Письменник, журналіст, педагог, редактор    Петро Федоришин особливої атестації не потребує. У мистецько-літературному середовищі широкий резонанс отримали його краєзнавчі книги: «У водовертях Серету» (2012), за яку автора нагороджено обласною премією імені Ярослава Стецька у галузі культури та «Важкий кожух, але свій» (2015). Обидва солідні томи (1111 та 831 сторінок відповідно), присвячені історії найбільшого села Тернопільщини, де народився автор  – Білої Чортківського району. Сьогодні мова йтиме про  цикл історичних романів, пов’язаних єдністю задуму й сюжету і присвячених 500-літтю Чорткова.  

  Історичний контекст

«Історія –  це «есенція розуму, вершки досвіду, сік мудрості, бібліотека знань, ядро політики, посвята в таємниці, календар часу, світоч істини, життя пам´яті» –  мудра сентенція англійського історика середньовіччя Рафаеля  Голіншеда («Хроніка», 1587 р.) може слугувати за мотто до подальших моїх міркувань про трилогію.

 Цей трикнижний цикл – документальний, психологічний, філософський, художній  портрет справжнього Чорткова та його мешканців.  Письменник працював, аналізуючи і коментуючи  ексклюзивні матеріали (звіти, приватні листи, грамоти,  списки, реєстри et cetera) з національних і зарубіжних архівів (Львова, Києва, Відня, Кракова, Вроцлава, Варшави, Вільнюса, Санкт-Петербурга…),  які уперше перекладені українською мовою з латинської, польської, французької, німецької, староукраїнської…  Тексти  супроводжені    фотокопіями  документів,  унікальними ілюстраціями.   Дослідник принципово не брав до уваги  видання зарубіжних, зокрема, польських і радянських авторів часів пануючого соціалізму саме через їхню тенденційність, дезінформацію, а інколи й зумисні перекручення історії на догоду різним провладним інституціям.

  Хронологія

  Наскрізний сюжет трилогії –  хронікально-документальний, суспільно-політичний,  місцями наділений містичними та  пророчими візіями, десь злегка авантюрний, завжди актуальний, тому що  в інтерпретації  письменника –  це тривалий і складний рух  галицької історії. Три романи дають послідовне і цілісне відображення кількасотлітньої  історії міста Чорткова як частини території Галичини.

           У першій книзі   письменник  досліджував  період ХV – другої половини ХVІІІ ст., коли Чортків був у складі Речі Посполитої.  Після першого поділу Польщі в 1772 році Чортків увійшов до Австрійської імперії. Звертаючись до читача, письменник щиро зізнається: «Я бродив у минулому часі, блукав вуличками стародавнього Чорткова, гортав хроніки рідного краю, мучився з польськими, французькими, латинськими, німецькими текстами… мені здавалося, що от-от вдасться оживити постаті архівних героїв, привернути увагу до тих, хто давно і незаслужено канув у лету людської суєти, байдужості та духовного період  марнотратства, і все більше утверджувався в думці, що історія не вмирає»

            Тематика розділів першої книги чортківського циклу  вичерпно висвітлює найважливіші аспекти історії міста у  період   княжої доби і пізнього середньовіччя: історія культових, сакральних і  первинних споруд – дерев’яних церков, замків, фортець, монастирів,  синагог, костьолів. Надзвичайно   цікавою є розповідь письменника про перебіг панування власників міста. Авторське бачення-уявлення про кожну особистість докладне, з урахуванням психології, етики, моралі тих часів.  Дослідник  ставиться до  історичних персонажів  своїх оповідок, як до пересічних людей, прагне зрозуміти психологію їхніх вчинків, сенс суспільної та приватної поведінки.  Розповіді про спустошливі розбійницькі набіги татар і турків, про розвиток польської та єврейської суспільно-релігійних культур, про організацію цехового виробництва насичені  фактами та авторським тлумаченням-аналітикою. «Чортків у постатях» –  письменник подає  життєписи видатних особистостей, котрі прославили рідне місто в минулому,  та сучасних літераторів, художників, поетів, істориків,  технарів, які долучаються до розбудови його  історії сьогодні (44 біографії). 

 Друга книга охоплює період австрійської окупації (1772-1918 рр.), коли тривало правління династії Габсбургів. За висновком  автора, перебування Галичини під Австрією мало для українського народу певний позитив, і попри зрозумілі зауваги, було кроком уперед в її історичному поступі. Зближення історії та драми має давню традицію, що йде ще від античності. Вже тоді творити історію означало розігрувати земну драму людського життя. Авторська нарація продовжує складати драматичні пазли з  одиничних та численних фактів тогочасної реальності.  Дослідника цікавлять найрепрезентативніші постаті цього періоду (подаються вичерпні інформаційні портрети імператриці Марії Терезії, її синів – імператорів Йосифа ІІ, Леопольда ІІ та онука Франца ІІ, останнього правителя династії Габсбургів Карла І.); гострі соціальні й приватні конфлікти, релігійно-естетичні реформи, реформації та реставрації, навіть скандали, зокрема, пов’язані з мистецтвом  («Куди поділися скарби Садовських?» – вражаюча детективно-пошукова розвідка). Перо письменника організовує людський досвід і задає систему рамок історичного, в широкому розумінні, дослідження: «Приєднання земель чортківських до Австрії під час трьох поділів Польщі не розв’язало вузли суперечок за території. Так Чортків на деякий час ставав російським. Тож вислів «як прийшли перші москалі», маючи на увазі 1939 рік, не є історично правильним. Бо «золотого вересня» тридцять дев´ятого росіяни прийшли у Чортків втретє (вдруге у 1914 році). А влада перших москалів, як бачимо, прийшла в кінці 1809. Правда, ненадовго. Після падіння Наполеона Австрія знову забрала наші землі».

