У есе «Чотири цикли» Борхес визначив чотири головні сюжети світової літератури: облога міста, повернення додому, пошук речі, що має екзистенційне значення, і самогубство Бога. 

Роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання», що вийшов у львівському видавництві «Апріорі», відповідає першому магістральному сюжетові літератури. Це тема гомерівської «Іліади», де тісно переплелися непримиренні вороги в боротьбі за місто.

Книжка вийшла в започаткованій видавництвом серії «Війна без вибору» про повномасштабний напад Росії на Україну.  

У центрі роману – викладач університету Антон і управителька торгової мережі Терезія, між якими зав’язуються близькі стосунки, і вони починають жити цивільним шлюбом. Та через шість років їхнього сумісного життя починається війна. Російські війська рвуться до Києва й Ірпінь, де жили Антон з Терезією, опиняється в зоні бойових дій. 

І саме в цей момент жінка, яку він шукав усе життя, починає поводитися дуже дивно. Не хоче виїжджати з Ірпеня, який піддається щоденним обстрілам. А коли чоловік, рятуючи її від озброєних кадирівців, вивозить жінку в Чернівці, кидає його і знову повертається в Ірпінь. Антон здогадується, що жінка, яка жила з ним разом, приховувала від нього таємницю свого минулого життя.

Терезія в романі постає закритою жінкою, яка викликає захоплення, повагу, але нікого не пускає у свій внутрішній світ. Ось як про це сказано в романі: «Антону було важко з нею говорити. Її внутрішній світ, як на його сприйняття, виглядав аж надто особливим, не рафінованим, не книжним, але дивовижно улаштованим, захованим від сторонніх очей, був таким собі «Садом божественних пісень», у якому вона, ніби спритний мисливець, порозставляла пастки для випадкових прочан». І цим випадковим прочанином у її житті став скромний університетський викладач, що мав до неї невдалий шлюб.

Роман цікавий непідробною правдою життя. У ньому немає надуманих кінематографічних колізій, створених для розваги читача. І водночас у ньому оголено людську самотність, що особливо розкривається у фіналі, коли пригніченого Антона випадкові знайомі вивозять до Німеччини, і там він, усвідомивши раптову втрату звичного світу, жінки, яку любив, Батьківщини, опиняється на узбіччі життя. І йому залишаються лише розмови з літнім німцем, що виїхав з колишнього Радянського Союзу і разом зі своєю дружиною доживає віку. Антона не відпускають думки про жінку, яка була частиною його життя, середовище в якому жив, звичний побут, суспільство, знайомі, приятелі, книжки, які він збирав, Ірпінь, Київ.  

Є в романі й проста житейська мудрість, що з’являється з роками, висловлена ось у таких судженнях:  «Антон віднедавна взагалі навчився ні про що не думати, просто жив і насолоджувався життям, таким, яке дарує Бог щоднини, а що буде завтра – все з волі Всевишнього». 

Попри створений образ гарної позитивної жінки, Терезія в романі залишається нерозкритою загадкою зі своїм темним минулим. Вона може бути не тільки добропорядною, активною, з почуттям гумору, а й черствою і невмотивовано злою. Коли Антон раптово потрапляє в лікарню, куди його з роботи забирає швидка допомога, Терезія удає, що це її не стосується, і чоловік прикро вражений її байдужістю. І так само коли він, рятуючи її від кадирівців, вивозить до родичів у глибокий тил,  вона безцеремонно кидає чоловіка і без пояснень повертається в зону бойових дій. 

Фінал роману залишається відкритим, а спільне майбутнє Антона й Терезії невідомим. Лише його намір повернутися в Україну  наводить на думку, що ця історія може мати своє продовження.