обличчю, безперечно, його вперше трактували перед людьми як засранця, і то власна дружина… <…> Це все діялось у невеличкій залі в глибині, але Анжель якийсь час кричала так гучно, що я все-таки боявся. Вона й далі не замовкала, щоб я дізнався про все, але вже пошепки, цілком демонстративно. Каскад був розчавлений. Атож, річ зрозуміла. Кінець кінцем ми пиячили за гроші Анжель. Вона глузувала, дивлячись, як він злякався. <…> Відколи я побачив Анжель, я казав собі, що Каскад принаймні не в меншій небезпеці, ніж я». Відчувши себе максимально загроженим, Каскад зізнається Фердінанові: «Ох, я вигадав своє ім’я. Насправді я не Каскад, і тим паче не Ґонтран, мене звуть Жульєн Буасон. Він поклав ці слова мені на долоню, мов признання. А потім ми пішли. Він був, мов зацькований». Анжель почала працювати повією, виловлюючи заможних англійських офіцерів, а щоразу, зустрічаючи Каскада і Фердінана, давала їм стофранкову банкноту, і вони не відмовлялися.

Стильовою специфікою або і родзинкою Селіна є здатність занурювати оповідача у безодню розпачу, зберігаючи водночас його невичерпний вітаїзм, – бажання жити навіть у ситуації, коли вже й читач не бачить у цьому сенсу. Мадемуазель Еспінас приносить Фердінанові просто неймовірну новину, виявляється, його нагородили медаллю за хоробрість; вона зачитує у шпиталі витяг із наказу: «Капрала Фердінана згадано в наказі по армії за те, що він самотужки спробував вивести колону, коли мав завдання розвідати шлях для неї. Тієї миті, коли колону обстріляла артилерія і на неї напало підкріплення у вигляді ворожої кавалерії, капрал Фердінан сам тричі атакував підрозділ баварських уланів і завдяки своєму героїзму спромігся прикрити відступ трьох сотень [поранених], які були в колоні. Капрал Фердінан зазнав поранення під час свого подвигу». У контекстах будь-якої війни трапляються речі й більш несподівані та божевільні. Часом мертві повертаються із небуття, аби з дивним унутрішнім відчуттям постояти на своїй могилі, але найголовніше, – обійняти, пригорнути до серця дітей, дружину й старих батьків. Із Фердінаном так само сталося диво. Селін, ясна річ, насміхається передовсім із побуту штабних тилових пацюків (а чи не нагородити фіґуранта оцього допиту? Він, звісно, повний придурок без шансів одужати й вибратись із цієї бійні, але… Можна, звісно, і розстріляти, але скільки вже можна розстрілювати? Нації потрібен позитив і герої, а не лише втікачі-дезертири, – дамо йому медаль, – батькам і сусідам на втіху), а своєму героєві надає шанс: «То був я. Фердінане, сказав я собі одразу, це помилка. А водночас і мить скористатися нею. Я, можу признатися вам, і двох хвилин не вагався. Але такі несподівані повороти тривають недовго. Не знаю, чи був зв’язок, але того самого дня фронт перед Пердю зрушився. Німці відступили, щоб, як казали, не зазнати ще більших утрат. Ми вже майже не чули гармат. Решта солдатиків у палаті не могли отямитись від моєї несподіваної відзнаки. Якщо сказати правду, трохи заздрили мені. Навіть Каскад ледь зацікавився нею. Я не сказав, що ця медаль – вигадка, бо він би не повірив. Слід признатися, що, починаючи від тієї миті, все стало приємним і фантастичним. Нас обвівав бурхливий вітер уяви. Моя сміливість усе-таки була неперевершена, бо, кажу вам, я дав йому нести себе. Я не піддався несподіванці, якій кортіло б, щоб я, як і раніше, напихався лихом, і тільки лихом, бо ж тільки його я й знав після освіти, яку дали мені мої добрі батько-мати, і мої нещастя були прикрі, тяжкі й скроплені потом. Я міг би не повірити в ярмарок уяви, коли мене просять сісти верхи на дерев’яного скакуна в упряжі з брехні та оксамиту. Я міг би відмовитись. Я не відмовився. Це сигнал, сказав я собі, вітер дме, Фердінане, тікай від своїх мук, лишай дурнів бабратись у лайні, відштовнися, не вір більше ні в що. Ти знівечений більше ніж на дві третини, але з тим, що лишилося, ти ще добре натішишся, нехай