Закономірно, що на кожному етапі розвитку художнього слова були митці, критики, теоретики, літературознавці, письменники, які осмислювали глибини авторської думки, накладаючи на неї свої індивідуальні враження. У цьому контексті особливої значимості та цінності набувають рецензії-есеї «В маленькій амфорі слова» авторства глибокого філософа та ретельного читача Богдана Дячишина (Див.: Богдан Дячишин. В маленькій амфорі слова. Київ : Український Пріоритет, 2020. 256 с.). На наш погляд, навіть назва книжки схиляє зацікавленого реципієнта до дисонансного сприйняття: міркуючи про прикметник «маленький», розуміємо, що слово саме по собі – масштабне, широке, різновекторне, багатоаспектне та різноформне. Однак автор чіпляє на нього ярлик, що характеризує його вузькозорість. Чому? Імовірно, Богдан Дячишин прагнув за допомогою індивідуальної асоціації вказати виключно на власні рефлексивні судження з приводу прочитаних книг.

Дотримуючись озвученої думки, додаємо, що автор виніс на загал свої розмисли та міркування про творчість практично тридцяти письменників. Свідомо не називаємо точної цифри, оскільки у змісті пропонованого видання є імена, які повторюються. Також вважаємо, що немає сенсу шукати літературної логіки у переліку осмислених прізвищ, оскільки, скоріш за все, Богдан Дячишин відштовхувався від внутрішніх імпульсів, амплітуда коливань яких спричинювалася до екзистенційних рефлексій.

Є у цьому переліку аналіз творчості відомих українських письменників, зокрема: Петра Сороки, Марії Ткачівської, Мирослава Лазарука, Наталії Гурницької, Андрія Содомори, Миколи Ільницького, Любомира Сеника, Богдана Чепурка та інших. Зрозуміло, що поза його зором не залишаються і деякі перші творчі спроби письменників-початківців: Ірини Фотуйми, Юрія Синевіра… Але найбільше, що імпонує у цьому живому та анатомічно чіткому письмі, – це те, що Богдан Дячишин не штовхає свого читача у бурхливе море специфічних роздумів, а робить цілком сміливі спроби передати затаєну енергію авторської думки. Себто, агітує, але не нав’язує, не пропонує розділити з ним захоплення від стилю конкретного письменника.

Будь-яка творча спонука, яка посилає людину в простір, має особливий колір, який зумовлюють кілька компонентів: час, місце і, звісно, уся передісторія людини, яка пише. Тобто, по суті, теперішнього часу в чистому його вигляді не існує, тим паче якщо мова йде про літературу. Ось чому, пишучи про Петра Сороку («Дерево над водним потоком») і Андрія Содомору («Кому сказав Бог…»), автор не прагне знайти у їхньому письмі типологічної різниці, а навпаки – уся критично-дослідницька робота Богдана Дячишина спрямована на пошук так званого спільного знаменника, який би став об’єднувальною ланкою для більшості досліджуваних текстів. І такими необхідними компонентами стають Святе Письмо та філософія.

Святі Одкровення, крізь призму яких філософ трактує свідомо підібрані художні одиниці, функціонують не лише як символічні образи, втілені в їх літературних вимірах, а як закодовані смисли, що приховують у собі семантичне, аксіологічне, історико-культурне, теологічне наповнення. Тож, сучасний дослідник, на наш погляд, намагається декодувати художні твори, опираючись на сакральні значення. Тому, осмислюючи ту чи іншу письменницьку думку, Богдан Дячишин здебільшого доходить до беззаперечної сентенції: «Бог – Абсолют, великий згусток ідеального вакууму» (c. 18). Подекуди в окремих судженнях бачимо вкраплення філософської думки, якою, помітно, дослідник ревно захоплений. Індивідуально-авторському світобаченню, на перший погляд характерний дуалізм: з одного боку Богдан Дячишин схильний до ідеалістичного категоризму (переважно в контексті урбаністичних картин сучасності), з другого – він дотримується основного ідейного навантаження власних експресивних, запальних, моментами хаотичних, але щирих розповідей. І єдина його філософія, яку він захищає до останньої букви: «Книжка – спосіб спілкування з живими й мертвими, наше теперішнє й майбутнє!» (с. 78.). Його власна екзистенція буття зводиться до того, що філософізм у творах багатьох аналізованих ним письменників, – багатоаспектна проблема, в процесі осмислення якої розкривається роль філософії у творчості автора, її значення для розуміння та інтерпретації художніх творів, роль мистецтва слова в поширенні утопічних ідей.

Повертаючись до манери індивідуального стилю Богдана Дячишина, варто зауважити, що, можливо, його метод перманентного цитування відомих людей може створювати ефект багатоголосся, проте, вважаємо, що якраз така характерна риса наснажує оригінальність мислення, збагачує авторську думку, дозволяючи їй долати обшир рутинності й тенденційності.

Книжка авторських розмислів «В маленькій амфорі слова» має присвяту Петрові Сороці (6.01.1956–5.06.2018). Власне, емоційним та рвійним словом про нього розпочинається серія есеїстичних міркувань, яка переходить межі ідеалістичного, зачіпаючи концепт пам’яті. Тож, пам’ять – ключове слово у рецензіях Богдана Дячишина: «Пам’ять – нею мусимо жити вдень та вночі, вона ж не може старіти…» (с. 5). На кожній сторінці його творів лунають голоси тих, хто залишив на творчій ниві добротний врожай, відійшовши у Вічність, і тих, хто впрігся в літературний плуг, підкорюючи зачерствілу борозну. Живі, контрастні голоси людей, яскраві штрихи до їхніх портретів, наполегливе та пристрасне бажання автора акцентувати на слові, пробудити гуманістичні поривання, схилити до вдумливого читання роблять цю книжку дидактичною та моралізаторською.

Форма есеїв, яку обрав для себе автор, – найбільш придатна для міркувань, дозволяє бути вільним, не скованим, не обтяженим стереотипами та бінарними розмислами. Найбільше, що приваблює у манері такого письма – це наявність унікальної риси: безкорислива популяризація близьких за духом і світовідчуттям людей. У портретах-сильветках фактично представлено увесь спектр літературознавчого аналізу. Дослідник доволі майстерно підбирає заголовки для своїх рецензованих об’єктів, які, як правило, виконують функцію квінтесенції прочутої у слові творчої душі. У кожній своїй статті Богдан Дячишин практично виходить за межі звичних критичних суджень про текст, осягаючи його на універсальному рівні творчого доробку того чи іншого митця, шукаючи для кожного, навіть поки невідомого, особливе місце в літературному процесі. Впадає в очі безкомпромісна гострокритичність, яка усвідомлюється не як мода, а як органічний чинник літературного процесу.

Загалом, ця книжка про те, як одне-єдине слово, що становить епіцентр індивідуального сприйняття, може вміщатися в маленьку амфору або розширюватися до безкраїх меж, бо ж все залежить від сприйняття, осмислення, осягнення чи олюднення затаєної думки та її внутрішньої енергії.