 Суттєву увагу дослідник приділяє життєвим колізіям соціуму, стосункам між особистістю і суспільством, перипетіям феодальних міжусобиць, що були звичайними для того часу: групи галицької шляхти, взявши владу, насамперед перекроювали володіння, намагалися захопити якомога більше земель і титулів. Хоча, як свідчить історія, в подальшому це призвело до наслідків, протилежних цілям і прагненням їхніх учасників: поступово зійшла нанівець одна імперія і розчистила шлях для наступної, більшовицької. Чітко проглядає письменницьке знання/усвідомлення об’єктивно діючих закономірностей суб’єктивних зв’язків, за якими автор співвідносить наміри, вчинки, дії, прагнення персоналій. («Менше урядників. Чи більше порядку?» (бурмістри Чорткова), «Хто ви, пане Носс?»). Водночас відзеркалено народне розуміння правди й справедливості, котре теж увійшло важливим складником у моральну атмосферу книги. Історія прочитана краянином-першовідкривачем, як хронопис коловерті людських доль, в яких проявлені вічні закони драми буття. Уважний читач знайде чимало перегуків із сучасністю. Ось приклад злободенної сторінки давнини: австрійська влада запровадила податкові фасії, прародичі наших обов’язкових декларацій про доходи, проте галицькі пани або не виконували розпорядження, або надсилали фальшиві дані!
Чортків, як відомо, був власністю магнатів Чартковських, Гольських, Потоцьких і Садовських. Останній із Садовських – Гієронім.

Велика кількість  листів-раритетів домінують у другому романі, що надало йому  шарму старовинної епістолярної прози. Листи  перейшли через руки автора – дослідника-перекладача-реставратора, який їх озвучив та опублікував.   Залишаючись фактом приватного життя жителів міста, як влади, так і пересічних громадян, листування стало фактором  інформації та виразним елементом структури роману. Звертають на себе увагу душевні переживання героїв, невимушеність і безпосередність, розмовна лексика, властива мові приватного листування того часу.

Третя книга завершує цикл «Сторінками історії Чорткова» періодом 1918 – 1991 років і присвячена «Пам’яті тих, хто віддав своє життя за Україну». Цей роман,, як і два попередні, має традиційну структуру і складається з  тринадцяти тематичних розділів, що містять сорок три краєзнавчі нариси.  Третя, завершальна книга є найбільш трагічною  в житті Чорткова. І не тільки тому, що переповідає, зокрема,  про події кривавого перебігу   Першої та Другої світових воєн,  про боротьбу українських патріотів проти різного штибу окупантів («Між більшовицьким молотом і польським ковадлом. Чортківська офензива. Польська влада», «В обіймах визволителів. Чортків у Другу світову війну»,  «За волю України. Оунівське підпілля», ). Фатальним  чином це дослідження констатує рух  галицької історії по  спіралі,  пов’язуючи наше  покоління з теперішньою страхітливою агресією рашистів.  Петро Федоришин пише: «Дописуючи останні сторінки третьої книги історії рідного Чорткова, і в найстрашнішому дитячому сні не міг уявити, що робитиму це під пронизливі звуки повітряної тривоги, що в ХХІ цивілізованому столітті войовничий ген варварського сусіднього народу знову прокинеться. І знову на рівні середньовічного цинізму та жорстокості. Цитуючи в книжці розповіді і спомини очевидців катувань українських патріотів московським НКВД, розповідаючи про страшну Уманську трагедію та поламані людські долі, інші енкаведистські страхіття, не вірилося, що через історично коротких вісімдесят із чимось років усе знову повториться»

Викликає виняткове зацікавлення  розділ про українську пресу в Чорткові – «Хто музику замовляє». На думку письменника, газети того часу містили в собі елементи наукового пізнання дійсності, зокрема, тлумачення різних явищ на принципі взаємозв’язку різних подій, людей, предметів. Варто зауважити, що письменник дослідив історію тогочасної преси в залежності від її виникнення і розвитку,  висвітлив і підкреслив суттєві якості кожного періоду, розглянув суттєві інформаційні, виховні, просвітницькі функції, оцінив оперативність та актуальність аналізів тогочасної політичної ситуації на західно-українських землях,  подачу інших  важливих питань для громади.  Перша україномовна повітова газета «Наша земля», що вийшла у Чорткові у грудні 1918 року, сповістила про своє спрямування прекрасним закликом, який є актуальним і донині: «Наш клич для тих, що прагнуть порядку, щирості і тісної спілкої організації. Проганяючи чорні хмари з рідної землі, пам’ятаймо, що тепер маємо дати доказ зрілої і свідомої нації, яка без стриму іде вперед і чує в собі силу». 

