Між минулим і теперішнім

Упродовж останніх років у літературному просторі з’явилось чимало патріотичних книг, поезія – не виняток. Особливо ж під час повномасштабного вторгнення. Серед письменників такого штибу особливо вирізняється письмо української поетеси із південного Миколаєва (з ідентичною назвою є на Заході України) Галини Запорожченко. Її нова книжка «Нація мужніх» – це згусток вольових енергій: рішучості, переконливості, завзятості, вірності. 

Енергетично структура книжки нагадує мені…  українську  хату, де міцним підмурівком виступає перший розділ «Слава не пропала». Власне, на ньому й «тримаються» всі наступні. Але перший – надважливий, бо від нього залежить майбутнє «будови», у нашому випадку – України. Поетеса починає відлік від Ярослава Мудрого, від нього веде своєрідний «заміс». З-під її пера київський князь постає орієнтиром для нащадків тисячу років тому, однак усвідомлення цієї істини відкривається нам (його нащадкам) лише тепер. «Відновімо правду в рідній хаті,/ Бо неправді вже немає меж» («Слово про Ярослава»). Ліричний герой поетичного тексту «Чи правду внукам ще хтось розкаже?» веде розпачливий  внутрішній монолог із князем, вболіваючи за будучину нашої держави. Ця поезія служить невидимим об’єднуючим місточком між далеким минулим і теперішнім, між великими історичними часовими пластами, довжиною у тисячоліття. Поетеса не просто «зшиває» втрачені епохи, а ніби «цементує» їх, відновлює, «зводить» міцні стіни української спільної хати у тонкому невидимому фізичними очима – світі. А думка, як відомо, матеріальна. І як тут не згадати біблійний готовий рецепт будівництва, неважливо де  і в якій країні, спільної «хати». Процитую лише останні слова з Ісусової Нагірної проповіді: «Чому ви мене звете: Господи, Господи, а не робите, що я говорю? Кожний, хто приходить до мене, слухає мої слова й виконує їх, – покажу вам, на кого він схожий. Він схожий на чоловіка, що, будуючи дім, викопав глибоко й поклав підвалину на камінь. І як настала злива, води наперли на дім той, але не могли його захитати, бо він збудований був добре. Той же, хто слухає і не чинить, схожий на чоловіка, який збудував дім свій на землі, без підвалин. Води наперли на нього, й він відразу завалився, і руїна того дому була велика» (Лк. 6, 46 – 49). Отже, маємо могутні підвалини, власне, які й тримають нас досі…Але маємо діяти, щоб та «хата» часом не завалилася…

Що найбільше вразило у збірці? Майстерно виписаний вірш «Чи правду внукам ще хтось розкаже?» Чим? Викладом: у дев’ятнадцяти рядках стислий історичний літопис. Він нікого не залишить байдужим. Кожний рядок у свою чергу розкриває у собі ще сто інших (закодованих інформаційних повідомлень). Він як предтеча наступних: «Верни нам, Боже!», «Балада про Конотопську битву», «Ліро-епічна поема «Мазепа», «Дума про Пилипа Орлика». Вчувається відгомін Шевченкового «І мертвим, і живим, і ненарожденним…»

Зазирнути у внутрішній світ… Мазепи   

Ще на початку міленіуму шукала шлях… до розуміння істинної сутності Мазепи. Інформація, яка потрапляла до рук, була різношерстою. А отой ярлик «анафеми» був чужим і відразливим. Інтуїтивно відчувала, що за цією величною постаттю криється глибока таїна. Бо Бог – це Вселенська Любов. Він не може ані карати, ані, тим більше, проклинати собі подібних. А саме це (прокляття) означає слово грецького походження анафема. Зазирнувши тоді у релігієзнавчий словник (видання 1994 року, інститут філософії НАН України), я зрозуміла, що насправді це були справи людських рук, а не Божих. А запроваджене воно було в середині V століття Халкідонським Вселенським  собором буцім «від імені Бога», так і написано у словнику… Яка олжа!

