Побачило світ документальне двокнижжя знаного вченого,  талановитого публіциста і журналіста-дослідника, професора Миколи Тимошика «Змосковлення Буковини». У презентаційному слові «Добірна документалістика в публіцистичній вдяганці: помітки на полях двотомної буковиніани» відомий науковець, академік АПН України, політичний і громадський діяч Георгій Філіпчук цілком справедливо окреслив пізнавально-виховний дослідження, зазначивши, що обмосковлення буковинського краю, його  радянізація були частиною імперської стратегії московитів, спрямованої на національне знекорінення і тотальне   знищення всього українського. Її продовженням є нинішня повномасштабна  окупаційно-гібридна війна Російської Федерації проти України та її вкрай агресивна інформаційна складова. 

Оцінювати нове дослідження не можна без врахування всього попереднього   доробку автора. Цей доробок уже сформував високу репутацію авторитетному вченому, літературному критику, фахівцю з інформаційних технологій і громадському діячеві, як людині енциклопедичних знань, відомій  не лише вітчизняному, але й зарубіжному читачеві. Передусім глибокими людинознавчими дослідженнями  про великого освітянина, духовного наставника і морального авторитета українства  Івана Огієнка, серією книжкових досліджень з історії української еміграпції у Великій Британії, Італії, США.  Великою популярністю в читацьких колах користуються праці вченого з історії національної журналістики, видавничої справи, інформаційної діяльності, численні навчальні підручники та посібники а також публікації на захист української мови, культури, духовності.

Інтерес автора до Чернівецького краю, драматичної долі його людності триває майже півстоліття, адже після закінчення в 1978 р.  факультету 

журналістики Київського державного університету  ім. Т. Г. Шевченка він вісім років працював там. Спочатку в редакції обласної газети «Радянська Буковина», а відтак редактором «Молодого буковинця». Це й дає йому моральне право викласти  власне бачення тогочасних подій, яке склалося не лише ззовні, але й з середини як  у людини, вмонтованій у силу обставин у політичні, соціокультурні та інформаційні процеси 1970-1980-х р.   Можна не сумніватися, що радянська влада, направляючи випускника столичного університету – східняка-чернігівця на «бандерівську» Буковину розраховувала на його активну участь у подоланні залишків «українського буржуазного націоналізму», а він, опинившись у цьому ще до кінця не денацифікованому середовищі, і сам змінювався, відроджуючи в собі приспані комуністичним режимом почуття національної гордості і самоповаги, долучаючись водночас до збереження питомих цінностей буковинців. Тут автор знайшов своє особисте щастя – кохану Надійку, тут народилися їхні Аліна і Ярослав. За його словами, він полюбив цей дивовижний край і став переконливим націоналістом у європейському розумінні цього слова. 

Російська агресія, нова спроба москви «денацифікувати» Україну (читай:  знекровити і знищити її) підштовхнула дослідника до більш широкого і системного осмислення процесу радянізації, комунізації та російщення Буковини на основі великого масиву маловідомих архівних документів та інших свідчень, почерпнутих із фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань та зарубіжної україніки, Державного архіву Чернівецької області, колекцій наукових бібліотек, із матеріалів преси, передусім «Радянської Буковини», спогадів учасників руху опору, підпільників ОУН, вояків УПА, а також власних рефлексій (спостережень). 

Торкаючись передісторії імперських зазіхань на Буковину, науковець відштовхується від Бухарестського договору 1812 р., за яким її Хотинський повіт разом з Бессарабією на певний час опинився у складі Російської імперії, а на початку Першої світової війни царська Росія окупувала північну частину Буковини і проголосила Чернівці російським містом, намагаючись долучити буковинців до «руского міра», розгорнула створення тут мережі своєї агентури під маскою руху «москвофілів», намагаючись заручитися підтримкою частини місцевого проросійськи налаштованого православного духовенства. 

У процесі Української революції 3 листопада 1918 р. Буковинське народне віче в Чернівцях висловилося за возз’єднання Північної Буковини із ЗУНР та подальшу злуку із Соборною Україною, але з відомих причин зреалізувати цю споконвічну мрію української єдності тоді не вдалося, оскільки невдовзі Румунське королівство анексувало цей край. Третій московський замах на Буковину пов’язаний уже з радянською окупацією та її дипломатично-політичним і збройним приєднанням у 1940 р. до УРСР у складі СРСР. Дослідник розглядає його як новий етап   ескалації  великодержавної політики російського більшовизму, започаткований в 1920-х рр. по відношенню до його рідної Чернігівщини і всієї Наддніпрянщини, а відтак  із «золотим вереснем» 1939 р., коли була приєднана Галичина. 

Можна погодитись з авторською думкою, що це була не «типова» окупація, оскільки питомі західноукраїнські землі поверталися в історичне лоно  Великої України, реалізуючи ідею Соборності. Однак сталінський режим використав анексію у своїй геополітичній стратегії як крок для її поневолення і плацдарм для майбутнього експорту «світової революції» в Румунію та інші країни Європи.