тебе несе ходовий вітер. Спи чи не спи, зашпортуйся, злягайся, заточуйся, кричи, запінюйся, стікай гноєм, тіпайся в гарячці, чави, зраджуй, – не бентежся, це тільки вітер, що дме, ти ніколи не будеш такий жорстокий і безглуздий, як увесь світ. Уперед, це все, чого вимагають від тебе, ти маєш медаль, ти чудовий. У битві придурків ти нарешті рухаєшся вгору, у твоїй голові лунають твої приватні фанфари, ти тільки наполовину гангренозний, ти гнилий, звичайно, але ти бачив бойовища, де падло не нагороджують, а тебе нагородили, не забувай про це, бо інакше ти тільки невдячна, нерішуча блювотина, вишкребки загидженого заду, не вартий навіть паперу, яким підтираєшся. Той наказ із підписом Жофре я завжди носив у кишені й почав випинати груди».

Оповідач ні на мить не забуває про Каскада. Зрештою, вони завжди разом. Стосунки Каскада з дружиною, яка заробляє, її ж словами, «власним задом» стають усе гіршими й гіршими, а сам Каскад остаточно занепадає: «Відбулася трансформація людини. Я роздимався завдяки своїй медалі, натомість Каскада щось підточувало, щось, що прийшло з війни і чого він не розумів». Під час гидотної сцени між Анжель і Каскадом, яку мали можливість спостерігати також зовсім сторонні люди, читач дізнається, що насправді не так із Каскадом. Про це у процесі сварки розповідає Анжель: «Є, мабуть, одна річ, яку ти, паскудо, не смієш сказати, і це те, що ти двічі одружений… атож, двічі… і вдруге з фальшивими документами. Дами і месьє, його звуть не Каскад… аж ніяк не Каскад Ґонтран, кріт того, він двоєженець, еге ж, двоєженець, і взяв шлюб із фальшивими документами… його перша теж на панелі, в Тулоні, так, і це вона з його справжнім прізвищем». Але й це ще не все: «Я не потребую твого дозволу, не потребую нічого. А скажу вголос, хто 4 серпня о другій годині ночі вколошкав нічного сторожа в парку Пренс… Є свідки… Леон Кроспуаль… Діваха Касбіт, вони можуть підтвердити…». Після цього звучить іще одне звинувачення: «Кажу, я кажу… що ти сам прострелив собі ногу, щоб піти в тил і виїдати мені печінки… Скажи, що це не ти… Таж кажу тобі, ти сам поранив себе. Ти писав мені про це… скажи, що не писав. <…> Я відіслала твій лист полковнику, атож, відіслала. твій лист полковнику, атож, відіслала. Ну що, тепер задоволений і нарешті заткнеш свою брудну пельку, еге ж, заткнеш?». Історія з Каскадом мала логічний, хоча і сумний, фінал. Рано-вранці за ним до шпиталю прийшли жандарми: «Я не встиг знову побачити Каскада, тобто його обличчя. Було ще надто темно. Через чотири дні його розстріляли в таборі коло Перонна, де його 418-й піхотний полк стояв два тижні на відпочинку». На цій сторінці 392-й піхотний полк чудодійно перетворився на 418-й, але Паскаль Фуше, мабуть, вирішив, що Каскадові (чи як там його насправді звали, Жульєн?) це все одно не допоможе. Як там у пеклі, Каскаде? Спека? Дивні речі після цього почали відбуватися і в шпилі: «Усі поранені в палаті протуркали мені вуха розповідями про свої воєнні звитяги. Тільки-но дізнавшись, що Каскада таки розстріляно, в усіх розпустилися язики, плещучи про їхню хоробрість. Раптом усі стали героями. Можна було б сказати, ніби вони виправдовують своє паскудне ставлення до нього в останні години. Вони чорнили Каскада. Не згадували про нього, але я добре бачив, що він не дає їм спокою. Як послухати їх, вони на війні нічого не боялися. Обозний солдат Жибун, що регулярно обсирався, коли літак опівдні пролітав над шпиталем, ненастанно нахвалявся своєю незначною раною. Німці стріляли принаймні з трьох кулеметів, щоб куля пролетіла йому навиліт через сідницю. Саме так. <…> Поранені озброювалися балачками, щоб чинити опір ударам небес. Завдяки своїй медалі й чудовій згадці в наказі я був споряджений краще за них, але однаково не пишався. А як ідеться про досвід, я за тиждень постарів на місяць. Це потяг, у який треба заскочити, щоб вас не розстріляли на війні. Це я вам кажу».

