Як багато може розповісти про себе книжка, а ще більше – про її автора, якщо має таку сонячну назву! Зізнаюсь, ще не гортаючи сторінок, ще не «пірнаючи» в океан словочитань, уже мала заповітні поетичні «Ключі від Сонця». Але в глибшому розумінні… Ключі ті не просто від сонця – небесного світила, яке авторка (недарма) написала з великої літери, а від духовного Світла, яке присутнє у кожному з нас і до якого ми торуємо шлях упродовж життя. Возвеличуючи Світло, поетеса з Луганщини Ганна Гайворонська акцентує увагу читача на головному: там, де світло – темряві місця немає. І, найперше, це стосується наших душ. Бо якими вони є (душі), такими є оточення тих, кому вони належать. Відтак, подібне притягує подібне.

Збірка, у якій переважає воєнна тематика, пронизана невидимим, але  відчутним(!) сонячним словом- сяйвом. І це дуже важливий момент, адже не дає розростатися відчаю і болю, навпаки, як добрий небесний лік – затягує духовно-ментальні рани, аби з надією дивитися у майбутнє і приймати його. («Від війни загоїм рани,// Заростуть окопи хмелем.//І Донбас нарешті стане// Найріднішим. Без обману». Її Слова мають душі, вони без зайвих прикрас, і вона майстерно тче із них «нове сонце», бо «Відтінки райдуги шукаю у словах», адже «Найніжніші – вранішні слова» . Про це поетеса сповідально і буквально на одному диханні зізнається перед читачем: «Слова мої, повні любові, //Без прикрас і макіяжу,//Розіб’ють русню цю вражу.//Тоді засміюся я в Слові.//А нині кривавить Слово.//Війну треба ще пережити…». У її строфах крики зранених дітей, плач, сльози… Недарма небеса душі Ганни Гайворонської «плачуть», адже вони  вже дев’ятий рік у війні, а там – «Лежать хати із черевом пробитим» і «Розтріскалося сонце від вогню». Спочатку варвари відібрали у неї її місто Луганськ, а віднедавна – й рідну Кремінну. («До зустрічі, моя рідна Кремінна»). Один Бог знає, скільки духовних і фізичних сил вона вклала у відродження в згаданих містах української греко-католицької церкви.

Коли жінка розмовляє із Сонцем

Я запитую себе подумки, звідки у цієї  жінки стільки сили сталевого духу? І відразу знаходжу відповідь у її ж поетичних строфах – у них так багато світлоносних митей, ними, немов коштовними камінцями, всіяні  рядки. Її Сонце особливе. Йому вона присвятила розділи «Сонячна палітра», «Батько Сонця», «Сонячний вітер». Зізнаюсь, ще ніколи в житті не мала так багато животворних дотиків до цього небесного світила через Слово: одухотворене, живе («заплющило сонце око», «Ось крововилив сонця згас»), дієве («Коли знов сонце вихопить меча»), чутливе («Що сивина від сонця не розтане», «У вашій музиці гарячі сонця дюни», «У коло сонця із розпеченої таці») . Воно у неї від болю біле, золоте, спіле, стигле, океан ласки, мертве, мерзле («Неначе снігом сонце замело»), соковите, мокре («На небі – сонця мокрого печать»), великоднє, праведне (« хай сягають Служби до самого сонця», «бо сонце Хресний хід свій не припинить», «сонце фелоном засяє»), сонця циферблат, вуста, як сонце, сонячне коло і сонячний друг… 

Розмову з ним (сонцем) веде в особливий спосіб:«Сонце, мій Батьку,//Батьку  Всевишній,//Долю осяй.//Кинь хоч промінчиком на безхатька –//Сонечка дай». А ще їй під силу дарувати найближчим «На таці сонця щастя промінь». «Сонця нап’юся зрання» – від прочитаного завмерло серце, так, ніби це я сама втамувала спрагу сонячними небесними «водами» і від того моя душа окрилилася, а чаша серця наповнилася світлом.

Її віршам притаманні філософічні роздуми, а окремі завершуються питанням водночас до себе і до читача (цитую): «Криниця сонця тиха й льодяна.// Чи й на тім світі буду знов одна?» («В житті цьому»), «Життя обірване зв’яжу//У таємниче часу коло//І ночі перейду межу,//Чи ті помітять, що навколо?» («Яке це щастя – просто жити!»), «І вже не відаєш, чи це вже сивизна,// Чи невагоме відчуття кохання?//Чи осінь бабина, чи рання вже весна?//Чи келих першого весняного вина?//Чи поцілунок абрикоси на світанні?» («Поцілунок абрикоси»), «Любити, творити, радіти…//А де ж тоді діти мені//Медуз, що у морі, як діти,//І темні у хмарах дні?» («До моря з медузами»). Ця розмислова недовершеність спонукає не просто до міркувань над вічними питаннями