 Відтоді й почалося радянське змосковлення нових країв України за вже набутим попереднім досвідом і опрацьованим сценарієм у Кремлі. Вчений трактує його набагато ширше, ніж російщення. Йдеться про багатовекторне, системне і транзитне явище з історичним корінням і новими реаліями: з одного боку, це продовження імперської політики колонізації, поневолення, зросійщення і уподібнення українців Буковини  до московитів, міфологізація їх свідомості та нав’язування  стереотипів  про «один народ», «спільну історію, культуру і церкву», а з другого, встановлення жорстокого тоталітарно-репресивного режиму сталінського пошиву, насильницька радянізація, комунізація і одержавлення усіх сфер  суспільства, колективізація сільського господарства, стирання національної пам’яті, насадження марксистсько-сталінської ідеології, комуністичного світогляду і безбожництва, розмивання традиційної ментальності, обмеження прав і свобод громадян. І все ж, попри всі старання людиноненависницькому режиму не вдалося поставити на  коліна буковинців, зламати  спротив, похитнути віру в незалежність України, свідченням чого стала активна участь краян у відновленні державної незалежності і її захисті від нової московської навали. 

Усі ці процеси простежуються в дослідженні з урахуванням конкретної ситуації і особливостей Буковини 1940-1990 рр. на перехресті політичного менеджменту, інформаційної, видавничої і культурно-освітньої політики. 

З поміж головних сюжетних ліній першої книги «Ментальність. Культура. Література» особливої уваги заслуговують наступні: «денацифікація» краю під маскою «дружби народів» та інтернаціоналізму, насадження так званого «радянського» способу життя і комуністичних символів історичної пам’яті, конструювання «радянської людини», формування партійно-радянської номенклатури і політичної цезури, творення культу особи Сталіна з наступним його розвінчуванням у часи хрущовської відлиги, спричинення і замовчування голоду 1946-1947 рр., насильницька колективізація сіл, деукраїнізація краю під гаслом боротьби з українським націоналістичним рухом, компрометація провідників ОУН та УПА, шістдесятників і дисидентів, комунізація і російщення освіти, культури, видавничої справи, засобів масової інформації. 

До висвітлення цієї проблематики долучена й буковинська публіцистика самого автора, яка розвінчує рашистську сутність ідеології та практики «руского міра», постсовковий синдром розмитої ідентичності,  малоросійства, меншовартості та маргінальності.

Орієнтація на цивілізаційний підхід до аналізу історичного процесу, на документалізм дослідження дозволила Миколі Тимошику забезпечити його  інноваційність, зробити чимало знахідок і відкриттів. 

Наприклад, авторові вдалося виявити унікальний альманах під назвою «Буковинський Кобзар», присвячений 110-ій річниці від дня народження  видатного поета, драматурга та громадського діяча Юрія Федьковича. Альманах був виданий у серпні 1944 р. накладом 2 тис. примірників і одразу відправлений у «спецфонд» як ідеологічно шкідливий. Досліднику зумів з’ясувати причини його заборони і вилучення з відкритих бібліотечних фондів. 

Дослідник звернув увагу на те, що в передмові «Наш Федькович» не було властивої для тогочасних текстів згадки про радянську батьківщину – СРСР, мудрого вождя Сталіна, керівну роль більшовицької партії і слів вдячності буковинців старшому братові-росіянину за визволення. Уже цього було достатньо, аби оголосити видання ідеологічно шкідливим.

             В автора цієї 0рецензії, як вихованця Чернівецького університету початку 1960-х рр. і як історика та архівознавця, викликали  цікавість наведені в книзі документи Державного архіву Чернівецької області та інші матеріали щодо спроб присвоїти місцевому університету імені Юрія Федьковича. Перша з них пов’язувалась з відзначенням 110-річчя письменника і відносилась до 1944 р. Однак ініціатива громадськості, підтримана тодішнім національно свідомим секретарем обкому КПУ  Іваном Зеленюком (за що й поплатився посадою), не знайшла схвалення в Києві. Можна тільки здогадуватись чому, адже слова поета: 

                            «Москалисько як вовчисько

                            Лупає очима

                            Із кривавим своїм кнутом

                            Грозить за плечима»

аж ніяк не вписувались у тогочасну риторику про «старшого брата».

Безрезультатною виявилась і друга спроба  на початку горбачовської перебудови. На цей раз Київ підтримав пропозицію, але Москва відхилила її, пам’ятаючи, очевидно, такі висловлювання поета як: «Москва прелукава», «Москва як матір усіх лих», «Мова наших учнів повинна бути… без русизмів» та ін. І тільки в 1989 р. на хвилі суверенізації України  уряд республіки присвоїв класичному Чернівецькому державному університету ім’я Юрія Федьковича, а в 2000-у р.  він став національним.

Чимало архівних документів, вперше введених дослідником до наукового обігу, дозволили йому остаточно  розвінчати міф про так зване «возз’єднання» і «торжество ленінської національної політики»,  пролити безкомпромісне світло правди на злочинні методи і форми  ідеологічного зомбування, світоглядного і духовного поневолення буковинців.

