«Крила» – піднесений стан душі

Кожна нова книга, яку беру до рук, викликає певні відчуття і почуття: емоційні – в першу чергу. А вони бувають різні, або позитивні, або – негативні. Коли ж на обкладинці очі вихоплюють ім’я та прізвище сучасного українського поета Олександра Козинця, то переповнююсь всуціль позитивом: радість, захват, повага, довіра, симпатія, вдячність, зацікавлення. Іноді – передчуття утаємниченої загадковості. От як і цього разу. «Мамо, твій син – літак»  –  саме така назва нової поетичної збірки  коротких віршів. Звісно, якби я мала книгу у часі до 24-го лютого – мої відчуття були б іншими, аніж вони є зараз, коли в Україні півроку війна: жорстока, загарбницька, насильницька і несправедлива. І хоча через неї друк збірки затримався ( а у Бога все завжди вчасно), «літак» таки полетів…

 Назва викликала подвійні відчуття, адже в ній міцно переплелись  теперішнє з минулим і… застигло, формуючи нову екзистенційну цілісність. Іншими словами, це події Часу у якому зараз живемо. Мимоволі стаємо свідками кордоцентричного творення майбутності. Ще немає уявних її чітких обрисів, наразі все відбувається на рівні людських душ. Але є невидима проєкція на процес, який вже формується (зі слів автора): «Жоден виліт на землі не відбувається без затвердження «рейсів» небом. І мій літак нарешті летить. До кожного з вас, зі світлом і добром».  Композиційно книга складається з кількох розділів, перший називається «Мамо», який плавно переходить у наступний – «Син». Завершальний – «Літак», має чотири розгалуження: «Рейс «Сезони», «Рейс «По_бачення», «Рейс «Молодий» та «Рейс «Слова_ми». 

Посвячення у мрію

Тим часом книга починається... з обіймів. Вони незвичайні.  Мова про особливі обійми, які має дарувати кожне материнське серце («не кричіть на дітей!// Обіймайте їх крилами віри//огортайте теплом…»). Бо що таке крила? Не обов’язково їх мати насправді, аби над світом злітати. «Крила» – це той піднесений стан душі, коли хочеться обійняти увесь світ і розділити з ним не лише радість, а й інші життєві миттєвості. Так народжується – окриленість. Вона, тільки вона дає посвячення у мрію. Що таке мрія? Це віра у надію, у добро, у тепло сердець, у затишок слова (за Козинцем).

Поет ще той щасливець, адже не лише відчуває зв’язок із родом, а й усвідомлює-відчуває силу і любов, досвід, які передаються йому від нього. І це розуміння концентрується благословенною думкою у наступних рядках: «хай мудрість роду мого//через мене//благословляє людей//відкриває їм//силу їхнього роду». Не знаю наскільки обізнаний автор із символікою рути  у західній традиції, але, на відміну від нашої, там вона символізує рід і милосердя. Тому, даруючи її матері на знак вдячності, автор ніби «зцементовує» безперервність невидимої нитки родоводу: «Зриваю для мами//гілочку рути…». Тим часом кілька могутніх за силою звучання рядочків проникають до найвіддаленіших куточків спраглої душі, спонукають до думки уявно озирнутись на свій рід і згадати, а ми (я, ти, він, вона, вони)?«Чиїх батьків чиї ми діти?» (за Шевченком). Чи живий в мені вогонь пам’яті мого роду? А чи не згас він в моїх дітях? Онуках? Чи достатньо вкладаю праці, аби підтримувати його? Як багато питань… Асоціативні відповіді-підказки знаходжу упродовж читання збірки. Виписуючи образ матері, автор оповиває (нагороджує) її різними символами, притаманними нашій ментальності (серце горіха, годинник, груша, лелека, молитва, колискова). До слова, «груша» символізує сім’ю.  За легендою це дерево допомагає зміцнити внутрішні зв´язки і з´єднати всіх членів родини. Як влучно і доречно скористався цією назвою автор. (Недарма груша стала мало не центральною персонажкою у шедевральному творі Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»).  

Завершальний рядок першого розділу налашовує на виняткову хвилю радости й довіри:«Мамо//твій син – //літак//лист-подарунок//Бога». Зазираємо за лаштунки утаємниченої Вічности. Прагнемо, намагаємось… А й справді, які дива маємо довкруж (я про Боже сотворіння світу і не тільки)!  Гляньмо іншими очима довкола, на дітей «літачків», довірених нам Самим Господом…

Про сув’язь-зізнань та оказіоналізми

Розділ «Твій» – намагання зануритись у світ двох, «розшифрувати» вічно загадковий світ шаленства, ім’я якому «кохання». Здавалось, що вже нема у світі слів (розібрані віддавна мільярдами інших закоханих сердець, які жили колись, а чи живуть зараз), з яких можна було б виплести дивовижну сув’язь-зізнань про найсокровенніші почуття до іншої половинки… Але як же я помилялася! Читаємо у Козинця, який «замовив залізні нерви у міських ковалів»: «ти// – магазин різних//спецій//моя ароматна//паприка…»; «серце твоє заміноване//тілом//(мов мінним полем)//обережно ступати//мушу//обійму тебе словом//візьму за руку//(дозволено?)//через пальці зігрію//твою закодовану//душу»; «тверді// й пом’якшені//приголосні –//звукопис//моєї любові//однак почуття//що живуть у мені//не втілені//поки//в слові»; «твоє ім’я//одягнене в тишу»; «увечері він//їй продовжує літо»; « –заспокоююсь//коли повільно// вдихаю тебе»…

