Місцем дії в повісті є славна Тухольщина – карпатський край, назва якого походить від села Тухля, що на Львівщині. Нині село славиться криницею Івана Франка, пам’ятником письменникові, розписаною Корнилом Устияновичем церквою. Гірські околиці, живописно змальовані у Франковому творі, є вимовними в сенсі національної історії. Ось один із уривків: «Повітря в лісі напоєне було тою парою й запахом живиці; воно захоплювало дух, немовбито ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобідно». А ще автор дуже добре зорієнтовує читачів, аби вони не загубилися в просторі («Стародавнє село Тухля – се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтора тисячі душ. Село й присілки лежали не там, де лежить теперішня Тухля, але геть вище серед гір, у просторій подовжній долині, що тепер поросла лісом і зоветься Запалою долиною») і дізналися докладно про стиль життя й побуту мешканців, їхні вірування і традиції (займалися скотарством, хліборобством; гориста й лісова місцевості визначили специфіку буття й силу характеру; добачаємо риси язичництва як багатобожжя або політеїзму, а також знаки тотемізму як однієї з форм давніх релігій: «Майже над кождими воротами на жердці висіла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими крилами і звислою додолу головою; се були знаки духів – опікунів дому»; цікавою є легенда про зачаклований камінь на ймення «Сторож»). Ще одна надважлива деталь, яка доводить мудрість наших пращурів, котрі для поселення обирали недоступні або принаймні важкодоступні для чужинців локації: «се була величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим трудом доступна,— але такі були в тих часах ненастанних війн, усобиць і нападів майже всі гірські села, і тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне, староруське громадське життя, яке деінде силувалися чимраз більше підірвати горді, війнами збагачені бояри».

На початку повісті Іван Франко подібно до Тараса Шевченка переймається, як змінилися люди з плином часу, де й поділися їхні волюнтаризм і змагальний дух. Опорними стали матеріальні цінності замість духовних, оселі ростуть, а людська суть міліє, національне зерно слабшає й порожніє. «Сіл і присілків більше, хат по селах більше, але зате по хатах убожество більше і нужда більша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада».

Славне минуле тухольського люду видається Франковим сучасникам доброю казкою, «красною» байкою, яку, далебі, не повернути, не воскресити… Лишається бодай плекати спогади. Щоправда, туманіє надія, що спіраль часу таки «вийде» на той самий оберт. «Говорять старі люди, що ще колись вернуться (часи – Г К.-С.), але, мабуть, аж перед кінцем світа». Кортить вірити, що кінець світу ще не скоро, але хай це будуть саме такі, славні й переможні для українців, часи!

Дія повісті відбувається в далекому 13 столітті (1241), де так само має місце звична диференціація на вищих / нижчих, владу / народ, патріотів / зрадників, вільнолюбну націю (громаду) / агресорів.

Ба більше – автор оскаржує приказку, що яблуко від яблуні завше недалеко падає. Боярин Тугар Вовк, фізично моцний («був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати»), але в духовному сенсі слабий і вбогий. Матеріальні блага дають йому позірну впевненість і хисткий авторитет. Тугар Вовк почувається незворушним і дужим лише на полюванні (зрештою, все його життя – формат полювання!):

«Лови на грубого звіра – то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя і смерть. Тури, медведі, дики – се небезпечні противники; стрілами з луків рідко кому удасться повалити такого звіра; навіть рогатиною, яку кидалось на противника при відповіднім приближенню, нелегко дати йому раду. Тож остатньою і рішучою зброєю було важке копіє, яким треба було влучити противника зблизька, власноручно, з цілою силою, відразу. Схиблений удар – і життю борця грозила велика небезпека, коли йому не вдалось в остатній хвилі сховатись у безпечну криївку і добути меча або тяжкого топора для своєї оборони.

Не диво, отже, що Тугар зі своїми гістьми вибирався на лови, мов на війну, з запасом стріл і рогатин, зі слугами й запасами живності, навіть з досвідним знахарем, що вмів замовляти рани».

Добачаємо крайню жорстокість боярина в поводженні зі звіром-суперником: розправа над ведмедем є тому доказом. В інших ситуаціях Тугар Вовк слабовільний і боязкий, із диким, тваринним страхом смерті. Не маючи внутрішнього стрижня, він, подібно до маятника, колихається то в один, то в інший бік.

