Ця рецензія була написана 23 лютого, пізно увечері… Авторка, як і всі письменники, мріяла про паперову книгу, була в її очікуванні. Але настало 24 люте. Війна… Жахлива і страхітлива у своїй суті. Усі заощаджені кошти на друк книги, Вікторія Шевель передала на потреби ЗСУ… 

Суть — в жінці, яка ходить, мов сонце

Не раз доводилося чути, що поезія не буває жіночою або чоловічою, бо вона лиш — Поезія, вона просто є. Ну а «транслюється» — незалежно від статі. Переді мною збірка саме «інської» поезії Вікторії Шевель.

Через кожного з нас вільно (в ідеалі) течуть два потоки енергії: Інь — жіноче начало, Ян — чоловіче. Дуже важливо, щоб вони перебували в гармонійній золотій середині: «споріднені сонячні Інь та Ян». Підстави вдатися до такого формулювання дає уважне прочитання насамперед інтимної лірики згаданої збірки. Вона щира й відкрита, безпосередня.

Іншими словами — це сконцентровано-опоетизовані календарні оповідки. Без розділових знаків не тому, що так модно, чи авторка не в темі пунктуації (цей аспект не стосується пані Вікторії), а тому… І ось тут будьте уважні: не губіть нитку розмислів, яка зав’язується з моменту прочитання назви книги «Розхристані» і «брунькується» у процесі читання, «бо ж лист сьогодення злітає раптово». Розхристані — позарамкові, поза будь-якими структурами чи схемами та жанровими ознаками. Розхристаним (незастебнутим) може бути не лише верхній одяг. Але… й душа. Розхристаний — це ще й оголений. Оголена душа відкрита світові, вона повна земних і небесних знань. Однак не все пам’ятає…Чи можливо підібрати ключик до розхристаних душ (за Олесем Гончарем)? Звісно, спочатку треба навчитися володіти тим «золотим» ключиком.

Авторка поетичного календаря, Вікторія Шевель, упродовж «книжкового» року щосторінки дає читачеві покрокову інструкцію. Кажучи її ж словами, «літероточить» і на допомогу кличе ще й гравітаційну (притягальну) силу: як «вийти за межі стандартного мислення», як отримати гарний настрій, як оволодіти філософією любові, як «застерегти кохання від контузій», як «лелеково літувати» і чому онлайн-привіти все частіше слізні…

Як підтвердження мовленому, читаю у «Закодовано»: «тому суть не в римах/ не в метафорах/ а в жінці/ яка ходить/ по світу/ як Сонце/» (з перших рядків мова про Сонячну жінку).  

Діамантовий посил «Цятки»

Хоч я прихильниця традиційного жанру віршування, мене захопили в полон вільні багатовимірні комбінації опоетизованих рядків: правдиво і вражаюче А яка аура романтичного піднесення! «вуста черешневі/ цілують зап’ястя тиші/ заварено спокій/ з гілочок розмарину» («Зап’ястя тиші»)

До слова, я колекціоную слова, які мені звучать по-особливому, загадково. Одне з них — цятка. І раптом, у вірші за 14 вересня, натрапляю «діамантовий» посил із такою назвою. Моїй бентезі немає меж: «ти і є/ саме тією живою/ цяткою/ в якій зійшлися/ земля й небо/ дихати». Дива! Окремі речення викликають у мене певні асоціативні картинки. А відчуття таке, що в мені пробуджуються давно забуті (приспані?) знання. Для прикладу: «воскоподібні ченці/ розгортаються книгами». Моя уява враз змалювала високу медову свічу із тихим спокійним полум’ям. А світло, як відомо, — це знання. Тому й не дивно, що в часи сталінських репресій ченців знищували фізично тільки тому, що всі знання вони зберігали всередині себе, не в конспектах. (Одна із сумних сторінок історії…)

Вересневі рядки «мрії/ народжені/ з крилами/ аби люди/ не забували/ літати» перегукуються в моєму серці з іншими, не менш чудовими — тернопільської літераторки Нелі Дриботій: «Коли у вас опускаються руки, згадайте, що у вас є крила».