Ліро-епічна поема Галини Запорожченко «Мазепа» –  це своєрідна сповідь перед людьми і часом, яка відразу налаштовує на філософський лад. Читаю і спадає на думку виступ відомого всім публіциста, дисидента, громадського діяча Євгена Сверстюка. Коли йому вручали нагороду «Світло справедливости», то він, між іншим, зронив ось цю фразу: «Внутрішній лад корелює з небесним ладом». Як мудро і влучно. Яку глибоку інформацію несе в собі оте слово лад. Себто гармонія. Коли є такий стан, тоді душа прагне сповідатися світові своїми діями і вчинками. Ділитися наболілим і найпотаємнішим. Наразі маємо унікальний шанс зазирнути у внутрішній світ гетьмана через слово Галини Запорожченко. («В нас гордість за минуле – чимала,/ Але й сьогодні є усі підстави/ Здолати кривду, всьому дати лад/ В своїй, віками визнаній, державі»). Відчути  молитовний стан його душі. Побачити із несподіваного для нас боку: найперше – він люблячий син. Я відчула цю рису гетьмана інтуїтивно, бо ж відомо, що той, хто шанує батька і матір, буде пошанований самим Богом. І той, хто ніколи не забуває матері, ніколи не зможе забути своєї Батьківщини, витоків свого роду. Мені навіть уявляється як Мазепа у час відчаю сам собі зізнавався: «Дуже страшно, мамо!». Оця безпосередність духу пробуджує в ньому велику «дитинність». Дитинність – це чистота і прозорість думок у сприйнятті оточуючого світу. Тільки людина з великим і люблячим серцем здатна бути такою. Пам’ятаєте оте Христове: «Будьте дітьми і наслідуєте Царство Боже». Боже Царство може бути всередині кожного з нас тільки тоді, коли наш внутрішній лад перебуватиме в гармонії із небесним. Іван Степанович Мазепа, честь і слава йому, мріє і прагне (не зважаючи на царську самодержавну владу) навести такий лад на своїй рідній землі. Канва сюжету опоетизована, романтично піднесена і возвеличена. Образ України присутній скрізь. Не нав’язливо, а вишукано, делікатно, мудро і, якщо хочете, щемно. І це, незважаючи на криваві події, які розгортаються довкруж . 

Відчути себе духовно багатшим

До слова, а ви б зголосилися за таких обставин взяти до рук гетьманську булаву?  То ж бо воно і є. Щоб керувати країною, треба її любити, а щоб любити її – треба народитись в любові. Це космічна субстанція, яку не кожному дано осягнути на рівні (не розуму), а саме – серця. Бог всемилостивий, бо час від часу (хоч раз на вік) але таки  дає нам шанс і посилає на землю такі світлі особистості. От тільки люд наш зазвичай товче воду в ступі, замість того, щоб підтримати і не піддатись спокусі перед істинним вибором. Бо відділити зерно від полови також треба вміти. Насправді Галина Запорожченко у цій поемі спілкується з кожним з нас. Її поетичні рядки  легко «приміряти» до себе і тут же можна почути філософську відповідь, але яку! «Щоб вирватись з московської неволі,/Розправмо плечі, подивімось вгору!/ Бо годі вже нам між собою гризтись,/ Для України мусим щось робити!» 

Під час прочитання поетичних текстів відбувається глибоке «занурення» у давні історичні пласти – події, після чого починаєш відчувати себе духовно багатшим і, якщо хочете, мудрішим. Бо врапт десь на інтуїтивному рівні бачиш себе причетним до всього, що було колись, що є зараз і, що буде в майбутньому. Ідентифікуєш себе українцем, не відокремлюєш, як це донедавна робили багато наших сучасників.

Наступні розділи «За нами вибір!», «Я знаю – Україна є і буде!» – це своєрідні  «стіни» (на початку публікації мова була про структуру книжки – «хату») поетичної збірки. А завершальний розділ «Нездоланна наша Батьківщина» –  «дах» тієї уявної хати, яку можна назвати одним цілісним словом – україння, Україна. Тим часом, характеризуючи одвічного ворога українців, авторка не шкодує лексики, щедро змальовуючи його істинну сутність: «Куди ступав москаль – там скрізь неволя»; «москві коритись – знов митарства й сльози!»; «Бо українцю воля над усе!/ То не москаль, що за царя сконає»; «москалі, мов звірі, нищать все довкіл!»; «москалі лишають згарища й руїни», «рука москви нікого не щадила», «московська небезпека», «московське зло», «московська кабала», «московська мантра», «москва здолає нас, як раки свиснуть!», «та кровію ущерть заллється і москва», «кремлівське зло, що сіє смерть», «ординське зло», «облудна москва», «упирі», «московський демон зла», «московське болото» тощо. Торкається авторка й теми зради «Одвічне лихо українців  зрада,/ Бо через неї – скільки горя й сліз!» («Післяслово»). І як по-сучасному звучать ось ці рядки: «Відверни нас, Боже, від лукавих/ І очисть від скверни і біди./ І зішли правителя державі,/ І від зрад огидних одведи!»

