Чи справді епоха, коли начебто фатально вирують  соціальні бурі, спроможна переформатувати людське «я», фатально  нівелювати його, фактично знищивши найсвітліші вияви? Чи все-таки, попри начебто беззаперечну запрограмованість, усе залежить від того, хто торує свій життєвий шлях? Навіть тоді, коли в людини забирають  ім’я та прізвище,  попередньо створюючи  міф  про її смерть. Так, як для  Анастасії Черешниченко, героїні роману «Та, що ламає вітер». Її доля у значній мірі суголосна з пташиною долею. Як і в Романа Соколюка, чоловіка, який виявиться найближчим. Це він показав коханій «пташку вітролама», «ту, яка ламає вітер», пояснив, що це  «те ж саме, що й боривітер, просто підназва така і трохи своєрідна вдача. Вітроламка зависає десь  на метрів  сорок над землею, обов’язково  дзьобиком проти вітру, ніби каже: «А не здолаєш мене! А не здолаєш! Я сильніша за тебе!» Уявляєш, яка затята?»

Образ цієї нескореної птахи асоціюється в уяві Насті Черешниченко і з Романовою матір’ю Ганною Соколяк (Соколихою). Жінкою, яка стільки відстраждала, «чоловіка і двох синів втратила і  навіть похоронити не змогла, про третього взагалі нічого не знає. Осліпла, самотня, ноги не ходять. Проте не скаржиться, не нарікає, все  той же гоноровий характер, «із вибриком», як казав дід Тиміш Качурець. Тільки навчило життя чужих у  душу не впускати. Соколиця  з родини боривітрів, пташка-вітролам – та, що ламає вітер. Жінка-боривіта – та, що бореться за життя».  І ця незламність зумовлена і тим, що Соколиха має духовний прихисток, зізнаючись Насті, якої, правда,  не впізнає: «То чого б то ще мала нарікати? На кого і на що? Щоранку дєкую Богу за пережиту ніч і щовечора – за доточений до моїх літ ще один день».

Як уже зазначалося вище, семе передовсім  життєписом Насті Черешниченко письменниця   художньо осмислює сутність людського буття за умов тотальної сваволі фатуму, коли, завалося б, неможливо  не втратити себе. Адже обставини  перекреслювали майже будь-який шанс на перпективу: дитинство героїні – виживання у Христилівці за умов голодомору,  безбожного «перемелювання» доль московським більшовицьким режимом, смерті братика й сестри, відчуження  матері та старшої сестри, воєнне та повоєнне лихоліття… І коли, після завершення   навчання в Лохвицькому педучищі, його сімнадцятилітня випускниця  приїздить у волинсько-поліський Ягодинець, з’являється  надія. Та вона все-таки  виявиться черговим міражем. Адже у  цей час «бал правив сатана». Оскільки поряд із Настею у ролі безкарного розпорядника її долі захоче бути Вадим Круглов, тоді ще капітан так званого міністерства державної безпеки, особа, що деградує до статусу нелюда. Сплановуючи й реалізовуючи містифікацію про те, як начебто  українські повстанці спалюють біля школи вчительку з Полтавщини, нахабно кидає у вічі: «Запам’ятай: цієї ночі вчительки Анастасії Черешниченко не стало. Тебе більше не буде ніде – ні тут, ні деінде».  І помиляється.  Як  щодо долі дівчини, яку, начебто люблячи, фактично намагається знищити. Так і щодо самого себе, адже фактично втрачає здатність жити, будучи одержимим  ненавистю, весь час тільки  граючи   роль, самообнюючись у гонитві за званнями  і престижем, аби вже не вирватися  з кайданів рабства, неминучого глухого кута.  

Персонажам роману Надії Гуменюк судилося жити тоді, коли «їхнє майбутнє вже не   від них залежало. Трохи звихнута тітка історія, у якої стався черговий напад жорстокої агресії, взяла у заручники  і встановила свої правила: перемішала, перетасувала їхні плани, наче стара затята картярка колоду карт». У зловісній тіні цього фатуму – долі  Катерини Качанівської та Максима  Черешниченка з Христилівки на Полтавщині (батьків Насті), Ганни та Федора Соколяків із волинського  Ягодинця,  Віри Сварчевської – викладачки у Лохвицькому педучилищі,  батьків Смене Клименка, депортованих  до Сибіру із Харківщини… Одна трагедія переростає в іншу,  жодного просвітку не видно, адже, за відчуттям Романа Соколюка  у відсвіті пожежі біля школи, «життя пішло пекельними колами. Коло за колом… Коло за колом». Власне, таке існування, виживання може стати формою небуття, коли ще дихаєш і рухаєшся назустріч новим випробуванням. Адже, як риторує Настя Черешниченко, зістрибнувши з потяга в містечку Полонному, «нащо їм життя без любові».

