Творчість Надії Гуменюк багатогранна, її репрезентують сьогодні як поезія, так і проза, публіцистика. Можна сміливо твердити, що письменниця з Волині має вироблену манеру письма, впізнавані стилістичні прийоми, але також гуманістичний підхід до трактування людини, який неодмінно проявляється у створених нею образах героїв. Має вона також улюблені теми та сюжети, причому почерпнуті з життя, збагачені досконалим знанням реалій, вписані в історичний контекст українського суспільства за драматичних обставин ХХ століття. Як видно, пишучи, Надія Гуменюк відчуває твердий ґрунт під ногами: це той вид творчості, коли за простотою вислову стоїть велика й напружена праця. Ідеться не лише про працю раціональну, тобто всебічне знання матеріалу, а й про емоційну заанґажованість. Письменниця любить своїх героїв. Оповідаючи про їхні життєві історії, вона робить це переконливо, з відчуттям  емоційних переживань та пристрастей, які криються за перипетіями людської долі. 

Після заслуженого успіху «Вересових медів» (цей твір був відзначений головним призом Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова») Надія Гуменюк видає черговий роман, який так само підтверджує зрілість її літературного таланту. У центрі уваги – непроста доля української людини ХХ століття. Тема, в літературі непогано освоєна. Проте у виконанні Надії Гуменюк вона обростає цікавими й оригінальними акцентами. Авторка вміло вплітає в романне полотно характерні мотиви, поєднуючи у творі події, відносно віддалені в часі, проте однаково знакові для сучасної України. Це і Друга світова війна в оптиці локальних конфліктів на Волині, і Голодомор 1933 та 1946 років, і радянські репресії 30-40-х років, і Чорнобиль. 

Просторова канва також доволі масштабна, що цілком відповідає романному форматові, – від полісько-волинського села Ягодинець, де опиняється головна героїня твору в трудні повоєнні часи, до її Полтавщини – родинного села Христилівки та Лубен, де Настя навчалася, а згодом – до Західного Сибіру, міст Кисельовська та Красногорська, де довелося жити у шлюбі з нелюбом. Не викликає претензій і знання реалій, адже радянська дійсність відображена у творі цілком реалістично, аж до прикметних деталей, як-от історія духів «Красная Москва», що направді були краденим і нечесно запозиченим рецептом відомих до революції парфумів. Надія Гуменюк взагалі вводить у текст чимало цікавих подробиць, узятих з документальних джерел (напр., репресії щодо учнів луцької школи, які на вечорі вшанування Кобзаря читали його твори з нецензурованого видання, повстання в ГУЛАГу тощо). 

Одна з привабливих ознак роману «Та, що ламає вітер» - це переконливо втілена ідея соборності України. Провідні персонажі твору – Анастасія Черешниченко з Полтавщини та Роман Соколяк із Волині – репрезентують дві різні України, Наддніпрянську та Західну, з різним історичним досвідом. Їхня зустріч, що відбується в повоєнному волинському селі, могла би стати непорозумінням, настільки відмінним було світовідчуття радянських українців, уже зломлених голодоморами та репресіями, і західняків, які ще живили дух спротиву й відважно боролися проти радянського тоталітаризму в лавах УПА. Проте Романа й Настю об’єднало не тільки почуття закоханості, вони виявили схожість переконань, адже обоє мали патріотичні погляди, дорожили вірністю рідній землі та національній культурі. А той факт, що герої зуміли пронести свої переконання через жорстокі випробування життя, свідчить про міцність їхнього патріотизму. Цінності родини, роду, рідної землі виявляються тим найнадійнішим ґрунтом, на якому варто будувати і людські взаємини, і державну політику.    

Роман «Та, що ламає вітер» – це добре організована проза. Авторка вміє будувати сюжет і тримати інтригу. Це стосується не тільки основної лінії, що представляє життєву історію сільської вчительки Настини Черешниченко, а й численних мікроісторій, які, попри зрозумілу в цьому випадку схематичність, доречно збагачують романне тло, ілюструючи жорстокість радянської системи, з одного боку, та людяність і любов персонажів, які одважно протистоять цій системі, з іншого боку. Як-от історія діда Тиміша Качурця – колоритного втілення народної кмітливості, гумору й мудрості, що прикидається простаком, а проте вміло захищає від наруги молоду вчительку. Або ж принагідна сповідь енкаведиста Вадима Круглова, в якій, разом зі спогадами дитинства, виринає глибока образа на світ, драма недолюбленості дитини та прагнення будь-що довести свою вищість, зробити успішну кар’єру, доскочити вершин, зневажаючи інших. При загальному дотриманні хронологічної послідовності оповіді письменниця дозволяє собі принагідні відступи – це або безпосередні коментарі, що стосуються персонажів та їхніх пригод, або загальні рефлексії, присвячені оцінкам трагічної епохи, свідками якої довелося стати персонажам.

