Re: цензії

21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської
30.01.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук
Закарпаття - ключ до ЄС, Або про регіональний вимір мовної політики в умовах війни

Re:цензії

11.10.2023|18:30|Валентина Семеняк, письменниця

У сяйві всеохопної радості вищих сфер

Шляху прямого круговерть: поезії Василь Радіонов. Київ : Моторний Равлик, 2022. – 348 с.

Вихопити очима у призахідних сонячних променях «дивний падеграс» і «занотувати» звукословом – це під силу тим, хто сприймає земне буття через призму серця. Сьогодні римовані рядки не пише тільки лінивий. Інша справа – пробуджувати в собі думку, обрамлену в заримовану метафору, яка виокремлює дитинну тяглість, не дає щезнути найдобрішим і найсвятішим спогадам, що повсякчас наповнюють душу винятковою живильною енергією.

Несподіваним відкриттям став для мене поетичний світ досі незнаного Василя Радіонова. Світ незвіданої новизни всеохопної радості вищих сфер, це стан, коли ти врапт починаєш повертатися…до самого себе, тішачись новим життєвим сенсам. А сьогодні, коли живемо в тривожний час війни, такі позитивні і водночас екзистенційні наповнення вкрай важливі. Прикро тільки, що не всі сучасники тягнуться до поетичного чтива: чи то через духовну лінь, а чи через брак естетичної потреби…

У моєму дитинстві так само як і в згаданого автора також була своя, особлива «іскристопера» річечка. Як влучно підібране слово (!) для означення першого враження від побаченого, бо саме так і було колись зі мною. От тільки слова такого я ще не знала. Слово те, звісно, леліяло у моєму серденьку, «але Словом ще не стало» (за Дмитром Павличком). А знаєте, чому я починаю із «Луга дитинства» (назва вірша)? Бо суголосся душ (справжні вірші також мають душу) містичне! Адже тут йдеться буквально про мене. Скажете, хіба  таке може бути? Виявляється, може… Згаданий поет мав видіння: «Побачив діда при млині,/ якого я не бачив зроду». І я не бачила обох дідусів. Один спух від голоду у 1933 році, а другий застудився в окопах Першої світової, та й так помер. «Хлоп’ят побачив із сачком,/З торбиною в’юнів на шиї» – один Бог знає, як я боялась цих «істот», які в далекому дитинстві нагадували мені зміїв. Вони заривалися в намул на мілководді, там, де найдужче гріло сонце і вода, настояна на сонячних променях, ставала дуже теплою. Як ми бавилися, хлюпаючись тим літеплом, з вереском втікаючи від в’юнів... «Дитячий спомин знов наплив /аж до кринички під вербою,/ де не нап’ємося водою, / й не наїмося жовтих слив…». Чим більше спливає з мого життєвого плеса «вод», тим частіше згадуються саме ті жовті сливи, якими рясно плодоносила біля ґанку нашої старенької бабусиної хатини сливка: низенька, якась опецькувата, лагідна і плодовита. Відтоді ще жодного разу я ніде не зустрічала слив саме такого кольору. Аж раптом зараз, у цій поетичній книжці, що щедро обдарувала мене поетичними гостинцями з далекого дитинства, і то відразу – на початку, у першому розділі «Хлопчик з торбою в’юнів».  

Медитативна акварельна поезія

Перед нами не просто поет – «ловець літа», а поет акварельної поезії, який допомагає читачеві «побачити» в уяві як «гроза ходить навшпиньках», і довкола «вицвілі долоні степу», а десь у високості «літак притомленого літа»… Це та мить, коли можна зримо відчути як «крикне вороном тиша». До слова, як тут не згадати відомого українського письменника Петра Сороку, який називав себе ловцем думок. Воістину, тільки особистості із надчутливим серцем здатні бути посередниками між Творцем і створеною Ним красою, як от у вірші «Полісся»: «У зоряному сяйві, як в свічках,/ копиці сіна сплять… А ниви голі…/ Краса, що й риски вже не додаси». Адже як важливо усвідомити і прийняти непроминальну і вічну істину про те, що «В єдину мить вміщається цей світ». Та ще й яку! Згадаймо того ж самого німецького поета Йоганна Гете і його знамените: «Спинися мить, ти прекрасна!». І ця прекрасна мить струменіє з багатьох поетичних строф українського поета Василя Радіонова, утверджуючи головний наратив його творчості. Медитативний стан світовідчуття присутній у вірші «Поетика осені»: «Як незбагненно сонце світить!/ В повітрі – ямб, хорей, дактиль…/ Це квіти – неймовірні квіти/ Шепочуть вірші звідусіль». 