Тож і «Та, що ламає вітер» - книга, осяяна любов’ю, у тому числі – й у вияві кохання.  Як переконаний шкільний сторож Тиміш Качурець, «любов – це коли ти просто любиш, так любиш свою половинку, що без неї аж дихати тяжко». А Роман Соколяк, врятувавши від  яструба вітроламку, опиняється у полоні спогадів, коли «перед очима постала напіврозвалена будівля з незаскленою мансардою, першоцвіти в молодій смарагдовій траві над озером, боривітри в небі. І Настина з букетиком конвалій. У нього тоді запаморочилась голова – чи  то від п’янкого запаху квітів,  чи від пахощів дівочого тіла. А вона здійняла руки до неба, махає ними, ніби хоче приєднатися до птахів! Аж мусив ухопити за сукенку, щоб і справді не злетіла. Яка дививижна була та весна. Стільки безмежного, бездонного простору, стільки юного захвату, стільки неосяжного  щастя!  Озеро, ліс, птахи в небі, кожна квітка, що спиналася до сонця, - все салютувало їхньому коханню, що тільки-но розквітло, як першоцвіт після зими».   

Саме це почуття вирятовувало  Настину та Романа тоді,  коли, здавалося б, не видно   жодного просвітку. Коли, скористаємося цитатою з «Букової землі» Марії Матіос, «колесо історії невблаганне. Воно не щадить нікого». І попри запрограмований, невмолий фатум,  обоє виявилися все-таки переможцями. Роман, дивлячись на майбутню дружину, знає, що «пережите ще нескоро відпустить її, доведеться покластися на час. А ще більше на кохання, бо лише воно здатне вилікувати душу. І Настинчину, і його».

Чому ж  народжений на Єлисаветградщині (в Олександрії) Вадим, що опиняється також у «любовному трикутнику», виявляється  не тільки нездатним на кохання, а й стає одним із нелюдів? Син заїжджого будьонівця та   Соломки, шанувальниці розваг, отримує прізвище її чолоовіка  Круглова. Дитя, яке назвали Вадиком-мармеладиком, взнавши правду про своє походження, затаємничує образу. Хлопчик «ночами все   частіше став уявляти, як до нього приїжджає справжній тато. І не хто-небудь, не якийсь там солдат в обмотках і з зіркою на сукняному шоломі, а сам прославлений  комдарм Семен Будьонний – на баскому коні, з шаблюкою в руці, з орденами на грудях… І він, Вадим, стане саме таким, як Будьонний». Відтоді  хлопець  починає віддалятися від сім’ї, керуючись власним  его,  стає заручником  сліпого марнославства.  Начаючись, він проявляє наполегливість і впертість, перед війною завершує студії в  Криворізькому інженерному інституті. А відтак проходить спецкурси, починає працювати в так званих   органах безпеки. Тобто, стає карателем, реалізатором планів   українофобів - московських окупантів. «Життя – це найазартніше гра, - вважав Круглов. – Про те, що можна підхопити ігроманію і що це дуже небезпечна хвороба, він ще не знав. Та й якби знав, то все одно не зупинився б: надто вже звабливою була його вигадка».   Тож, рвучись  на псевдоеверести  слави, безкарної всеможності, він усе більше втрачає людську подобу,  стає «коліщатком і гвинтиком» нелюдської системи.  І врешті-решт терпить фіаско.   У тому числі – й у протистоянні з Романом Соколяком. Тим, хто  після перших зіткнень ще з капітаном, вже чітко усвідомлює  сутність Вадимової  вдачі, «бо на першому місці у нього не кохання, а довбана служба, погони й погоні, облави та лови, вивідування й випитування».