Привертають увагу еталонно-зразкові матеріали, які читач знайде у розділах, котрі напряму стосуються порівняно недавніх  сторінок історії радянської  Галичини   (погодьтеся, останні два слова у поєднанні звучать як оксиморон, схожий смисл у відомому рядку Тараса Шевченка –  «На нашій, не своїй землі!). Тому чимале сенсове навантаження  лягає на завершальний тринадцятий розділ «В ілюзіях комунізму» з його прикметними нарисами –  «Радянська влада. П’ятирічку за два дні.  Церковне життя. Опіум для влади. Без Руху не було б руху».            

Уже традиційно, третя книга також містить  чималу кількість копій архівних україномовних документів, колекційних поштівок, світлин,  які доповнюють тексти і слугують окремим інформаційним джерелом,  характеризують епоху, смаки і потреби людей,  поновлюють в пам’яті відомі імена людей, котрі своїм життям, працею,  творчим спадком примножували надбання міста («Чортків у постатях» – 50 біографічних нарисів)        

Стилістика наративу

За обсягом і цінністю поданого матеріалу цикл романів може правити за енциклопедію. Це література факту, де центральним матеріалом для творчості слугує документ,   виключно достовірний та багаторазово вивірений.

Формотворчим чинником автор обрав тематично-хронологічний принцип.  Саме у такому порядку! Це дозволило йому підсилити мистецький ракурс наративу,  як зібрання  літературних новел. Кожний розділ   висвітлює конкретне краєзнавче питання, і в той же час тексти багатьма ознаками належать до художньої  прози.  На моє відчуття,   плідне   протистояння двох іпостасей п. Петра – краєзнавця і літератора, спрацювало як   позитивні  взаємодія та взаємовплив і надало творам самобутнього, знакового   стилю, насамперед,  мовного.

Текстам трилогії притаманна специфічна багатошаровість. У письменника  щедра палітра творчих засобів: літературний –  відбір і аналіз  джерел, що стосуються безпосередньо тематики; описовий, візуальний, епістолярний, психологічний.   Фаховий інструментарій  надав документальному роману особливої гармонійної поліфониї. Принагідно зазначу, що стиль пошукової інтелектуальної  манери Петра Федоришина   не відхиляється від дійсної  канви подій, проте автор удається до їх відбору, переміщення, перегрупування, деколи, злиття, тобто, певною мірою, формує художній  текст  на свій розсуд,  що  характерно саме для літературного стилю non-fiction, (щоправда, домисел, як правило,   не поширюється на фундаментальні історичні події та їхню послідовність). Образна система від раціо  оптимально зреалізовує закладені  можливості,  узагальнює  думки письменника про світ, історію та   людину.

До того ж, багатство використаних сплетінь-комбінацій урівноважує  логічну раціональність та емоційну стриманість сюжетотворчого руху, спричиненого протистоянням людини і документу,  підкреслює персоналізм та естетизм авторського світовідчуття й світобачення. Художній образ міста Чорткова   не руйнується, не перетворюється на абстракцію, оскільки компенсується конкретно-чуттєвим втіленням своєрідно запрограмованої думки, зорієнтованої на просту та  ясну  манеру вислову. Письменник Петро Федоришин впевнений, що    знайдене,  точне, задокументоване  слово,  логічно підводить до ідеї  спадкоємності  духовних набутків.  

 Втеча до себе

Час у трилогії  проминає, спливає, збігає в атмосфері давніх століть, посеред сплетінь-переплетінь  відомих і невідомих, схожих і несхожих подій, серед світла і тіней історичних постатей, які взаємодіяли між собою і впливали одне на одного. Як ніколи прагнеш зрозуміти, осягнути розумом і логікою факти, запилені порохом давніх століть, почути голоси, що давно відзвучали, уявити зниклих людей,  котрі, напевно, споглядають за нами та  оцінюють  наші думки, прагнення, дії та вчинки. В екстремальних історичних обставинах   активність та результативність  творчості Петра Федоришина  викликають високу повагу і справляють  сильне враження.  Дослідник випробовує дійсністю власну філософську гіпотезу буття, дошукуючись істини й переживаючи, у певному розумінні – містично-віртуальну втечу до себе. 

Резюме

Для минулого ми не існуємо. Проте можемо залишитися у тій же філософській категорії і для майбутнього, якщо не будемо вивчати, знати і поважати історію рідного краю, любити витоки роду і свою Батьківщину. Саме до мети всебічного пізнання та досконалого вивчення історії  краю прагне автор трилогії письменник, журналіст, краєзнавець, спраглий дослідник і харизматична особистість  Петро  Федоришин.