Ще не вляглися читацькі пристрасті від цьогоріч виданого роману Петра Білоуса «Університет суворого режиму», як на світ з’явилася нова книга автора, де вмістилося три повісті «Клуб мертвих поетів», «Там, де починається ріка», «Артистка з Баранівки». У них на тлі цікавого, гострого сюжету, можливих і неможливих перипетій і конфліктів розгортаються теми сутності і призначення поезії, витоків життєвих доль і доріг, вічного поклику мрії, яка веде у високий світ мистецтва. Персонажі творів схильні до палких пристрастей, холоднокровних міркувань, несподіваних учинків та сподіваних фіналів на своєму життєвому шляху. Всім трьом творам властивий драматичний стиль, іронічний погляд на минуле і теперішнє.

Зумисне упустимо з поля зору два останні твори, зосередивши увагу на однойменній повісті «Клуб мертвих поетів». Цікава вона тим, що автор у досить оригінальний спосіб, мовою художніх образів та композицій, риторичних оздоб тексту порушує тему призначення поезії у сучасному технологічно розвинутому світі, мобільних засобів масової інформації.

Професор Петро Білоус досконало володіє матеріалом, який наразі художньо осмислює, позаяк  має особистий практичний досвід у цій невдячній справі: видав 15 поетичних збірок, є автором багатьох ґрунтовних наукових досліджень з цієї тематики, зокрема, навчального посібника «Психологія літературної творчості» (2014) та монографії «Технологія літературної творчості» (2017). Власне, автор продовжує дискурс про проблему, але вже не теоретичний, а суто літературний, вкладаючи у вуста своїх героїв різноманітні думки і судження, виражає позицію кожного з них на одне й те саме явище.

Книга захоплює читача від самого початку, веде крутими сходинками вдало скомпонованої композиційної будови, вабить оригінальними образами, правильно підібраними словами у тому чи іншому контексті, жвавими діалогами, доступністю сприйняття.

Сама назва книги «Клуб мертвих поетів» інтригує, але у ній і зашифрована відповідь на риторичне запитання: хто такі поети у сучасному світі? яким є літературне життя у провінційному просторі?  

Як не сумно, автор заявляє, що протягом останніх п’яти–шести десятиліть у літературній провінції склалася досить типова картина: мляве продукування посередніх творів, іноді несподівані осяяння і досягнення, котрі все ж залишаються непоміченими або незрозумілими читачам; намагання наслідувати столичну літературу, проте копіювання, зазвичай, бліді і невиразні; розріджене, нудне літературне буття, не позначене ні зіткненням художніх ідей, ні сміливими словесними пошуками, а хіба що пожвавлене побутовими конфліктами, зав’язаними здебільшого на заздрості та особистому невдоволенні один одним.

Муза у провінції, каже автор, не вельми пробуджувала письменників до креативу і задовольняла їхні творчі амбіції. Серед них було майже десяток поетів, котрі мали, як не дивно, однакове ім’я (натяк на нівелювання виразної творчої особистості)… І от ті поети фізично вимерли. Перейшовши у різний час на той світ, вони, зрештою, зібралися там докупи, переговорили і заснували «Клуб мертвих поетів». І хоч не всі були згодні із цією назвою (за життя вони також не погоджувалися один з одним, чубилися і висловлювалися один про одного далеко не поетичною мовою, а лише лайливими метафорами), проте назву затвердили і постановили, що будуть зустрічатися і спілкуватися раз на місяць – у день мертвих поетів. Пагорб Парнас вони оголосили священним місцем. Сходження на Парнас символізувало їхній поступ до ідеальної поезії, але кожен мав підніматися самостійно, долаючи одна за одною gradusad Parnassum – сходинки до Парнасу.

І ще одне суттєве зауваження: всі ті поети потрапили у рай – такою була винагорода від Бога (кожен із них вірив у свого бога або не вірив у жодного, вважаючи себе богом у поезії), винагорода за творчі муки і страждання на грішній землі, коли вони були ще живими.

Сюжет закручується стрімко, автор вміло моделює дію, яку розігрують персонажі твору, відображає їх складні переживання, коли кожен із них скористався можливістю у день мертвих побувати серед живих та поспілкуватися із ними, проте особливого бажання прожити ті миті за божими заповідями у них так і не з’явилося. Автор у деталях описує карколомні пригоди своїх героїв на прізвиська Класик, Галайко, Могила, Нобель, Велесич, Чупирадло, Чухрай, прототипи яких читач без особливих зусиль знайде серед своїх сучасників.

Чільне місце у повісті займають їх безкінечні диспути про поезію та її призначення, що виходили із власного розуміння кожного (а воно не може бути універсальним у межах індивідуальної свідомості) і, по суті, залишалися порожньою балаканиною. Проте серед того інтелектуального мотлоху де-не-де знаходилися і думки, варті уваги. «Поетичний твір пишеться не обов’язково для чогось, а являється здебільшого тому що.., – розмірковує один із героїв повісті. – Всі зовнішні чинники (ідеологія, релігія, політика, громадські стосунки, чужі настанови, вплив середовища або погода) не мають тут вирішального значення, а можуть лише скоригувати поетичний імпульс». В іншому місці наш герой повісті стверджує: «…той, хто шукає призначення поезії, – впертий раціоналіст, особа практична і меркантильна. Такому не дано знайти призначення поезії. Не дано і нам, бо його у поезії не-ма-є».

Та й справді: яке призначення у трави, води, землі? То практичний людський розум приписує їм цілеспрямовану функцію. Так само немає завдань у поезії. Жодних! Є поезія і є не-поезія. То люди придумали, що вона «повинна», а що «не повинна». Якщо поет розпочинає з «призначення», він перестає бути поетом. Поезія – невіддільна частка світу, природи, людського духу, вона самодостатня і самоцінна, їй чужа кон’юнктура і якийсь «інтерес».

Героїв повісті, як і її автора, непокоїть, що до поезії земні, живі люди стають байдужими. Нею цікавиться купка читачів, яких всі інші вважають диваками. До неї звертаються підозрілі особи, аби мати від того якусь вигоду: славу, почесті, популярність. Інтерес до поезії стрімко падає. Вона стає мертвою. Саме тоді і вмирають поети. А мертві сраму не імуть.

Книга адресується тим, хто прийме і зрозуміє творчий задум автора, котрий запалився наміром захопити читача своєю творчою уявою і працею.