Певна кількість творчих особистостей завжди перебуває у вічному пошуку неординарних форм поетичного письма. Олександр Козинець не виняток. Його авторськими новотвореннями «спалахують» окремі твори, їх не багато, але вони органічно вписуються у запропоновані тексти: «ні! я не Моне//ти теж//не моя//моне-//та…», //тіло твоє - //сандал//усе що довкола нього –  //скандали»... Лише одна або дві відмінні у слові букви, а вже іншими барвами  виграють поетичні рядки. Для прикладу використані словесні пари: мей-римейк, легко-лего, на Спаса – для спасу, син – сни, жлоб-жалоба,  кити-коти, з поту-потопи, спекатись спек, бро –добро, милимось-молимось, у колі- у кулі, канапа-канапка, афекти-ефекти, полиці-поліція, Ікар – ікарус, спейси-спайси, плебеї-плейбої, втома-вдома, мене-мине. Читаючи Козинця, згадую Павла Тичину, Михайля Семенка, котрі були майстрами неологізмів та оказіоналізмів. Схоже на те, що Олександр Козинець сміливо продовжує їхню традицію. Відтак новоутворені слова набувають нових експресивних й оригінальних значень, збагачуючи нашу мову. Відступаючи від традиційності у віршуванні, поет виходить за усталені (колись кимось) рамки. То добре це, чи погано? Якщо у даному випадку світла душа доносить читачеві світлий наратив, то я тільки «за». Епіграфом до всієї творчости Олександра я би вибрала ось ці суголосні мені рядки:

«хочу щоб кожен човен

мав свою воду й причал

щоб кожна секунда

важлива була в добі

щоб тебе огортало світло

а не легка печаль

та множилася любов

всередині у тобі»

Світлий рід, потік світла, чисте світло,світлі справи, своє світло,світло мудрості, світла душа, світла благодать, дороги світла – ці та інші «світлі» слова можна зустріти чи не на кожній сторінці. І тоді погоджуєшся із поетовими афористичними ствердженнями, із бісером його думок: «літургія починається тоді//коли ми виходимо з храму», «замість того, щоб творити добро//займаються війнами», «тридцятикілометрові// чорнобилі// розростаються// всередині нас», «є ті що сповідують зло//є ті що світлу служать» тощо.

Він за окриленість з крилами!

У цю сакральну мить на календарі 24 серпня, День Незалежності України,  182-й день рашистсько-української війни, а ще за дивним збігом обставин – день народження автора Олександра Козинця. «Що буде далі?» – читаю  початок вірша у розділі «Син» під моторошне виття чергової тривожної сирени і невдовзі отримую очікувану відповідь: «ми станемо //з часом//міцні мов камінь//під захистом//світлого//командира». Коли поетове духовне серце переповнюється любов’ю – довколишній світ відповідає йому взаємністю і він розливає «вдячність//у меншенькі//куманці».

Кожного з нас мало б цікавити бодай одне з цих питань: хто я? Звідки прийшов (ла)? Куди прямую? (східна мудрість). Вічні питання, відповідь на які упродовж віків шукав (шукає, шукатиме) не один землянин. Прагне її знайти також й автор згаданої збірки. Один з його віршів починається і закінчується неоднозначно, питанням: «Хто я?», що означає – відповідь кожний має знайти  сам, у своєму серці. Ну, а з Божою допомогою – ідеальний варіант: «веди мене Господи// куди Тобі треба//очищуй любов’ю//й силою Божих//трав!».

Поет, який володіє духовними знаннями, звертається за допомогою до янгола, до неба, до роду, до матері, до власного «я». Відтак має за дороговкази молитву, любов і провидіння.

Пророцтвом віє від рядків «з двадцять другого//року//цінності будуть//в ціні//вже не стільки//фізичні –//більше духовні//кожен// за день новий//буде з собою//в війні//масштабній//продуманій//запланованій».

А ви знали, що люди, коли приходять додому, іноді знімають із себе… хто маски, а хто й крила? Поет знає про це достеменно. Він за окриленість з крилами! І як тут не згадати відомого українського поета Ярослава Павуляка, якого так само хвилювала «крилата» тема. Цитую: «В роті людини// вулкан зашнурований.//Дбайливо спрасовані крила//виснуть у шафі//на цвяшку». Упродовж всієї своєї творчости, Олександр Козинець роздумує над змістом життя, пам’ятаючи біблейне « Усе досліджуючи, тримайтеся доброго» (1 сол. 1:10). Тож радію за нього, бо йому це вдається. Взірець – нова поетична збірка.