Фіналом роману про війну є не перемога і навіть не поразка. Натомість – емблематика втечі, як вихід із ситуації. Втеча у цьому випадку є синонімом опорятунку. Письменник до цього підходить здалеку, власне, одразу після розстрілу Каскада. Над цим міркує, зрозуміло, Фердінан, який опісля зникнення Каскада відчуває свою самотність особливо гостро: «Я думав, куди я подамся, якщо втечу. Ця земля загиджена всюди, казав я собі. Годилося б мати змогу піти за кордон, у якусь країну, де не вбивають. Але я не мав здоров’я, не мав грошей, не мав нічого». Наступний антивоєнний пасаж є, по-своєму, ризикованим. Можливо, саме тому Селін і не став вичитувати й готувати текст до друку: «Просто огидно бачити місяць у місяць колони людей, і то в різноманітних мундирах, які марширують по вулицях, наче сардини в бляшанках, у мундирах хакі, блакитних і блідо-зелених, резервісти, а ще й колеса, що везуть цей увесь м’ясний фарш до великої ступи знищення». Але оповідач, який побував у пеклі війни, безперечно, має право навіть на такі слова. Тим часом думки про втечу перериваються спілкуванням із Анжель, яка пропонує Фердінанові спільний «бізнес»: «Тож слухай, я сказала собі, що ти влаштуєш… ну це… скандал… удаватимеш мого чоловіка… Я проробляла це в Парижі з Деде Крихітні Ручки, це завжди виходить, і то добре. <…> Ось, я роздягаюсь, як звичайно, даю типові трохи потертися… Коли він уже твердий, дуже твердий, я смокчу… Тоді ти раптом, не стукаючи, заходиш у кімнату. Я навмисне не повернула ключ, тільки вдавала. Я кажу: “Хай йому біс, мій чоловік!..”». Як розуміє читач, у романі додалося пікаресного персонажа і то якого: «А я дбатиму про тебе. Злягатимусь із тобою так, як ти ще ніколи… Якщо ти милий, якщо добрий хлопець, ти клепатимеш мене в сраку так, як я люблю… Буде так, наче ми одружені. Передусім я на два роки старша за тебе, тож командую я…». (А ми думали, довірившись Каскадові, що їй лише вісімнадцять, а виходить – усі двадцять два). Фердінан ніби й погодився на запропоновану аферу, але у нього, цілком проґнозовано, нічого не вийшло: «У словах, які вживала Анжель, немов крилася інтрига, я слухав її, і уява мало не спонукала мене підстрибувати на радощах. Я вже розтанув. Як є порок, так є й насолода. І все ж я на мить згадав Каскада, а потім повернувся думками до Анжель, і вже не на мить. Усе теперішнє було для Анжель, усе для поцьки. Спасіння крилося там. <…> Я вже нічим не зобов’язаний людству, принаймні тому, в яке вірять у двадцять років, і то із сумнівами сумління, великими, мов таргани, що лазять поміж усіх роздумів і речей. Анжель нагодилася вчасно, щоб замінити мені батька і навіть Каскада, він усе-таки, кажу вам, мав у собі щось довоєнне. Анжель тішилася життям, їй подобався закордон». Анжель таки знайшла можливість виїхати із поруйнованої війною Франції до Англії, – разом із заможним «дядечком», як вона називає на тридцять років старшого за неї англійського інженера. Він виявився настільки добрим, що запросив до Англії і Фердінана. Залишилося дістати піврічну відпустку для лікування. Диво, але цього разу у Фердінана все вийшло. Допомогла брутальність у стилі Каскада, з якою він її попросив у Еспінас. Попереду у Фердінана була Англія, десь на іншому березі на нього чекало саме життя: «За два дні я вирушив у Булонь із добрим супровідним документом. На вокзалі я остерігався. Так само, як і коли сідав на пароплав. Усе було надто чудово. Навіть гуркіт у вухах тепер приємно збуджував. <...