Навіть в умовах війни діти хочуть пригод і розваг, і цю потребу мають  задовольняти насамперед книжки, яких треба багато –  хороших і різних. Ось і письменник Олександр Вільчинський, добре знаний автор вельми популярних прозових бестселерів, долучився до цієї  корисної справи і створив модернову  казкову фантазію. 

 Образ і характер  головного казкового персонажа – лісовичка Апчиха – це, певною мірою, alter ego  Олександра Вільчинського. І саме його волею  серед персонажів казки вільно почувається маленький львів’янин Дмитрик, який бере участь у всьому, що відбувається на сюжетних теренах. Скажемо по секрету: цей герой є прообразом онука письменника Дмитрика, котрий живе у Львові разом із батьками, а дідусь, на цей раз не казковий, а справжній, часто навідує його і вони  гуляють у парку, де і відбуваються події, описані  винахідливим та самобутнім пером. Герої казок – близькі Дмитрикові персонажі, з якими він уже зустрічався, як, наприклад, із дядечком Хо, далеким родичем дідуся Апчиха, найвідомішим з усіх українських лісовичків, котрий вже більше як  сто років  проживає в  оповіданні Михайла Коцюбинського, а «сто років», як зауважує Олександр Вільчинський, «не перебільшення, бо ж лісовички живуть довго».    Казкова тематика побудована у нашого автора на стильовому фоні сучасного львівського  парку –  життєвого простору умовних персонажів. Домінує  сприймання об’єктів та явищ, як реальних відтворень, але присутня й реальність імпровізаційного типу, я би сказала,   імпресіоністично-плинна, адже для дітей створене  уявою набагато  цікавіше, бо ж  пов’язане з грою, котра завжди  емоційно-ціннісно пофарбована. І саме ця обставина формує  риси наших казкових героїв.

 Жанр казки, як би хто  не вважав, це позачасові та позапросторові  історії, наприклад, «Казки та історії» Ганса Крістіана Андерсена давно вже належать дітям і дорослим усього світу, хоча народились у Данії.   Літературні казки  нашого автора – суціль творіння-мислення сучасного автора, хоча виразно романтичного світогляду. Олександр Вільчинський  демонструє   знайому й люблену читачами манеру письма: «закодований» україноцентричний зміст,  доступність наративу  для дитячого сприймання, добирання сучасної лексики ( скажімо  – не традиційно казкової: трансформер, смайлик, таксі, трамвай, авто, телефон, смартфон, айфон),  відсутність дидактики (ну хіба зовсім трошки присутня легенька ненав’язлива повчальність).

 Сюжетна інтрига кожної повісті ( а їх у книжці є три – «Весняна казка», «Пригоди Моквика», «Кіт Муркіт і миша Настя»)  перебуває у системі позитивних координат з векторами протистояння  доброго-хорошого з найкращим, і зазвичай,  містить  певну пізнавальну інформацію з реального світу. Вельми імпонує  стилістика оповіді письменника –  інтонація спокійного емоційного плину  точної, образної  мови, теплого гумору: «Дідусь Апчих, як і всі лісовички, добре розумівся на сторонах світу і міг без компасу визначити напрямок за будь-якого часу доби навіть у найгустіших хащах. Для цього він знав чимало прикмет, але найкраще, звісно, це робити за сонцем: з якого боку сходить – там схід, де заходить – там захід, а якщо йти до сонця – то завжди на південь. Та навіть коли сонечко ховалося за хмари, то варто йому було придивитися до моху на пеньках чи деревах, що, як відомо, полюбляє північний бік, а чи до гілок дерев, які більше тягнуться на південь, і він легко визначав собі правильний напрямок. Без цих знань лісовичкам ніяк не можна, інакше вони могли б легко заблукати».

 І далі  ще багато чого трапляється, бо розпочинається містерія з персоніфікованими, а краще сказати, олюдненими персонажами,  яку творить вільна авторська фантазія. Приваблюють «звуконаслідувані» імена (дідусь Апчих, сестриця Кахик, братик Хихик). А ще цікаво звернути увагу на мовно-стилістичну формулу  –  «той, хто каже «няв» ( пригадаймо: «той, хто греблі рве», «той хто в скалі сидить»»); початкові («У давньому місті Львові у старому парку на схилі гори під Високим Замком жив собі дідусь Апчих») і фінальні кліше(«А цій історії кінець. Хто дослухав – молодець!».  Це ж треба було придумати  маленьку драглисту краплю з шоколадним смаком, відповідного  кольору і назвати її Моквиком! Зворушлива історія про  Моквика і мокрицю Моксі, про їхні пригодницькі мандри, коли  вони пізнавали довколишній світ.  Виразно постає  морально-етична домінанта розповіді про взаємодопомогу, співчуття, співпереживання й відповідальності за інших, які дарує тільки справжня дружба! І ще багато усіляких історій з чудовими героями  можна зустріти у цій книжці.  

 Ще одна цікавинка, яка має прямий стосунок до психології,  екології, виховання (доповнити перелік можна і навіть треба!). Похвальна потреба пильнувати суспільне добро спонукала дідуся Апчиха до своєрідного винаходу, сливе лісової охоронної сигналізації! Наш лісовичок мав волонтерську роботу – знаходити на схилах Замкової гори проліски, підсніжники та інші першоцвіти. «Бо, по-перше, їх тут, під Високим Замком, залишилося дуже мало.., а по-друге, знаходилися зловмисники, які їх зривали… знайшовши квітку, поселяв біля кожної павучка-сторожовичка, яких у нього була ціла торбинка. Ці павучки натягали свої тоненькі, майже невидимі павутинки довкруж першоцвітів, з’єднували між собою, і ті тягнулися аж до пенька дідуся Апчиха. І коли хтось наближався до квітки, дідусь із того, як тремтіла та чи інша павутинка, уже знав, що квітці загрожує небезпека, й чимдуж мчав до неї. (Агов, респект авторові популярних детективів!). 

 Олександр Вільчинський органічно використовує      типові казкові тропи і фігури, зокрема, літоту ( про персоніфікацію вже говорилося вище): «Дідусь…насправді був дуже маленький, навіть менший за проліска. І коли землю кропив весняний дощик, а у Львові, як відомо, це часте явище, то він навіть міг заховатися під квіткою, наче під парасолькою», «Щоправда, розмова та вийшла не одразу, бо ведмідь Топчій був уже дуже старий, й Апчихові довелося застрибнути йому аж на саме вухо і вже звідти привітатися…». Хочу підкреслити  природність композиції казок. Сюжети мають чіткій стержень, без різких одгалужень, проте, для них, зазвичай,  характерні  зміни захопливих ситуацій, адже за кожним поворотом сюжету ховається тайна, яка приваблює дитину.

Природно почувається у стилістиці казок Олександра Вільчинського  художник-ілюстратор Володимир Якубовський. Йому вдалося створити унікальні малюнки-образи і за їхньою допомогою висловити дитяче прагнення дива, очікувано-неочікуваного, і тому завжди драйвово-інтригуючого. Приваблюють зручний подарунковий формат книжки, якісний друк, цікавий дизайн.     

Зізнаюся, що прочитала казкові повісті  улюбленого письменника Олександра Вільчинського with a great pleasure! Без найменшого сумніву раджу читати цю книжку як дітям, так і їхнім батькам, і поодинці й разом, зберігаючи коштовні хвилини співпереживання та важливості бути поруч. Адже, не забуваймо – теперішні дошкільнята й молодші школярі, яким адресована ця книжка, в майбутніх історичних хроніках будуть мати статус дітей війни!