«Хто я?», «Звідки я?», «Куди прямую?», а й дарує виняткову надію – відчути на своїй життєвій дорозі присутність Творця і Його невидиму, але таку відчутну підтримку. Бо у Бога немає інших рук, окрім людських. Не мені вам казати, що символізує число сім, а воно, між іншим, присутнє у поетичній збірці. Гадаю, що й сама авторка не підозрює про це. 70 разів у строфах вона використовує слово «сонце». Як глибоко символічно! Тим часом у кожного з нас своє найсвятіше і найрідніше сонце у світі. Виняткове і в Ганни Гайворонської, бо воно – в капелюсі («Сонце в капелюсі»). Принагідно згадую Богдана-Ігоря Антонича – «дітвака із сонцем у кишені» у якого сонце ходило у крисані, а ще – Івана Драча із його «Протуберанцями сонця»…   

Процвітає, торжествує, радіє, відроджується

На сторінках поетичного світу пані Ганни оживає жива і нежива (але чи й справді нежива? Приміром, про абрикосу: «Душа її просвітлена була») природа. Вона набуває святочних барв, сяйво наповнює собою все довкола… навіть лихоліття війни, яке несе у собі зло і тотальну руйнацію. Сила сонячного слова всепереможно крокує простором і розчиняє (на всіх планах і підпланах буття) деструктивні програми і негативні втручання, очищає, наповнює, зцілює, і… процвітає, торжествує, радіє, відроджується довколишній світ. Так по краплинній зернині «проростає» і народжується майбутній мир в Україні, у світі. І це ще один найголовніший пророчий посил у «Ключах від Сонця». Зрештою, зазирнімо у пошуковик, що там нам кажуть про ключ як такий, коли йдеться про символіку?  У народознавстві символ знань, мудрості та захисту, потужний оберіг: ним відганяли усе погане, і нечисту силу, і бурю, град, блискавку. Ключ – це подолання перешкод на шляху пізнання і відкриття нових знань. Згадаймо християнство. Святий Петро мав ключі як від Раю так і від пекла (перехід з одного стану в інший). В Апокаліпсисі ангел, який був озброєний ключами від пекла («бездни»), скував страхітливого дракона («Змія древнього») і скинув його у прірву на тисячу років. Тож є над чим замислитися.  

Особливо – про душу. Це слово «крокує» з іншим – сонцем. Часто – у парі. Так вірші набувають не лише сонячної барви, а й стану одухотворення. Бо Душа – жива й безсмертна іпостась, це частка невмирущої Вічності. Інша річ,у якому стані перебувають зараз душі значної кількості сучасного люду:«»Зимно на престолі і в душі зима», «Від цих скорбот душею ми зміліли», «Що ми отримали усе, що заслужили//Жили й любили на пів сили.//Нема вогню в житті – нема й тепла.//І віхола вже душі замела». Однак можливості душі неймовірні, непросто «долати морок душ» «через тернії душ і земні пухирі», тоді вона завмирає, сонячно гріє, й оживає «безборонно», її воскресла молитовна серцевина просить казки і промовляє разом із поетесою: «Нехай цвітуть у душах сонце-квіти». Душа безборонна… Дивовижно, але відразу після прочитаного ментально притягнулись рядки відомого українського поета Петра Сороки: «І перед дивом прогинай коліна//Й кажи душі: «Душе моя таїнна,//О цій порі, у дійстві цім святковім//Нам добре так, як літері у слові,// Як їжакові в теплому кубельці,//Як сонячному зайчику у скельці.//І Бог почує найтихішу сповідь,//І сіть ловця ніколи нас не зловить». І вже інакше – обнадійливо звучить наступне: «Не плач, душа народиться//У це життя ізнов», тим часом «В небесних душ потреби//Зовсім інші», а «Душа, що плаче, ще жива», бо вона «нев’януча оаза». Що моїй душі (перепрошую за повтор) припало до душі? Ось це: «Згадай лиш, скільки сонечку століть,//І землю, що у ранах лихоліть.//Будь просто сонцем//І усміхнено світи,//Коли душа мандрує у світи», бо попереду вже інший час – не за горами, який «Віддзеркалюватиме нові небеса,//Зіткані з нових душ». А наразі душа поетеси сумна, «Бо сумно й боляче» її Вкраїні. Вона «Поезію з душі черпає//І роздає всі сили до останку».

У книзі нерозривний зв’язок із Творцем («Колись все буде добре», «Набираюся сили», «Я ступаю з Богом по землі», «О світе, мій прекрасний», «Божий погляд», «Церковному дзвонарю», «Господь в нас рідних забирає», «День прожили і слава Богу»), з Матір’ю Божою («Ракети над Креховим», «Цариці Небесній», «Блаженна мить»). Знайшовши притулок у нашому краю, поетеса продовжує писати «А я все чекаю новин»,  «Луганщина палає у вогні», «Грім першої грози», «Не зацвітай без мене, яблунько рідненька», «Біженцям зі сходу», підтримуючи у такий спосіб моральний і духовний стани односельців: «І небо у нас зацвіте//Блакитним, зеленим і синім//І схід в Україну вросте//І ми в свій Донбас полинем».

«Ключі від Сонця» Ганни Гайворонської завжди є і будуть на часі, бо вони (за Франком) вказують людині шляхетні цілі, підіймають її дух і її духовність. І з цим важко не погодитись.