Беручи в основу твору життя однієї героїні, авторка уклала цю історію в три етапи, які відображають характерні стани ідентичності та переходу. У структурі роману це відображено в трьох розділах, що відповідають концептуальному задумові авторки: «Ніч дракона», «Ранок феї», «Романів день». Метафора життя як однієї доби не нова, вона відповідає народній мудрості, за якою все на цьому світі проминуще. У першому розділі, де йдеться про повоєнний побут молодої вчительки на Волині, справді центральним епізодом стає нічна сцена, коли енкаведисти в сутичці з місцевими упівцями проводять властиву спецоперацію, тобто імітують нелюдську страту Насті, насправді викрадаючи її  та позбавляючи власної ідентичності. Це, до речі, чи не найсильніший епізод роману. У кожному разі, для історії Насті Черешниченко, що вимушено стала Асею Беловою, а потім Кругловою, він є ключовим, бо визначає подальші митарства, однак також стає викликом, на який героїня все-таки знайде гідну відповідь, нехай і дорогою ціною. Так само ключовою ця подія є з погляду композиційної структури роману Надії Гуменюк, адже вона визначає характер конфлікту та позиції персонажів, що проявляються впродовж тексту. 

У другому розділі розгортається картина виживання Настини на далекій сибірській чужині. Її побут стає нестерпним, незважаючи на зовнішній комфорт співжиття з офіцером держбезпеки, у пріоритетних умовах. Однак у певний момент героїня віднаходить у собі втрачену віру й вирішує боротися та визволитися. Її мрія – повернутися в Україну, до рідних людей та споминів давнього життя. Чергова метаморфоза Насті відбувається у третьому розділі роману. Вона пов’язана з новим поворотом у її долі, що дозволяє повернути втрачену колись ідентичність, віднайти юначе кохання та зазнати особистого щастя, хоч і затьмареного нестерпним досвідом пережитих обома коханцями нещасть.

Про що свідчить життєва історія Насті? Вона водночас і типова, й виняткова. Типова в тому, що позначає основні маркери підневільного існування у скрутні часи, коли людина тремтить, як билина на вітрі. Особлива – в тому,  що героїня проявляє силу волі, гонор, характер, не скоряється долі, яка відвернулася від неї. Історія втрати та набуття ідентичності є загалом повчальною. Інсценізовану загибель Насті випадає трактувати символічно – зрештою, авторка дає для цього підстави, коли зображує повернення до волинського села, де її зустрічає пам’ятник Анастасії Черешниченко, цей ідеологічний маркер уміло сконструйованого колись культу  безневинної жертви, на якому виховували радянських людей. Втрачаючи ім’я, біографію, минуле – тобто все, що становило її дотеперішню ідентичність, Настина все-таки ціною неймовірних зусиль, а також років поневіряння в далекому Сибірі, здобуває право на повернення. І йдеться не лише про повернення в рідну Україну, а й про важливіше – до рідних місць і людей, до втраченого кохання, до того тонкого чуттєвого світу, за яким весь час тужилося. 

Настя – це характерне втілення не лише вольового українського духу, а й душі, делікатної, ранимої, відкритої на болі світу, та передусім – спраглої любові. Яким чином вона змогла зберегти в собі високу людяність у таких жорстоких обставинах? Надія Гуменюк, хоча дещо ідеалізує свою героїню, все ж окреслює грані її особливої натури, переконуючи читача в реалістичності образу. Настину волю до життя мотивують кілька чинників, закладених у її характері в дитинстві та юності. Це християнська традиція в родині (вона внучка священика, вихована в побожності), а також наука добрих людей, як-от учителька Віра Сваричевська з Лохвицького педучилища, що потайки підтримує окремих учениць, сподіваючись на спадкоємність традиційної духовності, що була систематично витравлювана радянською владою. У цьому зв’язку варто згадати й поезії забороненого в радянській Україні Олександра Олеся, які відкривали перед юними інший світ, романтичний і щирий, що нагадував про коріння роду й народу. Саме ці впливи стали вирішальними в характері героїні. Що більше, вони зуміли переважити пропагандистські стереотипи, в дусі яких виховувалась Настя, через що вона не стала типовою радянською людиною. Уроки любові й гуманності проросли в героїні, вони стали визначальними, незважаючи на винятково жорстоку науку життя. Звернено увагу й на символіку імені, адже Анастасія в перекладі з грецької означає воскресла, відроджена: саме такий шлях – від загибелі до воскресіння –довелося пройти героїні роману «Та, що ламає вітер». 

Анастасія належить до тих людей, які вміють цінувати життя, дорожать ним, думають не лише про сюхвилинну вигоду, а й про вічні цінності. Авторка втілює в цьому образі ідею невмирущості: «Різні думки чула Настя про життя. Мама не раз повторювала слова із послання апостола Якова, що це лиш пара, яка з’являється на короткий час, а потім зникає. Вона часто цитувала Святе Письмо, все-таки священникова донька, майже виросла в храмі. Дід Тиміш Качурець приказував, що людина – як росина: з’явилася, сяйнула, сплакнула – і нема. Але наразі їй більше підходило оце, почуте колись і відтворене тепер – про вічність у мініатюрі. Бо те, що відбувалося з нею зараз, здавалося, ніколи не закінчиться, тягтиметься вічно і болітиме вічно». 

