Re: цензії

Попри свою назву, альманах «Моnо», присвячений польському поетові, прозаїкові та сценаристові Корнелю Філіповичу, є доволі динамічним у власній поліфонічній презентативності цієї постаті. Дійство відбувається у форматі трьох почергових розмов упорядника Романа Малиновського з переклалачами Філіповича, – Юрієм Матевощуком, Наталією Лобас, Сергієм Ткачовим. А починалося все, принаймні у випадку Юрія Матевощука, з приватної бібліотеки Юрія Завадського. До слова, я теж люблю приватні книгозбірні, на відміну від громадських. Коли перебуваєш у комфортному просторі густо заселених книжкових полиць, приємні несподіванки ґарантовані: «Я прийшов у гості до Юрія Завадського з проханням дати щось почитати польською, бо хотів освіжити знання мови, які здобув, навчаючись на філологічному. Завадський сказав: “Вибери щось з моєї домашньої бібліотеки”. А бібліотека в нього – одна велика кімната, заповнена книжками. Серед іншого я розгорнув “Romans prowincjonalny” Корнеля Філіповича. В анотації прочитав, що він народився в Тернополі 1913 року. Пригадую, що подумав: “Письменник з Тернополя, а я вперше про нього чую”». Це було 2013-го, а за два роки видавництво «Крок» уже презентувало «ту зелену книжку» (Ю.Матевощук), тобто «Провінційний роман» К.Філіповича. Першу презентацію відвідали сини письменника – Александр і Мартін. Ю.Матевощук повторює декілька разів: «Хоча найперша зачіпка – це таки Тернопіль. Тож мені тоді йшлося про відновлення історичної справедливості, я хотів, щоб було відомо, що на Тернопільщині народився Корнель Філіпович». І знову: «В більшості його текстів міста не мають назв, він їх позначає Містечком N. Коли я читав “Провінційний роман”, то уявляв собі Тернопіль. Було схоже. Натомість, коли спілкувався з його синами, вони казали, що навряд, радше це був Цешин. Але насправді це могло бути будь-яке місто – більшість галицьких міст і містечок початку ХХ сторіччя були практично однакові». І вкотре: «Як і всі люди його покоління, Корнель Філіпович ріс в мультикультурному середовищі. На початку ХХ сторіччя в Тернополі мешкало порівну поляків, українців і євреїв – це було мультикультурне місто. Після Першої, а особливо Другої світової війни все змінилося, через зрозумілі обставини». Попри дещо обсесивний характер думок Ю.Матевощука, він таки має рацію. Коли читаєш, приміром, збірку «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца, то навіть попри впевнені знання щодо часопростору Дрогобича у творчості письменника, читачеві непросто його розпізнати у більшості творів, – аж поки він не дістанеться до новель «Цинамонові крамниці» та «Вулиця Крокодилів», у яких маршрути персонажів міцно прив’язані до топографії та мітології цього конкретного міста.

Корнель Філіпович – автор сорока книжок. Поет і прозаїк, із яким товаришувала та яким захоплювалася нобелівська лавреятка Віслава Шимборська (або, словами Ю.Матевощука, «з якою [Філіпович] мав певні стосунки»). І далі: «Недаремно Шимборська в інтерв’ю з нагоди вручення їй Нобелівської премії сказала: “На цю премію більше заслуговував Корнель, а не я”. Хоч, може, вона так казала, бо надзвичайно його любила». (Можна припустити, що це саме В.Шимборська познайомила Філіповича з віршами Галини Посвятовської, а вже він 3-го липня 1958-го року надіслав Юліянові Пшибосю вірші молодої поетки з проханням підтримки та можливого видруку в авторитетній «Kulturze»). У Тернополі про Філіповича вже знають декілька десятків людей, і це – прекрасно. Після виходу цього числа альманаху та оприлюднення відео-розмови Ю.Матевощука та Ю.Завадського про Тернопіль і Філіповича на плятформі Ютюб, ґеографія знань про польсько-українське пограниччя, зіткнення, проникнення та взаємокорисний обмін має шанси на деяку експансію, – у хорошому, ясна річ, розумінні. Можливо, я перебільшую (направду, хто сьогодні читає літературні альманахи?), але коли це стосується літератури (хорошої літератури), то щоразу багнеться вірити в казку.