Подивляємо, як у такого чоловіка може бути кардинально інша за вдачею донька – Мирослава. На відміну від батька дівчина керується моральними принципами, для неї важить високе почуття Любові, яке для Тугара Вовка нічого не варте. Образ Мирослави нагадує українських дівчат, котрі сьогодні відстоюють свободу держави й нації. Вже перша згадка про героїню направду вимовна: «їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів…». Її внутрішній дисонанс із батьком не зріє хіба сліпець: «От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!». Обдарована вродою та добротою, Мирослава вражає своїми винятковими особистісними рисами: «Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух». Як на юний вік дівчина є вкрай зрілою особистістю, котра має чітко сформоване світорозуміння, знає, що таке бути людиною, хто такі нелюди, цінує любов, вірність, свободу і є достоту нетерпимою до зрадників… Хай навіть відступником постає батько, який і складає її маленьку родину, бо ж маму Мирослава втратила відразу – під час приходу в цей світ. Якби ж відав Тугар Вовк, що виховає вояка у спідниці, не брав би доньки зі собою, не вчив би її користуватися зброєю, не розпалював би ще дужче її гарячої та волелюбної вдачі…

У кожному разі ця винятковість Мирослави дивує Максима Беркута, котрий на початку твору виконує місію лісового провідника під час боярських ловів, гарт дівчини западає йому в душу. Зустріч Мирослави з ведмедицею виразно демонструє, що героїня не оскаржує правил бійця, як то робить її батько. «Недовго надумуючись, рішилася Мирослава не зачіпати звіра, лиш боронитися в разі нападу, а тим часом дати трубою тривожний знак і закликати поміч». З’ява Максима Беркута в найкритичніший момент є рятівною для дівчини. І саме цей випадок зароджує в їхніх серцях особливий трепет як зав’язку почуття.

Репліка Максима Беркута в присутності Тугара Вовка: «дурна звірюка той медвідь, самотою держиться. Якби вони зібрались докупи, то хто знає, чи й стадо вовків дало би їм раду», – прочитується символічно, адже тут артикульовано силу єдності. І це чи не перше Максимове судження, яке прокреслює дистанцію між цими двома героями – не лише соціальну, а й ментальну. Далі ця відстань лише зростатиме, а відтак, прірва між ним і Мирославою теж глибшатиме. «Чим чорніша хмара гніву й невдоволення залягала на чолі її батька, тим виразніше почував Максим, що між ним і Мирославою розвертається глибока пропасть. Притім він, дитя гір, не знаючи великого світу і високих боярських замислів, і не догадувався, яка широка і глибока була та пропасть на самім ділі».

Прикметно, що княжому попихачеві Тугарові Вовку так само не дано збагнути істинної безодні, яка пролягла між ним і тухольцями. Хто насправді князь, а хто – смерд… Хто дурень, а хто мудрець… Справжні цінності не вимірюються грошовим еквівалентом, свободу не можна купити чи продати, позичити чи обміняти… Тож не дивно, що Мирослава починає дедалі більше соромитися свого батька через його вибір, ба більше – дослівно зрікається його, натомість усією душею горнеться до сивого мудреця Захара Беркута. Батько Максима стає і її батьком – хай не біологічним, проте духовним… А ота остання іпостась – стократ важливіша, вагоміша й дорожча… Шкода, що ганебна зрада кревного батька, його продажна сутність є довічним тавром, якого не змити, не витерти, не вивести, не зректися. Є лише шлях покути, бо ж відомо, що батьківський гріх лягає тягарем на дітей – і саме вони мають змогу його спокутувати, аби не передавати далі у спадок. Яким болісним стає усвідомлення Мирослави, щойно всі пазли складуться докупи: і поступове відчуження князя Данила Галицького, й вільне володіння батьком монгольської мови… Хоча навіть усе збагнувши, дівчина дає батькові шанс на спасіння, неодноразово вмовляючи його слізно зійти з хибної стежки, проте марно… «Скільки вовка не годуй, він все одно в ліс дивиться», – кажуть у народі. І чи не найгірше – померти зрадником. Як розмірковуватиме полонений Максим: «вмирати зрадником хоч би тільки в очах зрадника, – се страшно, се мука, се гірше самої смерті».

Донька княжого служника, а згодом відступника й монгольського «лакея» Мирослава не має рабської вдачі, вона готова йти наперекір батькові, бо його шлях – не її шлях… Тож відмова Тугара Вовка Максимові стає імпульсом до власного вибору Мирослави та її рішучим кроком до щастя. «Ні, таточку, я здорова і скажу тобі ще раз, і кленусь перед онтим ясним сонцем, що сей молодець мусить бути моїм! Сонце, будь свідком!» – заявляє гордо. Тож це знак, що дівчина за жодних умов не зламається й не скориться – на відміну від свого батька.

Попри те, що ім’я старця і знахаря Захара Беркута винесено в назву повісті, нагода зустрічі з ним випаде аж у 3-й главі, хоча згадки про нього подибуємо й раніше – переважно в ході діалогу Максима й Тугара Вовка. Відчувається, що останній має таємний страх перед величчю Захара Беркута, подивляє його простакуваті «хороми», що жодним чином не відрізняються від решти тухольських помешкань. Тож яким чином тому вдається утримувати свій авторитет? Слава про Захара Беркута давно вийшла за межі Тухольщини: «знали його не лиш як чудовного лікаря, що лічить рани і всякі болісті, але й не менше як чудовного бесідника та порадника, котрий «як заговорить, то немов бог тобі в серце вступає»…» Дивина та й годі! Ба більше – цей чоловік надповажного віку досі має тягу до праці, а ще любить повторювати: «Життя лиш доти має вартість, <…> доки чоловік може помагати іншим». Це людина-проводир, людина-світоч, людина-орієнтир. Промова Захара Беркута важить, як «золоте слово» київського князя Святослава зі «Слова про похід Ігорів» (невипадково й сон він видить віщий – подібно до Святослава: сини обох (князь Ігор і Максим Беркут) після поразки відповідно у битвах із половцями та монголами втрапляють у полон).

