Re: цензії
- 28.10.2024|Олена Даниліна, філологиня, письменниця, арттерапевтиняУ війни не дитяче обличчя
- 27.10.2024|Євгенія ЮрченкоДраматично-поетичний світ Ігоря Павлюка
- 25.10.2024|Ігор ЧорнийПримари минулого
- 20.10.2024|Євгенія ЮрченкоПан на своїй землі
- 19.10.2024|Антоніна Царук, м. КропивницькийВидобувач поезії з буднів
- 17.10.2024|Альона Радецька, поетеса, літературна критикиняТрансформація життєвих істин — шлях до самопізнання
- 17.10.2024|Віктор Вербич«Не сподівайся і не сумуй»
- 10.10.2024|Тетяна ТоракЮрій Роговий: «На вулицю йду: раптом знайду тривірша…»
- 10.10.2024|Тарас Кремінь, доктор філософії, Уповноважений із захисту державної мови«На тих костях зацвіте наша земля»
- 08.10.2024|Дмитро Дроздовський, к.філол.н., Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, секретар НСПУ“Бо іншого у нас немає неба”...
Видавничі новинки
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
- У "НІКА-Центр" виходять книги Ісама Расіма "Африканський танець" та Карама Сабера "Святиня"Проза | Буквоїд
- Ігор Павлюк. "Бут. Історія України у драматичних поемах"Поезія | Буквоїд
- У Чернівцях видали новий роман Галини ПетросанякПроза | Буквоїд
- Станіслав Ігнацій Віткевич. «Ненаситність»Проза | Буквоїд
- Чеслав Маркевич. «Тропи»Поезія | Буквоїд
- Легенда про ВільнихКниги | Буквоїд
- Нотатник Вероніки Чекалюк. «Смачна комунікація: гостинність – це творчість»Книги | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Небо, ромашки і ти»Поезія | Буквоїд
- Володимир Жупанюк. «З подорожнього етюдника»Книги | Буквоїд
Re:цензії
Дякую тобі, війно?
Дія більшості історій у цій збірці, як застерігає її авторка, відбувається до 24 лютого, але початок деяким важливим речам з нашого сьогодення вже покладено.
І появу «комплексу вини» у того, хто виїхав з України, і про який нині рясно торочать у соціальних мережах, вже цілком вільно буде зауважити. Навіть, якщо авторкою рухало просте бажання познайомити українців з «материкової України» з особливостями життя на «островах». Мовляв, нині «кілька мільйонів тимчасово переміщених українців можуть спостерігати все своїми очима, а, часом, і переживати на власній шкірі». Все одно – це наче своєрідні пролегомени до розмови по нашу трагічну дійсність.
Загалом у збірці оповідань «Побачити Париж» Таїсії Наконечної, як у житті – одні живуть, інші – переживають. І нехай мова здебільшого не про «переміщених осіб», а про того, хто виїхав у пошуках чи то заробітку, а чи кращої долі, або й просто щоб «побачити Париж» про який мріяв зі школи, як, наприклад, пані Міля з однойменного оповідання, але коріння проблеми саме у цьому. Авторка знайомить українців з «материкової України» з особливостями життя на «островах» - Італія, Бельгія, Франція, куди виїздять на заробітки її герої – а ми думаємо про того, хто опинився там зовсім з інших причин.
Отже, жити чи переживати (у тому числі, з цього приводу)? Можливо, якби виховання у нас в Україні було не «європейське», (тобто або атеїстичне, або політеїстичне (визнання всіх релігій разом), а українське, варто було би спитатися: що з цього ближче до Бога? Для чого Він дав нам життя – щоби жити його чи проживати? Утім, навіть з цієї точки зору у нас знати одним-одне: «свято – святкувати». Тож чи свято – життя в «людських» умовах, куди потрапляють деякі з героїнь цієї книжки? Зокрема Єва в «Чао, донечко!», Неля і Маша в «Божій справедливості», Ліна в «Чому?», або шатл Чернівці-Брюссель», Валентина з «Клітки», Тетяна з «Рідної країни», Оля з «Доґі», Алла з «Баварських сосисок», Оленка зі «Свого», пані Міля з «Побачити Париж».