Відкривається альманах короткою довідкою про письменника, з якої читач дізнається, що «Корнель Філіпович – творець маленьких міст у літературі, приватних людських історій, у яких легко впізнати одну з родинних оповідей. Він – письменник, який уніфікував території провінцій, далеких передмість, піднісши їх до категорії окремішнього всесвіту, космосу, можливого будь-де і в будь-якому часі». Особисто мені після цього одразу спадають на думку два інші письменники, що працювали з ґерметичними просторами, які підносили до космогонії з наступним логічним вглибанням у мітологію, – американець Вільям Фолкнер і українець Феодосій Роговий. Але ситуація Філіповича, здається, інша. Тому його доцільніше порівнювати, приміром, із Реймондом Карвером (1938 – 1988), творцем «одноповерхової Америки» (А.Звєрєв), яка живе своїм невигаданим і, водночас, зовсім непомітним життям, незалежно від ґеографії. (Тому, хто не схильний читати, можу порекомендувати стрічку Роберта Олтмена (1925 – 2006) «Короткі історії» (1993), яка створена у вигляді цікавого коляжу із декількох новель Карвера). Щось подібне, підозрюю, маємо і у випадку Філіповича. Особисто я знайомий лише із одним оповіданням («Біла рука») і однією повістю цього автора, але спробую знайти також твори, опубліковані видавництвом «Крок». Хотілося б також почитати його листування з Шимборською, про яке в альманасі згадує Наталя Лобас, ще одна тернопільська перекладачка Філіповича. Упорядник альманаху у моєму випадку досяг своєї мети, – Корнель Філіпович мене направду зацікавив. (Свого часу я так само виріс у провінції, у райцентрі на південному сході Донеччини, зовсім поруч із російським кордоном, – на території так званого фронтеру). Тим часом читаємо далі та дізнаємося про наступне: «Філіпович – письменник пограниччя: польсько-українського, польсько-чесько-німецького, пограниччя між людиною і природою, мегаполісом і провінцією, аґресором і жертвою, мисливцем і здобиччю. Але разом з тим він автор, який поза кордонами й обмеженнями насамперед за все бачив людину. Проза та поезія Корнеля Філіповича – це фіксовані історії людяності і людськості в позачассі і позапросторі». Це направду важливі нюанси людської та письменницької іпостасі. Але є ще дещо в біографії письменника, чим він, власне, й збурив початкове зацікавлення одного з перекладачів, – Юрія Матевощука: «Народився 27 жовтня 1913 року в Тернополі, Австро-Угорська імперія (тепер Україна). З 1923 року оселився в місті Цешині, Польща. В Цешині закінчив початкову школу та гімназію з математично-природничим ухилом. 1933 року вступив на біологічний факультет Яґеллонського університету в Кракові. Дебютував у літературі оповіданням “Запальничка”, опублікованим у часописі “Світанок Силезії” (1934). У Другу світову війну воював рядовим у Польській кампанії на Західному фронті. Потрапив у німецький полон, з якого втік. У квітні 1944 року його заарештувало ґестапо. Відбув ув’язнення у концтаборах Ґросс-Розен і Заксенгаузен. Після війни оселився у Кракові. За твір “Незворушний краєвид” отримав літературну премію міста Кракова (1947); нагороджений офіцерським хрестом ордена Відродження Польщі (1963); отримав нагороду міністра культури і мистецтв Польщі ІІ ступеня за літературну творчість (1965); нагороду міністра культури і мистецтв Польщі І ступеня за літературну творчість (1975). Член ПЕН-клубу. Помер 28 лютого 1990 року, похований на Сальваторському цвинтарі в Кракові».

