Re: цензії

«Соло горихвістки» ‒ перший роман Таміли Чупак, письменниці, яка мешкає у містечку Кам’янка, що на Черкащині. Поетка, прозаїкиня, композиторка, співачка, членкиня НСПУ, Національної спілки краєзнавців України, Всеукраїнської музичної спілки, лавреатка низки літературних і музичних премій, авторка двох музичних («У серце звуком семиструнним», «Співограй») і трьох поетичних («Я молюся піснею до неба», «Білим по білому», «Перелуння») збірок, прозових книг «Павутинова мелодія бабиного літа» і для дітей «Косички у стані афекту», Таміла Чупак вирізняється витонченою душевною організацією та унікальною здатністю сплітати мистецькі царини в житті і творчості.

Книга, що побачила світ у травні цього року, стала справжньою несподіванкою для всіх, котрі знайомі з пані Тамілою, звикли чути в її виконанні авторські вірші, покладені на музику твори інших поетів, знають, що пише малу прозу, але роман!..

Легко й водночас важко рецензувати твір, коли авторка є подругою. Постійно ловиш себе на думці, що проговорюєш речення її голосом, її інтонацією… І вкотре переконуєшся, що текст – найкращий спосіб пізнати людину (себто авторку), а для мене чтиво слугувало ще й певним челенджем щодо впізнавання авторки в її героях, а точніше героїнях.

Отже, поступово про ключове. По-перше, жанрово-стильова специфіка. В цьому пункті твір не надається для однозначної дефініції, адже добачаємо в нім ознаки родинної саґи, історичного, психологічного, містичного романів, ба навіть окремі натяки на детективний жанр. Більше того, текст є чудовою ілюстрацією інтермедіальних взаємин: література, музика, живопис органічно єднаються і взаємодіють.

Композиційно роман складається з 37 розділів, кожен із яких обсягом з невеличке оповідання (орієнтовно 7-10 сторінок). Епіграф є уривком 11-го розділу і розпочинається висловом, що може претендувати на статус афоризму: «Буде так, як накреслено у книзі Життя». Авторка обирає хронологічний тип нарації, дотримується причинно-наслідкової логіки за винятком окремих відступів і вставних епізодів, які допомагають розгорнути контекст, зокрема, охопивши історичне тло (минуле – близьке й далеке). Разом із тим головна героїня ‒ Богдана Кринична (або Криничка, як її ніжно йменують друзі), студентка Національної музичної академії, – постає єднальною ланкою, навколо якої гуртуються всі персонажі. Таким чином, сюжет виконує як перипетійну, так і характерологічну (йдеться про розкриття світу Богдани) функції. Щодо типу сюжету можемо говорити про концентричний, адже всі події здебільшого сконцентровані навколо головної героїні та її винятковості: Дана вирізняється поміж інших своєю правильністю, навіть ідеальністю, духовним стрижнем; є цілковитим антиподом Аліни Коваленко, остання постає «земною» і покликана всякчас «приземляти» Богдану; ще одна товаришка й землячка, Юліана Пшенишна, на початках змальована заздрісною і такою, що не пробачає образ); мають місце також таємниці ‒ особиста (прогностичний талант) і родинна, хоча, як згодом стане зрозуміло, перша випливає з другої. Жоден/жодна з персонажів не є випадковими, всі вони більше чи менше дотичні до Дани або її роду.

Перший епізод роману – поїздка Богдани в потязі ‒ либонь, не має конкретної прив’язки до часу, аби не згадка про викладача академії Мирослава Скорика. Оскільки маестро відійшов у далекі засвіти три роки тому, то цей факт слугує за підказку, що дія відбувається в недалекому минулому. Так-от, Богдана поспішає на весілля своєї подруги Аліни, але якби не телефонний дзвінок останньої, Дана пропустила б потяг… Бо ж як мовилося вище, вона «неземна»… І цей її неземний стан провокує музика… Позаяк дівчина навчається на композиторському відділенні, вона вже потроху витворює власні музичні композиції. І є дослівно улюбленицею Мирослава Скорика, найвищою оцінкою якого був вислів «може бути».

