втора нового роману Петра Білоуса «Університет суворого режиму» добре знають як серйозного і авторитетного науковця, літературознавця, дослідника давньої української літератури. У його доробку – понад 350 публікацій, серед яких 21 монографія та 38 навчальних посібників. Він має науковий ступінь доктора філологічних наук, вчене звання професора Житомирського державного університету, звідки більше року тому звільнився із причин, на які проливає світло його новий художній твір.

На вершині свого віку Петро Білоус дійшов думки, що доктор і професор у провінції майже нічим не відрізняється від звичайного шкільного вчителя. Нікого тут не цікавлять наукові пошуки та відкриття. І в університеті студентам байдуже до них, адже більшість студентів не зацікавлена у нових знаннях – ти їм хоч десяток академіків приведи, то не помітять, зате на виступ якого-небудь шоумена помчать з вибриком.

Виникла загрозлива тенденція в українській освіті: руйнування того кращого, що було у попередні десятиліття. Університетські керівники часто-густо стають ретельними виконавцями, а не творчими менеджерами, а в міністерстві подекуди правлять бал люди, далекі від освіти, і вони уявлення не мають, що їм треба робити у цій сфері. Ще гірше, коли до керма вузу доривається корислива людина, нахабна і зверхня у поведінці зі своїми підлеглими, а за маскою вченості приховує найогидніші риси характеру.

«І наша ученість, добром не підкута – то лжа єсть прелюта, то лжа єсть прелюта», – так образно написав український поет Іван Драч. Університети здавна були осередком ученості, але у що вони наразі перетворилися? І не в останню чергу через тих, хто будь-що прагне з університету зробити засіб реалізації власних хворобливих амбіцій або вигідний для купки псевдо освітян бізнесовий проект.

Автор роману «Університет суворого режиму» знає, про що пише, бо кому, як не йому, відомі підводні течії цієї відкрито закритої для стороннього ока системи вищої освіти? Цей художній твір, без сумніву, є лакмусовим індикатором для сучасників: він виявляє морально ушкоджених осіб і тих, хто щиро вболіває за вітчизняну освіту, спрямовану на утвердження добропорядних людських цінностей. Гострий сюжет, захоплююча фабула, цікаві персонажі, легкий оповідальний стиль – це все те, що може привернути увагу читача, який хоч трохи обізнаний із проблематикою сучасної науки та освіти і розуміється на якісній літературі.

Автор взявся за досить «незручну» і не вдячну тему. Так, очевидно, скажуть про книгу новітні реформатори від освіти. Але глибоко в душі більшість науковців та викладачів вишів, нинішніх і колишніх  випускників буде у захопленні не лише від художньо-емоційного рівня тексту, хитросплетінь сюжету, монологів і діалогів, у найменших подробицях змальованих персонажів, а й передовсім від громадянської позиції та сміливості автора начистоту і без боязні виводити на світ божий фарисеїв від науки, кар’єристів та прислужників сильних світу цього, показувати світлі і темні сторони їхніх душ.

Інтригує не лише назва роману… Буквально з першої сторінки і до останньої тримає він читача у напрузі. Починається з того, як головний герой твору, викладач біології на кафедрі провінційного університету Володимир Мак присів на бульварну лаву відпочити після лекцій, де поруч випадково з’являється дивний, як здалося, чоловік, схожий на вуличного волоцюгу, жебрака, безхатченка. Автор змальовує його зовнішній вигляд, намагається розгадати характер, конкретизує соціальний тип тощо (цей прийом портретної деталізації характерний для всього роману). Незнайомець пропонує нашому героєві, досі ніким не помітному університетському біологу, реалізувати три заповітні бажання. І Володимир Мак, на свій подив, пристає на цю пропозицію, загадавши, по-перше, стати ректором університету; по-друге, обзавестися трьома коханками та, по-третє, придбати шикарний особняк над сосновим берегом річки…   

І – дива! Буквально другого дня його викликає ректор і пропонує посаду… ректора, поки що в.о., бо сам переходить працювати у міністерство… З цього моменту життя нашого героя повністю змінюється, його всі три «бажання» упродовж року стають реальністю. Здавалося б, жити і радіти, розвивати науку, втілювати реформи, на які так давно очікує суспільство! Але для нашого героя це стає величезним випробуванням, вповні проявляються найпотаємніші закапелки його хворобливої душі. Новопризначений в.о ректора, а згодом і сумнівно обраний ректор, запроваджує у навчальному закладі тотальну залізну дисципліну, О rdnung , що межує із порядками табору суворого режиму: строгий облік присутніх, обов’язкова перекличка на початку пари, вимагання письмових пояснень пропусків, зняття балів за пропуски тощо. Теж саме стосувалося і викладачів. Було посилено охорону університету, як на режимних об’єктах, а також особисто персони самого ректора.