Після короткого, ніби енциклопедичного (на позір, довідково-нейтрального, але водночас і помітно емоційного, що абсолютно виправдано) представлення польського письменника сучасному українському читачеві, упорядник додає інформацію про українські переклади Корнеля Філіповича, – як нещодавні (здійснені видавництвом «Крок», – «Провінційний роман. Скажи це слово», 2015 та 2021 рр., та «Щоденник антигероя. Сад пана Нічке», 2021 р.), так і значно давніші (оповідання «Рідкісний метелик, 2008 р., журнал «Літературний Тернопіль»; також оповідання «Біла рука» та «Міна», оприлюднені свого часу в журналі «Всесвіт» відповідно 1974-го та 1960-го рр.). У цій бібліографічній довідці чомусь відсутній радянський збірник «Сучасна польська повість» (К., 1977), перекладений Оленою Медущенко. У ньому зокрема вміщено повість К.Філіповича «Чоловік – це дитина» (1965). Загалом, із українськими перекладами справи не надто, але добре, що є хоча б це. Для початкового знайомства із Філіповичем цього, можливо, й достатньо, а далі буде. Принаймні, перекладацькі інтенції Юрія Матевощука щодо Філіповича виглядають цілком обнадійливо.

Дуже добре (зрештою, це природньо), що наші перекладачі у розмові про Філіповича приділили увагу його поетиці та свідоглядним домінантам. Ю.Матевощук про специфіку прози: «Інтер’єр дії у Філіповича такий, що в нього все на своєму місці, немає випадкових фраґментів у тексті. Все, що показане, спрацьовує, як у театрі. А друге – ця його любовно описана провінційність. Я теж люблю провінцію. Тож у мене багато суголосся з Філіповичем, і кожен його текст, який я перекладаю, слугує мені підтвердженням цього». Наталія Лобас додає з дещо іншого приводу, але так само увиразнюючи поетикальні нюанси, але вже поезії: «Начебто скільки там того вірша, але сюжетно він як добра новела, читаєш, але ніби й не вірші: це не лірика, а цілі історії, сюжетні повороти яких надовго залишаються в пам’яті. Прочитав вірш, а отримав історію, яка чіпляє. Це поезія тільки за формою, проте за змістом – дуже добра проза». Або її ж думки про парадоксальність письменника: «Філіпович парадоксальний письменник: ґлобальний автор і співець провінції водночас. Тому для мене він не Камю, попри його самопошуки, а Пруст. Коли я в’язла в малій прозі Філіповича, я згадала, де це бачила. У нього така прустівська ґлобальність – ніби ти в одній точці, але й всюди водночас». Твори Філіповича, які читав я, – «Біла рука» і «Чоловік – це дитина», – цікаві передовсім своїми антропологічними (не так давно їх називали екзистенційними) акцентами, які стверджують перевагу приватного та індивідуального над суспільним і громадським. Цікаво, що, відповідаючи на однакове питання упорядника, Ю.Матевощук вважає Філіповича передовсім прозаїком, а Наталія Лобас – поетом: «Безперечно, поет. Попри його велику прозу – поет. У нього всюди присутня лірика. Я думаю, саме тому їм так добре велося з Шимборською». Аналогічно, відповіді перекладачки заперечують або, принаймні, суттєво підважують сказане Ю.Матевощуком щодо ідентичности, самоідентифікації, локальности, універсальности (ці речі неабияк цікавлять Р.Малиновського) К.Філіповича. Ось пару прикладів: «Самоідентифікація, постійний самопошук – його головна тема» (Н.Лобас); «Філіпович не містечковий, не локальний, попри те, що його проголошують “співцем провінції”. Це лише такий штамп про нього. Його провінція така універсальна, тому що провінція – це не місце народження. Тут йдеться про атмосферність маленьких територій, маленьких закритих просторів. І ці простори дуже специфічні й однакові в тій специфічності: в колишній Речі Посполитій, у Франції, Америці. Провінційність – це спосіб мислення, сприйняття певних речей і вибудовування системи цінностей. Я не маю на увазі, що провінційний – не такий. Це лише певна інакшість. І в цьому універсальність Філіповича: він описував спосіб мислення, характерний для більшості людей, народжених у такому середовищі» (Н.Лобас); «У творах Філіповича ти бачиш риси людей, які досі ходять повз тебе. Його тексти не перенести на американський, англійський чи французький контекст. Їхнє місце тут, у Центрально-Східній Європі» (Ю.Матевощук). Як на мене, Ю.Матевощук свого часу занадто легко довірився Юрію Андруховичу або й Анджею Стасюкові. Нічого страшного, свого часу мине. Загалом, складається враження, що відповіді цих двох перекладачів на однакові питання упорядника альманаху є цілком свідомою стратеґією наскрізної контроверсії, – чи то задля посилення читацької зацікавлености, чи заради власної розваги, – складно вгадати. Третім співрозмовником, до якого звернувся Р.Малиновський, був Сергій Ткачов. Відповіді С.Ткачова у певному сенсі врівноважують міркування двох інших учасників розмови про Філіповича. Так, відповідаючи на питання, хто він насамперед, прозаїк чи поет, С.Ткачов відповів: «Він передусім філософ, який майстерно володіє словом». На питання про національні межі та універсальність, він відповідає наступне: «Він письменник, який не має у своїх творах прив’язок, а тому універсальний. Взяти хоча б його “Провінційний роман”, історію, яка могла відбутися в будь-якому локальному містечку. Мені доводилося бути в німецьких, французьких провінційних містах, і всі вони могли бути місцем подій “Провінційного роману”. В нього дуже мало архітектурних описів, кожна вулиця – це будь-яка вулиця в будь-якій європейській країні. І проблеми, про які він писав, теж загальноєвропейські». (Особисто у мене – подібні враження про письменника після прочитання його повісти «Чоловік – це дитина»).