Головний ліричний герой поетичного світу Радіонова – він сам. Усі його одкровення від першої особи. Скрізь, у всіх наступних розділах книги («Жасминова ніч»», «Спалах мій вічний») – на першому плані вона – Жінка, яку він обожнює у всіх її проявах: ніжності, любові, зраді. Відважний автор (бо таки відважний!) ділиться найсокровеннішими митями кохання, тими, які були у його житті. Це особлива «сув’язь», яку тче йому життя і яка є для нього живильною ниткою й донині: «Яскравим полум’ям горів вогонь/ прекрасних тіл одне в одному» («Шалена пристрасть»); «Розійшлись ми, не встигши й присісти/ на новесенькім ґанку своїм» («Зранку стежка іскриться інеєм»); «Я об чужі слова так часто серце ранив!» («На дні щасливих днів»); «Жорстокий парадокс є у коханні – /до ніжних слів звикаєм, як до дня» («Жорстокий парадокс»); «Я стою поміж слів журавлем, чи лелекою дивним./  Ти завмерла між слів» («Щось замлоїло»). Зрозуміло, все, що схвилювало – не процитуєш. Але яскравим означеним доповненням всієї інтимної лірики поета, на мою думку, є ось цей рядок : «В серцях кипіла дивовижна сила: страждання, віра, ніжність і любов» («Хто ми?»). То ж який він – ідеал жінки ув очах нашого автора? «Багатьом поклоняюсь, а хочу єдину зліпить, / і щоразу тому освіжаю присушену глину» («Поклоняюсь жінкам»). Як на мене, то це питання залишається водночас відкритим і без відповіді, таким, як і сама вічність. Не знаю чому, але мої очі вихопили із запропонованих текстів назву річки Іква, про яку поет згадує у «Йде навшпиньках в Вороньків гроза». Мабуть це неспроста, Іква – вона, як та невидима любляча мати – жінка, яка оповила своїми струмками і потічками значну частину України, а бере свій початок у селі Черниця, що своєю назвою нагадує нам про ще одну високодуховну жіночу грань як самітництво. Можу лише здогадуватися, яку невидиму енергетично-живильну силу у даному контексті дає поетові згадка про неї. 

Від золотої нитки спогадів – до осені життя

«Шляху прямого круговерть…» – метафорична назва книжки, яка немов золота нитка спогадів. На неї нанизується багато тем і підтем, які називаються одним словом – життя. Автор торкається цілого разка важливих аспектів: життя і смерті («Осінь життя»), роду («Ми – не плоди», «Я розкажу…», «На роковини», «Дерево роду»). Про «Дерево роду» хочу відгукнутися розлогіше. Автор ділиться «здобутим» досвідом. Пильно «вдивляючись» «в деревище свого роду», він «Себе впізнав в пуп’ятках дітвори» . Це особливий екзистенційний вірш, який дарує відчуття причетності до якогось невидимого і невідворотного процесу, що водночас і в нас, і поза нами. Прочитуючи його, пропускаючи крізь себе, отримуєш віртуальну інформацію на ментальному рівні про вселенську цілісність невидимого, часткою якого ти є. А ще – стан, коли так само як і автор, врапт опинившись перед деревом свого роду: «Мовчу. І не знаходжу вірних слів, / які б хотів сказать нащадкам роду». І що надважливо, перед нами не просто дерево, а дерево-тотем, дуб, про символіку якого не мені вам розповідати. Бо це дерево не лише означає силу, мужність, витривалість, довголіття, родючість, а ще й символ українського народу. 