Володимир Мак виявився надзвичайно ласим до грошей керівником, не упускав жодної можливості отримати хабар чи «відмити» собі щось від господарської діяльності. Ще одне його ноу-хау, хоча воно не таке вже й нове: впровадження системи інформаторів, простіше кажучи, – вірних донощиків, «освєдомітєлєй». Використав навіть сучасні інформаційні інструменти – прослуховування та відеоспостереження. Він мав знати, чим дихає університет, про що шепочуться на кафедрах, факультетах, у студентських групах. За такі нововведення Володимира Мака та напівказарменний О rdnung студенти та викладачі позаочі прозивали його Комендантом – і неспроста. Бо порядки, які він завів, годилися б будь-якій виправній колонії суворого режиму, а не університетському закладу. Якби по справедливості, у тій колонії місце йому самому, бо те, чим потай займався колишній викладач-біолог задля особистої наживи, було кримінальним злочином. Він приторговував смертельною отрутою, що колись сам і винайшов, навіть назву придумав – макоцид , на яку час від часу мав замовлення від місцевих бандитів. З допомогою цикути Володимир Мак позбавляється своєї нелюбої дружини Льолі, котра помирає. У ректора з’являються коханки, як він і хотів, як і обіцяв йому незнайомець влітку у міському парку. Автор роману деталізує еротичні сюжети, проникає в емоційний стан своїх героїв, майстерно передає ті образи читачеві, який співпереживає з ним, десь осуджує їх, а десь і пробачає. Навіть тут, у здавалося б інтимних стосунках, наш головний герой проявляє себе як нелюд, хижак, грубіян, скажена собака. Таку характеристика дає йому одна із перших коханок ректора Альбіна – головний бухгалтер університету, котра звільняється з роботи саме з цієї причини. Його недолугу поведінку та вовчий характер помічають й інші персонажі роману, і прозаїк крок за кроком хоч і не провокує читача до рецептивної відповіді, проте конкретизує реалії в епізодах, поданих у динаміці, у нестандартних сюжетних інтригах, поступово виводить перевертня на чисту воду.

За все рано чи пізно приходить розплата, як і обіцяв той незнайомець з бульвару. Продавши душу дияволу, Володимир Мак час від часу в буквальному розумінні слова перевтілюється у звіра, а в місячні ночі стає вовкулакою, проявляючи свої глибинні хижацькі інстинкти. Прозаїк вдається до містифікації цілого ряду епізодів, пов’язаних зі своїм головним героєм. Тож логічною є розв’язка: він божеволіє, бо вся поведінка керівника науково-освітянської установи від самого початку була божевільною, позбавлена будь-якого здорового глузду.

Звернення письменника до широкого інструментарію виражальних художніх засобів і прийомів, органічне втілення у канву твору  «паралельного сюжету»  – філософських діалогів викладачів університету Тверезого та Бухла (їхні прізвища говорять самі за себе) викликає асоціації із діалогами Воланда та Берліоза у романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита». Тільки тут – мова про запроваджені новим ректором порядки в учбовому закладі, який співрозмовники називають університетом суворого режиму. «Ні, він не ректор, –  каже один із них. – От скажи, хіба то діло ректора займатися віниками і швабрами? А він же навіть прибиральниць контролює, зауваження їм особисто дає. Ходить усюди, винюхує, перевіряє, доскіпується, дорікає і так далі. Може на заняття заявитися (посеред пари) і перевірити, чи викладач на місці та зробити перекличку, щоб виявити недисциплінованих студентів».

Таких діалогів у романі аж вісім, де чітко простежується хист автора як науковця і педагога, котрий глибоко знається і розуміється на нагальних проблемах української науки загалом і гуманітарної зокрема, їх кадрового забезпечення. Авторові вони болять, він глибоко переживає  за долю вищої освіти. До цієї гострої теми Петро Білоус як письменник звертався і раніше у повістях «Студенти» (2015), «Імітація» (2017) та «Діагноз» (2019), а так епічно та багатогранно, із широким охопленням життєвих подій та дійових осіб, як в «Університеті суворого режиму», – уперше.

Ось як відгукнулася про цю книгу Петра Білоуса у соціальних мережах одна із читачок: «Цікавий роман, наповнений іронією, а подекуди і сарказмом. Сюжет плине, як ріка.Було б смішно, але гірчать правдиві реалії університетського життя.Спогади, аналогії, асоціації, адже зовсім нещодавно була студенткою.Побільше б таких книг! Бодай у цій неординарній і сміливій формі слово стає до боротьби із застарілою системою.Кожен викладач, студент, або випускник українського вузу знайде щось своє у цій книзі, усміхнеться і, можливо, заплаче.Слово гостре, як ніж, і лагідне, як пір’їна птаха.Дякую авторові за працю!».

Читачка і справді точно вловила суть зображеного в романі.

Вдумливий, не заляканий і не зневірений  читач помітить, що прозаїк дає йому можливість самому скласти уяву про деякі уроки перманентної освітньої реформи, що загальмувалася не лише через війну і не стільки через війну, розв’язану супроти України агресивним сусідом, яким є Росія. Це урок пристосуванства, угодовства, боязні й нерішучості чолової частини бюджетної інтелігенції. Це урок недоцільності й безперспективності працювати в науці чесно, вимогливо, високопрофесійно. Це урок народження інтелектуальної проституції як наслідок неспроможності (чи небажання) влади у цивілізований спосіб виводити нашу науку на міжнародні обшири.

Хоча це і художній твір, але він як рентген просвічує усю науково-освітню систему, де чітко видно: такої міри деградації університетської освіти, такого цинізму, непорядності, невігластва керівництва на її вершках, такої вертикалі угодовства, гнучкошиєнства, продажності, непатріотизму, непрофесіоналізму, нетерпіння «білих ворон», які подекуди ще залишаються, досі не було. Не було досі й такого підкреслено упослідженого  ставлення держави до особливо важливих, за умов не оголошеної  російсько-української війни, українознавчих складових науки, що формують національну свідомість, духовний стрижень українців.  

Оптимістичний фінал роману додає оптимізму у цій справі. Без нього сьогодні – ніяк. Переможемо – все буде Україна!