Людиноцентризм, документалізм, історизм, українськість, правдивість, доступність – це ті основоположні методологічні принципи  дослідження Миколи Тимошика, які характерні й для другої книги під промовистою назвою «Перо і мікрофон як ідеологічна зброя». Власне це той журналістський інструментарій, який комуністичний режим використовував для змосковлення Буковини і не лише її, але й всієї України. Автор  ідеально поєднує регіональний і загальноукраїнський виміри історичного процесу, на конкретних прикладах розкриває механізм компартійного пресу журналістики, перетворення її людського персоналу в покірних «гвинтиків»  ідеологічної системи зомбування мас. Він глибоко аналізує, як змінювались акценти партійного керівництва пресою, робсількорівським рухом, починаючи від «закручування гайок» сталінської епохи, загравання із журналістами в часи хрущовської відлиги та брежнєвщини до так званої горбачовської «гласності та перебудови», а відтак до очищення української журналістики в першому  десятиріччі   незалежності України від залишків радянщини, стереотипів колонізації та комунізації. 

Можна лише по-доброму дивуватися  скрупульозності вченого, котрий зумів представити всю палітру буковинської преси, радіо і телебачення, проаналізувати їх змістовне наповнення. Окремі підрозділи присвячені районним газетам, багатотиражкам, виданням національних спільнот.

Спільною рисою двокнижжя є раціональність визначення пріоритетів дослідження, його залюдненість. Віддаючи належне аналізу і відтворенню головних сюжетних ліній,  знакових подій і фактів як історичного тла змосковлення буковинського краю та інших  українських земель, вчений відводить ключове місце у цих процесах конкретним людям, найбільш яскравим особистостям, послідовно диференціюючи їх за світоглядними орієнтирами, відчуттям українськості, професійними компетентностями та моральними  цінностями. 

Автор не бере на себе функцій судді, не навішує ярлики на  тих чи інших осіб, а намагається об’єктивно і зважено оцінити їх з урахуванням конкретно-історичних умов, у яких вони опинилися.  

Читач неминуче зверне увагу на те, що і в складі партійно-радянського апарату, партійного і комсомольського активу, в журналістському та науково-освітянському  середовищі були різні люди: одні чинили спротив насадженню комуністичного режиму і ставали його жертвами, інші сповідували подвійну мораль, прислужувалися владі або й фанатично вірили у «світле майбутнє», але й були такі, що, демонструючи свою показну лояльність системі і співпрацюючи з нею, намагалися скористатися найменшою можливістю для того, щоб якомога більше зробити для української справи.  Дослідник не ідеалізує колег, з якими йому доводилося працювати чи спілкуватися, створює колективний портрет перших радянських журналістів Буковини, виокремлює просопографічні собливості біографій вихідців із східних областей України Надії Артюх, Олени Григор, Петра Доценка, Василя Побігая, Марії Саєнко, а також буковинця Дмитра Бузинського та ін., вказуючи на їх сильні і слабкі сторони. Водночас у книзі подано есе про таких яскравих журналістів як Володимир Бабляк, Петро Палій, Марія Дем’яненко, названі автором «прямостоячими і одержимими».

 Окремої уваги заслуговують ґрунтовні Висновки двокнижжя. Вони охоплюють весь спектр  розглянутих проблем і акцентують увагу на викликах окупаційео-геноцидної війни РФ проти України, на повчальних уроках, які потребують засвоєння і творчого врахування в практичній діяльності науковців, освітян, журналістів, бібліотечних працівників, діячів літератури і мистецтва, а також політиків і владних структур. Йдеться передусім про утвердження української ідентичності, подальше відторгнення від всього московського – мови, церкви, телебачення, радіо, книги,пісні, кіно, подолання синдрому совковості, меншовартості, малоросійства.

Нарешті, заслуговує похвали й культура та естетика видання  книг, які мають змістовні ілюстрації, фахово укладені іменний, предметний  та географічний покажчики, розширене Резюме англійською та румунською мовами, а також належне художнє оформлення.

Таким чином, історіографія української журналістики та історії Буковини збагатилися надзвичайно цінним документально-публіцистичним дослідженням, в якому системно і комплексно висвітлено процес змосковлення буковинського краю після його приєднання до СРСР різноманітними засобами, передусім масової інформації, освіти, культури, показано  його нищівні наслідки і перші кроки по деколонізації та декомунізації Чернівеччини на тлі відновлення незалежності України. 

Немає сумніву, що двокнижжя знаного вченого і публіциста Миколи Тимошика з інтересом сприймуть як дослідники  та викладачі гуманітарних наук, учителі, журналісти, так і всі, хто цікавиться історією, культурою, ментальністю та духовністю українського народу, хто захищає Україну, її інформаційний простір від імперської агресії та ідеології «руского міра», адже завойовники і в нинішній Великій війні вдаються до тих же методів брехні, фальсифікацій, спотворень, інсинуацій, фейків  лише з використанням новітніх технологій.