Якщо часовий простір  роману «Та, що ламає вітер» - в межах ХХ сторіччя (передовсім – його другої  половини), то  географія  - від ураїнських теренів (сіл Ягодинець, Христилівка, містечка Полонне – до таборів у  сибірських нетрях, Кемерово, Кисельовська, Нижнього Тагіла).  Попри аксіому про неможливість  обирати ту чи іншу епоху,   що, як приказував Тиміш Качурець, «людина – як росина: з’явилася, сяйнула, сплакнула – і нема»,  вона  відповідальна за свій вибір життєвих пріоритетів.  Нікому  (навіть найпереконанішому  духовному сліпцеві) не дано втекти від  погляду, хай навіть вже запізнілого,  дзеркала   власної совісті.  Настя,  сидячи в автобусі, який рухається  залитим дощем Ягодинцем, подумки запитує себе: «А де той берег,    на якому вона знайде прихисток? З якого боку цього вселенського потопу? Кажуть, час лікує, просто треба потерпіти, поки його ліки наберуть потрібної концентрації в організмі й витіснять біль… Вас дискваліфіковано, лікарю Часе! Ви привчили жінку жити з болем. Тільки й того. Не знайшлося ні пігулки, ні мікстури, ні настоянки, ні навіть скальпеля, яким  би його можна було   видалити. Так, ви просто привчаєте жити з болем, терпіти біль». Але цей біль – ще й шанс на те, аби залишитися собою. Адже, попри те, що час від часу людина, суспільство опиняються у лещатах пекельного болю, він  і зцілює,  й відкриває очі. Оскільки, як ділився з Настиною своїм одкровенням Тиміш Качурець, «світ гарний, доцю, і знаків Божих у ньому багато, тіко ми не всігди маємо час, щоб до них придивитися, і не кожен уміє їх прочитати.  Ніщо не зникає від нас назовсім, ніщо».  

Гостросюжетний, динамічний  роман Надії Гуменюк – із тих  порівняно небагатьох творів сучасної української літератури, які читаються у буквальному сенсі на єдиному подиху. «Та, що ламає вітер» - унікальний художній світ, який віддзеркалює парадоксальні реалії, осяває  незламною життєдайною силою характерів, оскільки, як нагадував усім нам Євген Сверстюк в есеї «Скарб великої гідности», «кожна людина – це доля, частка долі народу». Герої  прозового  полотна, що структуроване на три частини («Ніч дракона», «Ранок феї», «Романів день»), - також і  збірний  образ українців,  які, як Соколяки, хотіли  жити «у своїй хаті на своїй землі». Тих, чиї нащадки  нині  мужньо й відчайдушно відстоюють нашу ідентичність, право бути нацією зі своєю державою у ході активної фази споконвічної війни, яку не припиняв і не припиняє московський імперіалізм.  При цьому авторка не вдається до жодного політичного пасажу, демонструючи здатність витворювати психологічну панораму буття, коли саме життя у дивовижний, зазвичай нерозгаданий спосіб переплітає долі. Свідчення того, що роман Надії Гуменюк – знаковий, справді талановитий, такий, який не втратить своєї енергетики  як  для сучасників, так і для прийдешніх поколінь, - і те, що рукопис цього твору здобув перемогу в «Гранд-коронації слова – 2021».

Роздумуючи побіжно  з приводу художніх аспектів роману, принагідно нагадаємо на вмінні авторки  «Тієї, що  ламає вітер»  вибудовувати цілісну конструкцію, переконливо індивідуалізувати мовлення, створювати неповторні  та незабутні образи  персонажів, які нерідко опиняються в екстремальних ситуаціях, коли персоніфікована  природа  віддзеркалює їхній психологічний стан.  Вкраплення прислів’їв, зблисків народної мудрості (навіть  і в тих випадках, коли ці слова звучать із нечестивих уст) по-своєму допомагає читачеві наблизитися до усвідомлення сенсів, на які, не стаючи у позу   безпомилкового  дидакта, акцентує увагу авторка: «Часом з квасом, а порою з бідою»,  «Ще прийде коза до воза сіно смикати», «Вільному – воля, спасенному – рай», «Трохи поскаче, а там заплаче»,  «А ми люди прості, живемо низенько, до землі близенько» …  Кожна колізія – життєвий лабіринт, коли, скористаємося  констатацією Леоніда Плюща («Етична настанова»), «боротьба за вихід із глухого кута можлива  тільки за наявності віри  в те, що вихід існує».  Цим даром володіють  передовсім  Настина та Роман.  Їм вдається, попри  начебто невмолиму фатальність, зберегти свої «я», бути вдячними Творцеві. Вияв цієї  життєдайності  - і в  тому, що «мудра людина всього вимагає від себе, нікчемна ж постійно звинувачує інших і вимагає лише від інших. Доброго ні біда, ні корчма не зіпсує, а злого і церква не виправить».

Після прочитання  нового роману Надії Гуменюк  вкотре вдячно подивовуєшся: яка потужна енергетика  слова. Як у  прозі (це  підтверджує і «Та, що ламає вітер»),  так і в її поезії та драматургії. Художній світ Надії Гуменюк, проникаючи в світ реальний,  сприяє його  людяним метаморфозам,  дає силу гідно торувати життєвий шлях, надихає та зігріває щемливим промінням любові.