У той час як Анджей Бурса писав, що мав він у дупі малі міста, Корнель Філіпович стає автором і принциповим апологетомпровінції. Із цими поняттями – провінція та провінційність – є деяка проблема. У контексті розмов про Філіповича та його творчість емблематика провінції, наскільки я розумію, має виключно позитивні конотації, – принаймні у тісному колі співрозмовників альманаху. Формула ця працює приблизно так: у провінції менше тлуму й галасу, – більше життя внутрішнього та автентичного, – аж до солодко-утопічної конфіґурації ідеялу. (Хоча і тут є місце для дисонансу та привід для занепокоєння. Так, Сергій Ткачов цілком слушно зауважує щодо провінції: «Мене турбує те, що культура в маленьких містечках занепадає, натомість зростає клерикалізація населення: клуби закривають, церкви будують. А я не вважаю, що церква є носієм культури. На жаль, будинки культури не опалюються, руйнуються, в бібліотеки майже ніхто не ходить. І це така дивна зміна: колись був потяг до читання, але не було книжок, які ми хотіли читати. Тепер навалом книжок, але немає читачів»). Думаю, тут справа така: є люди провінції, і є люди метрополій чи промислових ґіґантів. У кожного свій темпоритм життя. У кожного своя інтенційність, мета і, зрештою, – шлях. Кожному – своє, і це нормально.

Постать Філіповича – драматична. Втім, за гамбурзьким рахунком, йому таки пощастило, на відміну від Шульца. Його теперішнє повернення до міста свого народження є непростим, попри очевидні зусилля ентузіястів. Але в Україні про нього вже знають. Повертається він і до сучасного польського читача, реактуалізуючи вагомі позачасові аспекти людського життя. Подальша актуалізація малих просторів, так званих провінцій, – має повернути людей до чогось призабутого, зокрема і до письменників, які ще в середині ХХ століття розуміли (або інтуїтивно прочували) майбутню емоційну задуху та виснаженість індустріяльних аґломерацій. Концепція упорядника альманаху мені зрозуміла та симпатична, чекатиму на наступні числа й продовження розмови про найголовніше, чим, власне, й опікуються література та решта мистецтв.

серпень 2023 р., с. Вороновиця