Звернула увагу на часто повторюване слово «зап’ястя», і згадалося, що кожний наш орган чи частина тіла мають проєкцію на енергетичні центри, які знаходяться в тонких тілах структури біополя. Зап’ястю «відповідає» горловий центр (творча реалізація). А ділянка від нього й до ліктя — серцевий центр. Тому цікаві міркування спадають на думку після вдумливого вчитування в запропоновані метафоричні рядки: «допоки/ ми тут —/ цілуймо/ зап’ястя/ світу». Їхня багатовимірність вражає! Адже маємо інформацію не лише про істинне призначення людини на Землі, а й почасти — про її реалізацію. Цілуймо, себто шануймо, здійснюймося Людиною з великої букви, дякуймо за все Творцеві. 

Вересневий зачин книжки

Як добрий заміс тіста для доброго хліба («Заміс на добро»). Від нього «народжуються» жовтневі тексти («На трьох китах»): відбувається поступове занурення природи в медитативний стан, яке наближає людину до енергії роду («Геральдика роду»), коли «у ротиках новонароджених плач Ярославни», до кароокого погляду мами, до бабусь, які пішли по чорниці й заблукали. І головний посил (підмурівок всього сущого) лунає із далекого дитинства, яке трималося «на трьох китах віри, надії і любові». Алегоричний образ холодної німої ночі (Ніч), яка «ковтає корвалмент» та «приходить притулитись до землі».(Навіть ніч хоче тепла!) І спадає на думку: «Які ж ми з вами щасливі! У нас є Земля, родина, дім, до яких «тулитися» чи торкатися стало звичкою. То чому ж цінуємо цей Дар не тут і зараз, а тоді, коли губимо, чи коли втрачаємо?»

У кожному тексті — несподіваний засів-думка, яка буквально вибухає у свідомості міріадами підтекстів, народжуючи упродовж певного часу десятки інших думок. Так народжуються нові наміри та помисли, які дарують віру й «загублений світ надії». А там, де вони є, народжується Любов. Ось хоча б ця: «жінка тримала квасолину/ яку зронив Отець/ щоб започаткувати/ green проєкт».

З цікавості завела в пошуковик «green проєкт» і… остовпіла, прочитавши: «Вам належить озеленяти навколишнє середовище, садити дерева, лікувати пошкоджену природу, щоб повернути біорізноманіття». Хіба не містика? Адже саме в цей час я готую до друку книгу для дітей «Як Боженка рятувала планету»… От тільки замість квасолини — у мене жолудь, багато жолудів, цілий мішок.

Тільки листопадова жінка може просити «душу схожу на камінь/ байдужу до різної звістки», бо їй болить серденько дитини, яка малює маму, котру ніколи не бачила, бо «довшає спокоєм осінь», бо «кожен мовчить про своє». А от останні рядки «Пам’яті» змусили стрепенутися: «ранок Бога й людини». Подумалося: справді, який він? Відповідь не забарилася, вона плавно перетекла в наступні три слова: «пам’ять/ світло/ світлини». 

Про золоте зерно Бога — амарант

Чому? Чому сніг, немов ковдрою, покриває чорну землю? Від чого ховає чи очищає? Після прочитання «зимового» розділу «Під ковдрою» в мене з’явилося більше питань, аніж відповідей: перечитую вдруге й очі вихоплюють те, що не відразу виокремила: «не все є минущим». Мені разом з авторкою болить (ще й як!) «дідів минуле — мудре й сніжно-сиве». Через історичні обставини я не бачила жодного рідного діда.

Подумалося, кожному з нас під силу осягнути (записати) стільки думок, скільки є днів у році. І це не багато, адже упродовж дня наш розум «продукує» їх стільки, що тільки встигай виловлювати, схоплювати, аналізувати. Інша річ, чи всі вони будуть прийнятними для «транслювання» на загал? Мені здається, що набагато важче це зробити з подачі іншої людини. От як у цьому випадку. Адже авторка написаного (це вже згодом воно перетвориться на збірку) мала поруч «ретранслятора» — поета Олександра Козинця («твоє ж світле/ колоситься літерами/ грає на скрипці»), який щодня дарував їй фразу на день. Саме від неї Вікторія відштовхувалася і творила своє світоглядне диво-бачення «тут і зараз». Так само, як свого часу на місці Вікторії був Олександр Козинець. Тоді й з’явилася на світ його книга «Дороги світла». Цікавий тандем. Чи ж не так?