Щойно Дану огорне музика, як дівчина починає мандрувати в часі, губить відчуття простору, втрачає опору під ногами… Донька вчительки (Олени Петрівни), Богдана виховується у винятково жіночому товаристві. Особливо близькою дівчині є бабуся – Орися Степанівна. Здається, вона більше за свою доньку розуміє онуку, може її розрадити. Утім, обидві жінки приховують від Дани правду про батька… Дівчина не тямить, чому не має права знати все про тата, адже вона вже виросла… І коли найрідніші вважають її ще дитиною, вона, либонь, переросла їх, старших і досвідчених,– завдяки прозірливості й музиці, яка цей хист увиразнює. І рано чи пізно Олена Петрівна й Орися Степанівна не лише розкаюватимуться у замовчуванні правди, а й довіряться Богданиному таланту. Головна героїня майже самотужки розкриє таємницю роду, заповнить лакуни в генеалогії, внесе корективи до родового дерева. А головне ‒ зніме зі себе тавро «донька злочинця».

Вочевидь, дехто дорікне авторці за надмірну романтизацію окремих моментів, проте не все так однозначно. Справді, роман проектований на перемогу світла, добра, прощення, однак про happy end як такий не йдеться. Адже лишається недомовлене щодо майбутнього… Майбутнього, яке добре бачить Богдана, втім, авторка дозволяє героїні та її коханому набутися разом… Адже мають не лише човен, а й весла…

Любовна лінія може слугувати претензією на жіноче чтиво, бо історія «Богдана Кринична – Данило Шевченко» буквально зав’язується, стартує з 3-го розділу ( з весілля Аліни й Тараса), однак манера письма, низка порушених проблем не дають права спрощувати дефініцію роману. Тим паче взаємини закоханих не протікатимуть рівно, не будуть безтривожними: матимуть місце перспективи любовних трикутників, непорозуміння, гордощі… І навіть коли особисті проколи буде подолано, стануться події всеукраїнського масштабу. Такі, як Революція Гідності й війна з росією (тоді ще АТО). І хтозна, може, Богдана й Данило опиняться по різні боки на Майдані… А може, й ні… Зрештою, все залежить від Данила та його вибору… У кожному разі Революція Гідності, а далі війна згуртують, примирять, зрівняють усіх, а цей часовий відтинок у сюжетній канві надасть роману героїчно-романтичного патосу. Богдана всі ці рухи бачитиме раніше за всіх, як і долі своїх друзів… Але декого в тому майбутньому вже не буде… Деякі ранні прогнози згадуватиме згодом ‒ і тим самим лише підсилюватиме їх вагу.

Варто зазначити, що, хоча Таміла Чупак не називає прямо «малої» батьківщини головної героїні (мовиться, що це містечко на Черкащині), без особливих зусиль, виходячи з описів, можна розпізнати Кам’янку. Змальоване озеро, вочевидь, нагадує Тясмин, а на його березі можна надибати не один човен… А ще ота нарочита залюбленість головної героїні у квіти направду зближує її з авторкою: обидві знаються на мові квітів.

Рецензований роман прикметний досить широкою географією: окрім Черкащини (Черкаси, Сміла зі станцією імені Тараса Шевченка), Київ, Львів, Вінниця, Закарпаття (зокрема Мукачево, Колочава, принагідно Ужгород)… Навіть згадується Канада, щоправда, радше з економічного боку і стосовно чотирьох еміграційних хвиль з України. І Німеччина на одному зі сюжетних відрізків. Авторка дозволяє читачам помандрувати окремими мальовничими місцинами означених українських міст і сіл. Київ стає для головної героїні дослівно другим домом: тут вона навчається в академії, тут мешкає в гуртожитку, пише музику, тут вона має побачення з Данилом на День Незалежності, спілкується з другом і однокурсником Ярославом Камінським – напрочуд талановитим і перспективним музикантом (саме з ним вона буде в Німеччині на реабілітації), стає вхожою в його родину, тут вона бере діяльну участь у Революції Гідності, знайомиться з Антоніною, здобуває медичні навички… Львів відкривається Богдані завдяки коханому, тож вона залюбиться в це місто з першого погляду. Хоча Данило з батьками мешкає в місті Лева, генетично хлопець пов’язаний з двома регіонами – Галичиною та Черкащиною. Кар’єра військового вийде за межі його дитячої мрії – стане покликом і обов’язком.

Як поетка Таміла Чупак вміє поетизувати прозовий текст, відтак Львів обдарує поетичними метафорами: місто-емоція, місто-блаженство, місто-романтика, місто-кохання… Чи залишиться воно таким у пам’яті Богдани? Чи здобуде ще один маркер, цілком протилежний до вище згаданих?