Авторка однозначно засуджує радянський режим, що провокував у людині найгірші, найогидніші реакції. Прикладом – може, дещо спрощеним, ґротесковим, є Вадим Круглов, офіцер радянської спецслужби, завзятий кар’єрист. Авторка роману доречно спостерігає в цьому типові властиве роздвоєння психіки: він декларує вірність радянським ідеалам, старанно вислужується, проте насправді прагне влади й розкошів, яких був колись позбавлений. Тому-то керується банальною філософією, що позірно виправдовує насильство й кривду, на відміну від Насті, яка весь час зберігає в собі людяність та співчуття до інших. Будучи сам втіленням великого зла, він «обґрунтовує» його необхідність уявленнями про порядок і закон, хоча добре усвідомлює ілюзорність таких уявлень. Круглов заявляє: «Просто так у товарняках сюди не відправляють. Значить, заслужили. Хтось із них повернеться. Ймовірно. Колись. Хтось, особливо з уранового рудника, вже не вибереться (…). Світ завжди таким був – з правителями і рабами, сильними і слабаками, переможцями і переможеними. Хтось вершки лапками збирає й нагору вибирається, а хтось на дно йде. Комусь пощастило, а комусь ні. Так завжди було, є і буде! Не я це придумав, не я встановив ці правила. (…) Ми серед тих, хто вибрався нагору». Зайве наголошувати, що таке розумування не переконує й самого Круглова, швидше маскує його справжні погляди, меркантильні й цинічні. 

У постаті Круглова прикметна певна суперечність, яку авторці вдалося показати. З одного боку, Круглов постає як досконале втілення системи суспільного зла – брутальної влади, тиску, репресій, зневаження людської особистості. Він добре засвоїв основи  порядку, якому служить запопадливо й вірно. «Слава – це влада», - говорить майор держбезпеки. З іншого боку, непросту натуру Круглова відтінюють стосунки з Настею: хоча й кпить із її гуманних поглядів, усе ж по-своєму любить цю жінку, може, інстинктивно шукаючи в ній чогось іншого, відмінного від того брутального й злочинного світу, в якому живе й робить кар’єру. Звісно, його любов надривна й збочена, вона обертається драмою для самої Насті, котра почувається при чоловікові пташкою, запротореною в клітку. Така своєрідна суперечність у характері Круглова надає цьому персонажеві пікантності, адже без неї він виглядав би однозначним і плакатним. 

Інтригує читача назва роману. Вона апелює до символіки пташки-боривітра, яка вдало обіграна у творі. Мотив боривітра залучено в тексті принагідно, проте він не випадковий. Спочатку сільський парубок Роман Соколяк показує коханій Насті гніздо «свояків», тобто птахів, з якими відчуває спорідненість і в прізвищі, і у вдачі. Пізніше сама Настя роздумує над власною долею й порівнює її до долі птахів, що вміють протистояти бурі й «ламають вітер». Справді, її життєвий шлях нерідко нагадує круту боротьбу проти стихії, яка, здавалося б, цілком опановує людину, поневолює й обезвладнює її. Символ птаха, який долає стихію, таким чином, поширюється на двох провідних персонажів роману – Анастасію та Романа. Їхнє кохання, всупереч усім бідам, яких довелося зазнати обом, всупереч довголітній вимушеній розлуці, збулося, відродилося, стало реальністю.    

Надія Гуменюк – справна оповідачка. Її оповідь рівна й розважлива, з логічними переходами від власне мови автора до імітації міркування героїв або й до діалогів, яких, проте, в романі загалом небагато. Водночас ця оповідь цілком доступна, з елементами живого мовлення персонажів, як-от «ядрона ворона» (дід Качурець) чи «ферштейн» (Круглов). У тексті подибуємо численні фразеологізми; вони не авторські, а такі, що вживаються в поточній мові, тобто також відображають світосприйняття персонажів: «буває, що й курка співає», «прийде коза до воза сіно смикати», «вище себе не стрибнеш, а добу не розтягнеш, як гумку для штанів», «на чужий коровай рота не роззявляй», «казала Настя, як удасться», «хоч чоловік голова, але жінка – шия», «від кривої Федори до річки Хомори» тощо. Так само доречними є діалектизми, що виражають колоритність поліської говірки. 

Роман «Та, що ламає вітер» не розчарує читача, налаштованого на популярну, а водночас патріотичну прозу. Він є вдалим поєднанням добре організованого сюжету, поважності теми та доступності засобів її вираження. Історія героїні, яка, проходячи сім кіл страшних випробувань, усе-таки зуміла вивищитися над злом і повернути собі втрачену ідентичність, є цілком доречною та повчальною. За рядками цієї прози пізнаємо добре вивірену правду життя, яка, може, не надто яскрава та показна, проте щира й непідробна. Тому роман Надії Гуменюк не загубиться серед книжкових новинок: це саме той твір, який здатен кріпити дух, надто ж – в умовах надривного, відчайдушного спротиву.