Недарма згадую про це не на початку своїх роздумів, а посеред розділу «Зима», напередодні весняного поетичного циклу. Бо зима — це більше спогадів, занурення у пам’ять, погляд у майбутнє, ось як в «Амаранті». Це своєрідне послання до ще не народжених (принагідно згадалося й Шевченкове «Послання») внуків і правнуків. Кожний рядок — концентрат потужної думки з глибоким символічним підтекстом, де згадуються амарант і тополя. І неспроста. Але спочатку цитата: «мій внуче-правнуче/ без тебе амарант/ не озивається/ на гул бджолиний/ тож як почнеться/ регіт тополиний/ приходь по свій/ скоріше/ синьо-жовтий/ бант». Амарант символізує життєстійкість і невибагливість, древні інки та ацтеки називали його золотим зерном Бога. Ацтеки вигодовували новонароджених напоєм з нього, якщо не було молока матері. Бджола — невтомна працелюбність. Тополя — рідна земля, свобода, дерево життя. Кольористику жовто-синього банту не доводиться тлумачити, а от бант… Кріплять зліва, там, де серце…

І хоча за моїм вікном зараз лютий («запах варення має/ в утробі зима»), я «веснявію» разом з авторкою, яка сповідується «гайочку/ лісу/ саду». Читаю, пропускаючи крізь себе її весняний розділ. Він багатий любистком, зеленим струмом, каліграфічним почерком пролісків, сонцем доти, доки «сукня шовкова/ шиється квітнем». 

Від «срібла» думок — до «Ладанки»

У творчій майстерні авторки небесна атмосфера. Крадькома зазираю туди і смакую «срібло» її думок: «…буквиці/ між хмаринками/ візьму та відсуну/ одну чи/ кілька/ хай множаться/ тексти/ родзинками». А ось переді мною «Ключниця» (пам’яті прабабці Камілії): «по волі Божій я тут/ ключі життєдайні/ збираю». І карбуються в мені саме ці, окремо висвітлені серцем слова: «кінець бідам чутно», «маєш знати/ що мир настане», «правда всьому — голова»... Хіба не про наше тривожне сьогодення йдеться?

Інтуїтивно виписала для себе «окрайці» фраз чи двослів’я, які відгукнулись суголоссям у душі: «багряне міжчасся», «воскоподібні ченці», «дзвони дзвонять під шкірою», «дерева виношують життя серцевину», «полохливий голос тиші», «скоринка жовтня», «вершки подяки», «жоржиново-шафранний небокрай», «у яслах вітру», «насіння сучасності», «привиди віршів», «абетка серця», «припаркую незалежність», «калюжа рожевих сподівань», «вимикач гіркоти», «зелені джинси травня». А насправді їх ще більше.

І ще одна важлива заувага. Помітила, що авторка небайдужа до зелених поводирів — дерев. Тож згадує про них часто і по-різному трактує:у неї«дерева ходять по світу», «генеалогічні дерева», «дерево життя», «виношують життя серцевину», «дерева біжать», «в умовлянні дерев», «плодоносні дерева», «…ходи́, як дерева», «у молоці вистояного дерева». І подумалося, що дерево є посередником між сонцем (Ян), небом та землею (Інь). Як філософічно і значуще! Недарма завершальна серпнева «Ладанка» променіє світлом Віри, Надії, Любові. Пишу «Ладанка», а в серці, немов стверджувальний славень, звучить переконливе і містке: «Все буде Україна».

А щодо маленьких літер, яким віддає перевагу Вікторія Шевель, скажу словами відомого українського письменника Петра Сороки: «великих літер не люблю./ важкі у них постава, дихання і кроки./ малі ціную над усе, такі/ непоказні у сутності глибокій./ вони не вибасовують вперед,/ за ними не стоять славетні предки./ таким повинен бути і поет/ маленький знак великої абетки». А на підтвердження цьому — слова Вікторії Шевель: «коли душа летить/ до Творця/ лишаються/ рими».

Творчі тандеми в літературі бувають різні. Цей особливий, бо незвично-експериментальний, бо починався світлими дорогами — і він вдався. Отже, маємо «Дороги світла» Олександра Козинця і «Розхристані» Вікторії Шевель.

Інь і Ян. Золота середина. Гармонійне поєднання світлоносних душ.