«<…> се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний».

Як мовилося вище, повість «Захар Беркут» щедра на художні ілюстрації сьогодення. Ось, приміром, фрагмент тексту, в якому спробуйте замінити прикметник «тухольський» на «український», а топонім «Тухольщина» на «Україна» – у висліді вималюється наша національна ідея на противагу позиції північно-східного агресора:

«– Ех, все у вас ваше, все у вас святе, все у вас тухольське, – аж слухати обридло! – скрикнув Тугар Вовк. – Немов-то поза вашою Тухольщиною вже й світа нема!

– Для нас і справді нема світа, – відмовив Максим. – Ми над усе любимо свій кутик, – коли б так кождий інший любив свій кутик, то, певно, всі люди жили б на світі спокійно й щасливо».

І ось іще украй виразний уривок: «Ціль походу страшної орди були Угри, багата країна, заселена племенем, спорідненим з монголами, від котрого великий Чінгісхан монгольський домагався, щоб йому піддалося. Угри не хотіли піддатися, і страшенний похід монгольської орди мав їм показати месть великого Чінгісхана». А далі – страшніше й вимовніше: «палали інші світила, страшні, широкі, бухаючи огняною загравою: се горіли околичні села і слободи, окружаючи широкою огненною пасмугою монгольський табір. Там бушували загони монголів, рабуючи та мордуючи людей, забираючи в неволю та нищачи до основи все, чого не можна було забрати». Спливає час, змінюється геополітична карта світу, але ординський «почерк» існує і в ХХІ столітті…

Позиція І. Франка прописана і в репліках персонажів, і в авторській мові. Зокрема щодо національної єдності як запоруки моці перед зовнішнім ворогом: «Коли б були свою власть і свою силу повернули на скріплювання, а не на підкопування тих порядків по громадах і живих зв’язків між громадами, то наша Русь, певно, не була б упала під стрілами та топорами монголів, але була б остоялася проти них, як глибоко вкорінений дуб-велетень остоюється проти осінньої бурі!». Або стосовно цінності свободи: «Ні, ми не попустимо їм того! <…> Станемо в обороні своєї свободи, хоч би прийшлося нам і остатню краплю крови пролити!» (вигук тухольської громади).Чи: «Життя в неволі нічого не варте <…> краща смерть!» (Максим Беркут Тугарові Вовку). І навпаки щодо неволі: «Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть». Вустами Тугара Вовка ніби здійснюється спроба виправдання ярма, проте даремно: «Усі ми – власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка – то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче». Остання позиція неприйнятна ні для тухольців, ні для українства загалом. Коли Захар Беркут дізнається про криваве побоїще й думає, що його син поліг в обороні рідного краю, відразу глаголить – попри біль утрати: «Раз умирати кождому, але славно вмирати – се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею». А потому повертає до місії старійшини й напучує молодих воїнів: «Не відбити, але розбити їх – се повинна бути наша мета!». Навіть коли є шанс на порятунок Максима з полону, Захар Беркут мислить передовсім не як батько дитини, а як очільник (батько) громади/спільноти/нації… Його особистісний біль, либонь, гасне перед всезагальним стражданням…

Насамкінець варто звернути увагу не лише на живописну красу, а й міць карпатської природи, яка постає окремим легіоном, що затято бореться з ворожою навалою, розпізнає зрадників і карає їх за те. «Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скалами спиняє вас?» – заявляє Максим Тугару Вовку. Чи ж не тому в Карпатах і досі не перевелися мольфари? Вочевидь, черпають сили й енергетику з тих дивовижних гір! Там особлива аура, що плекає синтез язичницьких і християнських традицій. Думається, там досі звертаються до Сонця й Каменю, як свого часу молився їм Захар Беркут, просячи допомоги в обороні рідної землі.

Дивовижна згуртованість заради спільної ідеї (національно-визвольної) – це те, що єднає тухольську громаду зі сучасними українцями. А ще оригінальне воєнне мистецтво – метавки (своєрідний прототип «коктейлів Молотова», хоча технологія виробництва абсолютно інша).

Останнє слово Захара Беркута звучить як заповіт, ба більше – його зміст особливим чином резонує сучасникам:

«Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб´ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісти про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам´ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем!».

Завершальні в повісті слова Івана Франка є так само промовистими й прозірливими: це ніби апелювання автора до кожного/кожної з нас. Тож дослухаймось і вірмо, що саме нам даровано шанс відродити Україну.

«Давне громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?»