І появу «комплексу вини» у того, хто виїхав з України, і про який нині рясно торочать у соціальних мережах, вже цілком вільно буде зауважити. Навіть, якщо авторкою рухало просте бажання  познайомити українців з «материкової України» з особливостями життя на «островах». Мовляв, нині «кілька мільйонів тимчасово переміщених українців можуть спостерігати все своїми очима, а, часом, і переживати на власній шкірі». Все одно – це наче своєрідні пролегомени до розмови по нашу трагічну дійсність.

Загалом у збірці оповідань «Побачити Париж» Таїсії Наконечної, як у житті – одні живуть, інші – переживають. І нехай мова здебільшого не про «переміщених осіб»,  а про того, хто виїхав у пошуках чи то заробітку, а чи кращої долі, або й просто щоб «побачити Париж» про який мріяв зі школи, як, наприклад, пані Міля з однойменного оповідання, але коріння проблеми саме у цьому. Авторка знайомить українців з «материкової України» з особливостями життя на «островах» - Італія, Бельгія, Франція, куди виїздять на заробітки її герої – а ми думаємо про того, хто опинився там зовсім з інших причин.

Отже, жити чи переживати (у тому числі, з цього приводу)? Можливо, якби виховання у нас в Україні було не «європейське», (тобто або атеїстичне, або політеїстичне (визнання всіх релігій разом),  а українське, варто було би спитатися: що з цього ближче до Бога? Для чого Він дав нам життя – щоби жити його чи проживати? Утім, навіть з цієї точки зору у нас знати одним-одне: «свято – святкувати». Тож чи свято – життя в «людських» умовах, куди потрапляють деякі з героїнь цієї книжки? Зокрема Єва в «Чао, донечко!», Неля і Маша в «Божій справедливості», Ліна в «Чому?», або шатл Чернівці-Брюссель», Валентина з «Клітки», Тетяна з «Рідної країни», Оля з «Доґі», Алла з «Баварських сосисок», Оленка зі «Свого», пані Міля з «Побачити Париж».

Власне, опинившись на Заході, про «людські» умови дізнаються точно всі підряд – і віруючі, і пофігісти, і патріоти, які тужать за батьківщиною, і ті, хто обережно починають розуміти, що можна просто жити, нічого нікому не боргуючи. Щоправда, іноді це виглядає не дуже гарно,  але що з того Україні? Де їй краще – у вашому емігрантському серці чи у тому ж серці, але під руїнами Бучі? Щодо релігії якраз зрозуміло – можна до церкви не ходити, але «розбудовувати Бога» в собі. Натомість з Україною складніше, тут твоя позиція має бути обов’язково громадською, на видноті, як у наступному екскурсі в історію. «Чому ж мовчить товариш Любченко?» пригадуєте? Коли відомий радянський письмак відмовчувався на зборах перед війною. «Дякую тобі, війно! - писав він у своєму одіозному «Щоденнику». - О, як я ждав! І радів, що почалася війна, що аж тепер нарешті якось я розв’яжуся із цими горлохватами, порахуюсь з усім цим огидним ненависним кодлом!» На той час, як знати, Любченко вже починав «розбудовувати» Україну в собі, тільки свою власну, не громадську, не колективну. Умови на це, звичайно, складалися трагічні – майже як тепер, бо лише завдяки війні зрушився процес Любченкової «ідентифікації». Наче сьогоднішньої «українізації» - донедавна російськомовних верств.

Утім, у збірці оповідань Таїсії Наконечної так глибоко у власну «свідомість» герої не занурюються. Бо авторка змальовує «живе» життя шукачів кращої долі художніми засобами, а не пише чергову агітку пропагандистськими кліше. І старі «батьківські» норми у неї руйнуються дуже швидко, навіть без «художніх» сліз і вболівань за «покинуту Батьківщину». Кому за це дякувати? «Мама не розуміла, чим саме займається її дитина, але дуже хотіла порятувати її від невизначеного майбутнього, влаштувавши на справжню роботу. - Тьотя Оленка казала, що там для тебе робота є в райцентрі. Бухгалтер у райдержадміністрації. Євин святковий настрій почав випаровуватися, як рідина із сальси. Дівчина, стримуючись, якомога спокійніше відповіла: - Дякую, мамо! Та ти ж знаєш, що в мене є робота і вона мене цілком влаштовує. - Ну як влаштовує? Таж там ніяких гарантій. То все приватне, нема кому вірити».

Як, спитаймося, ми жили раніше після таких розмов з батьками, колективом, передвоєнними зборами? Згадали? А тепер, в Європі, де довелося опинитися? «Тепер же дівчина просто продовжила робити те, що й робила до того, - дізнаємося ми про реакцію героїні, - натхненно складала в тарілку свої брускети, щедро поливаючи теплий хліб оливковою олією. Була вже майже десята. Їй більше не хотілося ніякого серіалу, а просто пошвидше лягти спати».

Тобто знову маємо «живе» життя без мертвих норм і приписів. Знов-таки, це раніше лягали, «як худоба», якщо не помолився, а нині – мати не побачить, батько не заплаче, Родіна пробачить. «Ну а Бог? Ну а Бог? Ну а Бог?» - як віршував колись «імперський» піїт. Але нічого, тепер можна, гукав до нього з пролетарського далека інший, український, наступаючи на пантофлі «буржуазній» панночці, бо революція. Чи пак, війна, як і було сказано. 

Таїсія Наконечна. Побачити Париж. – Парасоля, 2022