Отже, «круговерть» Радіонового життя криє в собі чимало граней (круговерть суєти, поспіху, нетерпіння, прощення, розпач тощо), які він упродовж життя прагне шліфувати, аби вивершити сходинки до певної духовної досконалості («Аж якось підібрав ключа й відкрив в собі… свою печаль», вірш «Моя печаль»). Поет не зміг полишити в собі свою печаль, він поніс її «як інші всі свої хрести». Чи це йому вдається, насправді, мабуть, знає тільки він один. Ми можемо лише торкнутися до його власного досвіду, який він «закарбував» нам у поетичній формі, через Слово: «О Боже мій, ну як воно хотіло/ сказати все, що відчува душа!».  Життєва круговерть поета зусібіч обрамлена дорогами. Як у кожного з нас, їх у нього багато і всі вони різні. Символ дороги присутній у багатьох українських письменників: Дмитра Павличка, Івана Драча, Ярослава Павуляка, Володимира Кравчука та багатьох інших. Про дорогу автор веде мову у поезіях «Я сьогодні побачив уперше», «Степ», «Луг дитинства», «Вело», «Дорога в зеленому промені сонця», «Можливо хтось і запитає», «Назвали дівчинку Марія», «Роки летять, неначе листя», «Поріг», «Мені снились шляхи…», «Сутінь в’ється в далечінь». На цих дорогах зустрічались йому друзі, яких він для себе класифікував за різними якостями («Розмова про дружбу»): є друзі, як їжа; як ліки; як хвороба; як повітря.  

Володар тайни звукопису, і не тільки…

Лірична душа поета вкраплює у поетичні строфи не лише музику, володіючи таїною звукопису: «Мелодії часу», «Твої слова – спішні мурахи», «Я знову отримав від тебе листа», а й барви часу. Так тільки в одному вірші «Фарби» автор з майстерністю віртуоза наповнює плинний час багатьма кольорами і відтінками: ліловий виноград, тужлива горобина, грона рожеві, зелена трава, зігріта земля, сиза мла, сонячне сяйво, трава в діамантових росах, засмаглі дівчатка, русяве волосся, голубі оченята, біла-біла зима. До слова. Уперше зустрічаю письмо, де багато «місячної» присутности, що надає написаним текстам елементів романтизму, подекуди й містичности, втаємничености: помаранчевий місяць, молоденький, кучерявий, місяць-пастух, молодик, круторогий, спокусник мідний, місяцеве прясло, місяць схожий на ліхтар…

А ще у цій книжці є два важливі триптихи, один з яких «Людина» знаходиться у розділі «Спалах мій вічний». Це про сучасника, якого вхопило у міцні обійми-лещата місто і він став згубою, забувши про своє істинне призначення на землі. Поет акцентує увагу читача, воліє достукатись до кожного. Цей триптих дуже співзвучний із Симоненківським «Ти знаєш, що ти – людина. Ти знаєш про це чи ні?». Порівняйте ось ці строфи у Василя Симоненка: «Більше тебе не буде./ Завтра на цій землі/ Інші ходитимуть люди, / Інші кохатимуть люди – / Добрі, ласкаві й злі». І у Василя Радіонова: «Людино! Ти – в білому світі,/ Та маєш, усе ж, пам’ятати,/ що прийде той час, коли квіти/ крізь тебе почнуть проростати. / Чи, може, пирій з будяками, / вівсюги… Осоти двожильні, / підступні, повзучі – з роками/ взеленять твій килим могильний». Цикл «Метаморфози часу» – глибоко філософське письмо, де душа поета болить за долю України, зокрема – українство, що його нині «наче факел, в світ несуть», як винятковий посил про справедливість і свободу. Гучний заклик (за Шевченком) у поезії «Живим» –  «Борітеся – поборете!/ В горнилі лих/ лунає дзвінко клич по-справжньому живих,/ що в доблесній борні продовжують іти/ до заповітної і світлої мети». Тема війни притаманна усім сучасним поетам, бо це невимовний жаский біль, який у серці кожного, і він не стихає. Триптих «Листок» вражає до глибини душі. Історія юнака, який загинув в АТО, але яким би міг бути і прагнути мрій, які виписав для себе на аркуші паперу…

І що надзвичайно важливо. Поет дарує усім нам надію, особливу надію. Ніколи не розчаровуватись, вперто йти до мети, але не одному, а вкупі з Богом. Краще, аніж йдеться про це у його програмному вірші «Удвох із Богом», й не скажеш: «Отож будую знову хатку/ У серці з Богом мовчазним…/ Не страшно починать спочатку/ нове життя удвох із Ним». Залишається лише подякувати за віру, за надію, і любов. Усе буде Україна!  



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

27.02.2024|14:06
«Книжка року’2023»: оголошені результати рейтингу
21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»
07.02.2024|19:01
"Книжковий Арсенал" оголоcив дати й формат проведення 12-го фестивалю


Партнери