Власне, опинившись на Заході, про «людські» умови дізнаються точно всі підряд – і віруючі, і пофігісти, і патріоти, які тужать за батьківщиною, і ті, хто обережно починають розуміти, що можна просто жити, нічого нікому не боргуючи. Щоправда, іноді це виглядає не дуже гарно, але що з того Україні? Де їй краще – у вашому емігрантському серці чи у тому ж серці, але під руїнами Бучі? Щодо релігії якраз зрозуміло – можна до церкви не ходити, але «розбудовувати Бога» в собі. Натомість з Україною складніше, тут твоя позиція має бути обов’язково громадською, на видноті, як у наступному екскурсі в історію. «Чому ж мовчить товариш Любченко?» пригадуєте? Коли відомий радянський письмак відмовчувався на зборах перед війною. «Дякую тобі, війно! - писав він у своєму одіозному «Щоденнику». - О, як я ждав! І радів, що почалася війна, що аж тепер нарешті якось я розв’яжуся із цими горлохватами, порахуюсь з усім цим огидним ненависним кодлом!» На той час, як знати, Любченко вже починав «розбудовувати» Україну в собі, тільки свою власну, не громадську, не колективну. Умови на це, звичайно, складалися трагічні – майже як тепер, бо лише завдяки війні зрушився процес Любченкової «ідентифікації». Наче сьогоднішньої «українізації» - донедавна російськомовних верств.
Утім, у збірці оповідань Таїсії Наконечної так глибоко у власну «свідомість» герої не занурюються. Бо авторка змальовує «живе» життя шукачів кращої долі художніми засобами, а не пише чергову агітку пропагандистськими кліше. І старі «батьківські» норми у неї руйнуються дуже швидко, навіть без «художніх» сліз і вболівань за «покинуту Батьківщину». Кому за це дякувати? «Мама не розуміла, чим саме займається її дитина, але дуже хотіла порятувати її від невизначеного майбутнього, влаштувавши на справжню роботу. - Тьотя Оленка казала, що там для тебе робота є в райцентрі. Бухгалтер у райдержадміністрації. Євин святковий настрій почав випаровуватися, як рідина із сальси. Дівчина, стримуючись, якомога спокійніше відповіла: - Дякую, мамо! Та ти ж знаєш, що в мене є робота і вона мене цілком влаштовує. - Ну як влаштовує? Таж там ніяких гарантій. То все приватне, нема кому вірити».
Як, спитаймося, ми жили раніше після таких розмов з батьками, колективом, передвоєнними зборами? Згадали? А тепер, в Європі, де довелося опинитися? «Тепер же дівчина просто продовжила робити те, що й робила до того, - дізнаємося ми про реакцію героїні, - натхненно складала в тарілку свої брускети, щедро поливаючи теплий хліб оливковою олією. Була вже майже десята. Їй більше не хотілося ніякого серіалу, а просто пошвидше лягти спати».
Тобто знову маємо «живе» життя без мертвих норм і приписів. Знов-таки, це раніше лягали, «як худоба», якщо не помолився, а нині – мати не побачить, батько не заплаче, Родіна пробачить. «Ну а Бог? Ну а Бог? Ну а Бог?» - як віршував колись «імперський» піїт. Але нічого, тепер можна, гукав до нього з пролетарського далека інший, український, наступаючи на пантофлі «буржуазній» панночці, бо революція. Чи пак, війна, як і було сказано.
Таїсія Наконечна. Побачити Париж. – Парасоля, 2022
Коментарі
Останні події
- 28.10.2024|13:51Оголошено довгі списки Книги року ВВС-2024
- 25.10.2024|09:29Книгарня біля Софіївського парку: "Книгарня "Є" відкрила магазин в Умані
- 19.10.2024|09:56Названі лавреати Міжнародного літературного конкурсу прози рукописів «Крилатий Лев»
- 17.10.2024|12:48У видавництві “Чорні вівці” розпочався передпродаж підліткового зимового фентезі “Різдвяний експрес” Карін Ерландссон
- 17.10.2024|11:55Розпочався конкурс на здобуття премії Drahomán Prize за 2024 рік
- 17.10.2024|11:33Що читає Україна?: аналітика по областям
- 17.10.2024|11:27«Liber 24»: як Україна вперше взяла участь у книжковому ярмарку в Барселон
- 11.10.2024|18:46Киян запрошують обміняти російськомовні книжки на українські по “шокуючій знижці”
- 10.10.2024|14:25Лауреатом Нобелівської премії у галузі літератури стала південнокорейська письменниця Хан Канг
- 09.10.2024|18:3912 жовтня відбудеться наймасштабніший день «Вінграновський ART MARATHON»