Тримаю руку на пульсі — читаю Олександра Козинця. Цього автора знаю з його книжок, які час від часу перечитую, коли хочу пригадати перші враження від рядків, що потрапили в саме серце. Це не просто слова, це — емоції. Й чим більше читаю, тим більше занурююся в невідому досі глибину, де розум завжди готовий до несподіванок, а душа ловить момент пізнання життєвих істин. А їх у письменника чимало. Особливо в поетичній збірці «Дороги світла» та романі «Картка Марії». Принаймні це ті книги, які я поки що прочитала.

Сьогодні в моїх руках — «Ластовиння» — найсвіжіше й найбільш незвичне творіння Олександра Козинця. Чому? Бо до кінця ще не пізнане. Кажуть, книгу мало прочитати, її потрібно осмислити. А це процес тривалий. Тому читаю повільно, з трепетом, бо знаю, що цей автор може вражати словами.

І ось я наприкінці збірки. Враження — багато роздумів та почуттів. Щось особливо сподобалось, щось пройшло повз увагу. Та хочеться — про хороше. Бо ж «Ластовиння» — це світло. Сам автор у передмові також на цьому наголошує, бо пише: «З вірою у світло й перемогу добра». Тут же одним-двома реченнями характеризує кожну частину збірки. А їх у книзі — дві: «Війна» і «Мир». До них подано розділи, які мають різну тематичну спрямованість. Є тут і філософія, і драма, й любов. Що ще є — дізнаєтесь, коли прочитаєте книжку самі. Я ж хочу зупинитися на тому, що мені найбільше сподобалось. А це вірші з розділу «Сила коріння», частина друга.

«…звістки твої із неба для нас дорого коштують!» — здавалось би, прості слова, але які змістовні! У них — не просто зв’язок минулого й сьогодення, тут — ще й генеалогія, яка глибоко вкорінюється в підсвідоме, що діє на свідомість, прагнучи до самопізнання. Дідусь помер, але його сила — в онукові. Його думки, помисли, бажання — живі. Особливо це відчувається нині, коли історія повторюється, коли книжки про пережите ще напишуться, а в очах — відголос минувшини й блиск невідомого, коли все ще попереду… «Діду, від себе тобі надсилаю малесенький вірш // Хотілося б більше — не пустить небесна пошта…» Це наче своєрідна перешкода, але вона аж надто логічна, щоб їй перечити.

«Діду, знову твої коні вірші нові принесли // Дякую, що відпускаєш їх іноді пастись…» Які коні має на увазі автор — не важко здогадатися. Музи. Старшому чоловікові вони особливо личать, адже асоціюються з силою, волею, норовливістю, звитяжністю. Ці коні незвичайні. Вони часто спускаються на землю, щоб принести онукові звісточки, які перетворюються на рядки. Це метафоризація, сповнена елементами містичності, вдячності, чистоти.

Варто наголосити, що майже кожен вірш Олександра Козинця є продовженням попереднього. Це своєрідна невідривність помислів, яка свідчить про те, що автор — поет і прозаїк водночас. Йому хочеться розповісти багато, але структура вірша, яку він обирає для себе, обмежує його, тому він вдається до поділу, тому й формує розділи, які об’єднують його думки. Якщо проаналізувати назви цих розділів, то можна простежити, що вони досить таки причинні, оскільки виникають небезпідставно. 

У першій частині «Війна» є лише два розділи: «Початок» (2014–2021) та «Велика війна» (2022). Сьогодні ми й досі на стадії другого розділу. Тому вірші автора — підтримка людям, які кожного дня живуть у тривозі: «Я за себе молився вдосталь // Та за себе допоки — годі // За усіх, хто молитв не просить, // Я уперше молюсь сьогодні…» («За інших»). Є тут вірш, який мені особливо подобається. Назва його — «Тобі говорили». Його й зацитую: 

Тобі говорили: «Герої не помирають.

Їх просто вбиває зброя під час війни».

В країні, де в кожного третього — хата скраю,

У кожного другого вдома ростуть сини.

На цьому можна було б поставити крапку, бо емоції й так зашкалюють. Як кажуть, чистої води правда. Та Олександр Козинець не зупиняється, бо ж має ще один меседж:

Скрижалі історії знову покриє іній,

Ще й листям опалим спресує під час зими.

Ти досі живеш у Богом забутій країні.

Убогі й забуті — раніш ми такі й були. 

У цих рядках така глибина й емоція, що можна довго ходити роздумуючи, а потім знову повертатися до цих слів. Саме таким сприймаю автора, саме тому душевно готуюся перед тим, як братися за його книги. 

Частина друга «Мир» значно ширша, адже вміщує дванадцять розділів. Зважаючи на те, що Олександр полюбляє вдаватися до цифр, то, напевне, це число символізує кількість місяців у році. Назви розділів — суттєві, пізнавальні, глибокі. Є тут і «Заповіді світла», і «Двері моєї душі», і «Цикли», й «Чужі історії», і навіть «Євангеліє Олександра» тощо. Цей розділ особливо привернув мою увагу. Відразу захотілося дізнатися, про що ж у ньому. А тут — про особисте. Тобто одкровення душі, якими автор ділиться зі своїми читачами, як ось, скажімо: «Я не буду приховувати: небо зі мною говорить, // Приводить у сни сюжети, записує у блокноти //Намагаюся не перечити, слідую траєкторії, // Тому й оживають — не відкладаю на потім…». І тут пригадується той дідусь, про якого йшла мова вище. І тут ще раз простежуємо зв’язок минулого й сьогодення.

Слова… Їхня сила необмежена ні в часі, ні в просторі. Вони не просто тримають увагу, вони посилено тримають її. Це ті коні, про яких пише Олександр. Це — ватажки римованих повстань, яких спинити можна, лише загнуздавши в рядки.

Сьогодні, у час війни, слова, як ніколи раніше, стали зброєю. І воюють, і борються, щоб разом із нами дійти до Перемоги. А вона неодмінно буде! Її пророкує й Олександр Козинець.