Вінниця стає для головної героїні містом дитячої пам’яті, а для її мами й бабусі – містом вимушеного забуття, містом «табу». Та чи назавше вона закреслена на мапі Даниного життєпису? Невипадково ж артикульовано: «<…> світ таки тісний, а людські життєві дороги, які то схрещуються, то розбігаються, часом найдивовижнішим чином єднають або розлучають людей» (с. 60). Надто коли втручається музика… І коли отримуєш у спадок дивний оберіг, який ще дужче увиразнює таємницю… Таємницю, яку дано розкрити й зрозуміти лише обраним… Хай навіть із деякою поміччю в пошуку архівних документів.

Ім’я головної героїні, вочевидь, має символічне значення. Ця дівчина Богом дана, тож змалу могла зцілювати чужі рани, заспокоювати, застерігала від нещасть, шкода, що до неї не прислухалися, списуючи на вроджену дивакуватість…

Як мовилося вище, «Соло горихвістки» має ознаки історичного роману, тож усі «непосвячені» зможуть дізнатися про опришківський рух на Закарпатті, загін Михайла Штаєра, тамтешні злочини совєтів, інтриги, в які, мов лещата, втрапляли (або ж заледве не втрапляли) патріоти… Будуть свідками, як під тиском ламалися людські долі… І все це розкривається практично в результаті розслідування головної героїні (чи ж не детектив?), де задіяні і свідомість, і підсвідомість… Хоча, вочевидь, більшою мірою друге… Бо ж, як виявиться, Дана не лише відшукає пращурів, розставить усі крапки над і щодо родоводу, а й розкриє бабусі таїну її народження… І таїну срібного хрестика, який навіть Данила врятує від загибелі…

Богдана не відразу усвідомлює і приймає провісницький дар, що, як виявляється згодом, успадкований з обох сторін (маминої і батькової), вряди-годи відчуває його як тягар (синдром Кассандри). «Чому саме я бачу всі ті жахливі речі? Чому повинна приносити страшні звістки людям, яких люблю? Якби ж хтось забрав усі марення з моєї голови. Не хочу їх бачити! Не хочу нічого знати! Хочу жити, як усі, у спокої і в переживаннях неприємностей тільки за умови, що спіткнуся об них і впаду, розквасивши носа <…> Кара це, а не талант» (с. 280), ‒ якось звірятиметься подрузі-сестрі Аліні. Проте мало-помалу навчиться вміло цим даром «розпоряджатися», аби він був на благо рідним і близьким. Аби всі гілки були нарешті повернені на генеалогічне дерево, у правильному порядку з’єднані всі намистини роду… Аби знайшлися і зустрілися живі, а загублені могли повернутися додому… Бо ж треба «жити на своїй землі». На жаль, без втрат не обійдеться… Але іноді саме такою дорогою ціною здобувається прощення й нівелюється клеймо. Усвідомлюються помилки та змінюються орієнтири. І навіть ревнива й заздрісна Юлька попросить Дану бути хрещеною для її (зі Сашком Кравчиком) сина.

Насамкінець про назву роману, яка, безсумнівно, й поетична, й музична одночасно. А ще – символічна. Вперше горихвістка «вигулькне» аж у 21-му розділі після того, як Богдана малюватиме в уяві чи то пам’яті прогулянку з татом у лісі (у кожному разі ліс уособлює несвідоме: можливо, саме завдяки снам батько й донька йшли назустріч одне одному впродовж довгих років і це була їхня комунікація). Проте, здається, цей птах супроводжуватиме головну героїню постійно як оберіг чи янгол, зринаючи коли-не-коли в реальності і під час натхненного творення мелодій… Горихвістка = Богдана чи Богдана = Горихвістка… Невипадково вона так любить весну, яка народжує широку палітру мелодій і любов… Зрештою, музика = любов…

Зазначу, що межа між світами досить хистка й часто-густо доводиться придивлятися і прислухатися: дія відбувається ТУТ чи ТАМ. У кожному разі ці та інші неоднозначності дарують роману додаткові перспективи, а реципієнтам – свободу інтерпретації.

Щодо вікових категорій потенційних читачів, як на мене, книга достатньо універсальна й «гнучка». За цей текст уже можуть «братися» підлітки, тим паче молодь студентського віку (адже тут добре представлено саме їхню категорію ‒ 20-22 роки), та й людям середнього і старшого віку книга буде цікавою завдяки добре прописаним людським взаєминам і всім тим аспектам, які я намагалася увиразнити вище.

Далі не спойлеритиму й лишаю інтригу, але знайте:

соло дивовижної птахи горихвістки витворює поліфонію…