> Персел і діваха мали бути в Лондоні ще вранці. В Лондоні не було війни. <...> На борту було багато цивільних, і це заспокоювало, вони розмовляли про всяку всячину, як і до того, коли були засуджені на смерть. <...> Скінчилося те паскудство, французька земля простерла все своє гнойовище крайовидів, поховала мільйони своїх загноєних убивць, свої гаї, своє падло, мультизасрані міста й безмежні вервечки міріад клятих набоїв. Там було й більше, але море все поглинуло, все покрило. Нехай живе море! <...> Життя все-таки безмірне, загубитися можна всюди».

Письменник так багато уваги приділяє пораненим і контуженим воякам, біженцям, – розгубленим і дезорієнтованим людям у близьких до фронту анклавах, натомість абсолютно та послідовно іґноруючи батальні сцени, бо війну сприймає передовсім за її руйнівними наслідками, – як для військових, так і цивільних: «Інші поранені у залі були на всі смаки, мали рани на всіх поверхнях і якої завгодно глибини, здебільшого резервісти, а загалом придурки. Чимало з них тільки заходили і виходили, в землю або на небо. Принаймні кожен третій хрипів». Шпиталь у романі Селіна, поза сумнівом, щось нагадує, але що? Чистилище? Пекло? Чи є з нього вихід? І, переважно, куди? Шпиталь – це великий і, по-своєму, невблаганний марґінес війни. Попри те, що роман має назву «Війна», війни у ньому немає; немає боїв, немає героїв, є лише викинуті (виплюнуті) напризволяще люди, які, за великим рахунком, мало кому цікаві: «Людські розповіді майже завжди виявляються брехнею. Слід стерегтися. Кляте минуле, воно розчиняється в забутті». Шпиталь – це лише їх особиста проблема. Ясна річ, пораненим допомагають, – лікарі, медсестри, черниці, цивільні волонтерки, але головну проблему шпиталю, – як повернутися до життя, – нормального людського життя, – кожен із цих чоловіків вирішує самотужки. У цьому, на жаль, і полягає один із найважливіших сенсів війни, яка відбулася понад сто років тому. Селін, як я розумію, відмовився публікувати цей текст; не побажав навіть вичитати його до чистового варіянту. Чому? Ми не знаємо відповідь. Але є відчуття, що Селін аж надто «наївся» своєї війни. Селінові явно не сподобався його власний досвід, але у його письменницькій історії так нічого і не з’явилося, окрім цієї жаскої теми. Зрештою, Селін цікавий не темою, а її втіленням і опрацюванням. Селін важливий правдою, – про війну і людей, – на війні та довкола неї. Селін – не надто зручний зі своєю правдою. Селін є саме таким, яким і був потрібен читачеві, – і в 1932-му, і в 2022-му роках. Хотілося б і в українській літературі дочекатися таких письменників опісля завершення теперішньої російсько-української війни. Вони таки мають бути. Навіть і в тому випадку, якщо вони ніколи не чули про Селіна, не читали його книжок, – вони все одно мають з’явитися: занадто великою є українська жертва, аби цього так ніколи й не сталось.

липень 2024 р., с. Вороновиця