У ключових поезіях, як от «За нами вибір!», завершальні рядки звучать риторично: «Й за нами вибір: лихо чи добро!». Також у вірші «Не оступись!»: «Тож визначайся, час уже настав! – / Твоя молитва – демону чи Богу?!!», або ось ці: «Хіба у тому є його вина,/ Що рідний край не зрадить він ніколи?!» («А на Майдані – бусол!»); «Хіба, скажи, ще горя більше треба? – / Уже над людством висне грізне небо!» («Дивуйся, світе!»). А от у «Силі правди» риторика звучить на початку: «Хіба Господь благословляв на зло?» Вражає метафорикою вірш «А десь, за кілька миль, війна гримить». Мова про квітковий символ України – мальву, яка падає ниць від пострілу. І якій снився сон про майбутніх її діточок – мальвенят: «Та все ж не спалить і не вб’є усіх/ Московської орди ракета клята./ Не впасти даром маминій сльозі –   /Зіпнуться ще вздовж поля мальвенята!» 

«Віджнивувало вкраїнське розстріляне літо!»  – хіба можна без болю прочитувати цей рядок, за яким тисячі загублених життів, тисячі скалічених доль, море сліз і океани болю? «Бо це – понадміру, над муки, страждання і болі» («Ми – нація мужніх!»). А несподіваний містичний образ «Вогняра», який знищує пітьму і нечисть спопеляє, дарує особливу надію і гоїть серце. З винятковою любов’ю авторка пише про українських діток, просить за їхній захист Всевишнього у розділі «Нездоланна наша Батьківщина». Добру усмішку викликають недитячі героїчні історії про «Легендарне Бавовнятко». Справжнім відкриттям для мене став забутий віршований жанр абецедарій, який відроджує на сторінках згаданої книжки Галина Запорожченко. Вона майстерно передає у 33 поетичних рядках (а саме така кількість букв українського алфавіту) емоції і душевний стан українців, які вони щодня проживають у війні. Це треба читати!

Про духовний момент істини   

Уся поетична творчість письменниці пронизана щирим вболіванням за рідну землю, за відновлення історичної справедливості. Як тут не згадати Франкове «Не пора, не пора, не пора/ москалеви… служить:/ Довершилась України кривда стара,/ Нам пора для України жить». Естафету приймає Леся Українка. У вірші «На роковини Шевченка» вона пише: «Щоб між нами не вгасло/ Проміння величне,/ Ти поставив «на сторожі»/ Слово твоє вічне./ Ми, як ти, минати будем/ Чужії пороги,/ Орать будем свої ниви/ Рідні перелоги». Їм обом вторить тернопільська поетеса, наша сучасниця Марія Назар: «І «Не пора…» прийшов до наших днів,/ Коли потрібно нам свого Мойсея,/ Бо маєм авіронів й датанів (зрадники – авт.),/ Рятуємось на дереві Закхея».  До них приєднується справжня українка і патріотка з Миколаєва, письменниця Галина Запорожченко: «Усе тут – наше – з Богом і від Бога:/ І день, що освятився на зорі,/ І вистраждана нами Перемога!». Поміж тим, несподівано роблю для себе відкриття. Уважно перечитуючи її поезію, помітила, що у віршах дуже часто зустрічається слово «правда». Для письменниці це не просто слово, і навіть не об’єктивна реальність, як визначають це поняття філософи. Є ще духовний момент істини (синонім правди), на який не завжди зважається. Важливо глибинніше зазирнути у слово. Якщо це зробити, ми побачимо склад РА, який на мові санскриту означає світло. Тому  пРАвда – вона завжди просвітлена. А ще – у кожного українця  «Всвоїй хаті своя й правда, і сила, і воля» (за Шевченком), особливо, що стосується історичної правди, яку завжди наші «любі» сусіди намагались і намагаються викорінити, упослідити і знищити дотла. Тому й знаходимо у запропонованих віршах це сакральне слово у поєднанні з іншими: світло правди, правда переможе, слово правди, честь і правда,  йти із правдою по світу, світе правди, правда вічна і свята, і блідне правда, куди поділась правда, сонце правди, сила правди, зірниця – провидиця Божої правди, любов і правда, правди засів, правда зло навіки поборола…

Не знаю чому, але я беззастережно вірю кожному написаному у книжці «Нація мужніх» – слову. А особливо ось цим двом рядкам:  «Те, що Вкраїна нині – в планах Божих,/ Всім серцем відчуваю кожну мить!» («Я знаю, хто я»). І я відчуваю, усім серцем і душею, і так само знаю… хто я. Дякую, поетесо, за суголосся душ.