Творчість Евгена Маланюка (1897-1968) повертається в Україну надто повільно. Можемо і не встигнути повернути, бо москаль  бомбить наші міста і хоче знищити саму згадку про Україну.

Все ж нагадаю основні ходи-повернення: 1991 рік – у Пряшеві виходить книжка вибраного «Земна Мадонна, підготовлена М.Неврлим; 1992 рік – виходять поетичні книжки Маланюка в Києві, підготовлена М. Неврлим,  та Львові, підготовлена Тарасом Салигою; 1995 рік – виходить вибране у Львові з передмовою Тараса Салиги;  1997 рік – у Києві виходять вибрані есеї з книжки «Книга спостережень» в упорядкуванні Григорія Сивоконя;  2008 рік – у Києві виходять Нотатники (1936-1968) в упорядкуванні Леоніда Куценка; 2017 рік – у Києві виходять вибрані твори в упорядкуванні Олесі Омельчук;  2019 рік – у Києві виходить «Проза» поета в упорядкуванні Григорія Клочека.

Найавторитетнішим дослідником творчости Евгена Маланюка був і залишається Леонід Куценко (1953-2006), який 2001 року у Кіровограді (нинішній Кропивницький) видав монографію «Dominus Маланюк: тло і постать», яку через рік видала київська «Просвіта» у розширеному і доповненому варіянті.  Коли взяти до уваги науково-популярні брошури того ж Куценка, то в його особі ми мали серйозного, талановитого і грунтовного дослідника творчости письменника.

Актуальні «блоги» Евгена Маланюка, які той друкував в еміграційних періодичних виданнях «Вісник ООЧСУ», що видавався громадським обʼєднанням «Організація Оборони Чотирьох Свобід України» в Америці з 1952 по 1963 роки та журналі «Київ» (Філядельфія, США) у 1951-1954 роках чи не вперше фрагменти подала Олеся Омельчук у «Вибраних творах» 2017 року, подавши і вибрану бібліографію публікацій письменника.

2019 року Григорій Клочек видає в «Українському пріоритеті» книжку ««Проза» поета», в якій подає цикл своїх літературознавчих розвідок про поета, а в додатках друкує перший письмовий твір Євгена Маланюка, учня Єлисаветградського реального училища, листування Євгена Маланюка і Єжи Гедройця (переклад з польської Кирила Поліщука), також «Спогад про друга» Єжи Стемповського і  знову ж фрагменти Нотаток Маланюка на сторінках «Вісника ООЧСУ».

Публікація 2021 року є найповнішим виданням Нотаток письменника, щоправда, теж маємо пропуски, що показує вибрана бібліографія Олесі Омельчук, хоча охоплені обидва періодичні видання, на сторінках яких друкувався Евген Маланюк.

Звичайно, що таке видання повинно мати і вступну статтю і розлогі примітки, яких тут немає. Але все впиралося у час, якого українцям катастрофічно бракує. І те, що ця книжка все-таки вийшла буквально напередодні повномасштабної війни Московії проти України, заслуговує усілякого схвалення і підтримки.

Що стосується самих Нотаток Евгена Маланюка, - подвійне написання імени поета зумовлене тим, що я дотримуюся форми, яку постійно захищав сам Маланюк; з инчого боку подаю форму, яку традиційно використовують дослідники, опираючись на правописні норми української мови; як аргумент процитую міркування Маланюка: «Ніби дрібнички все це: не людина для правопису, але правопис для людини» (Вісник ООЧСУ. 10. І.1955), - то вони присвячені найрізноманітнішим темам суспільно-політичного, історико-культурного характеру. Наскрізною думкою в цих нотатках проходить тема української боротьби за свою незалежність із московитами.

Охопити всі думки і міркування Евгена Маланюка в короткому відгуку нема потреби, бо з багатьма, якщо не зі всіма міркуваннями поета я або погоджуюся, або їх приймаю. А це означає, що Евген Маланюк є автором гостроактуальним і сучасним. Принаймні, живішим за багатьох нинішніх писателів. Деякі з його думок я тут процитую:

1. «Існують ще наївняки, що покладають якісь надії на спадкоємця небіжки Ліги Народів, ц.т. теперішні «Обʼєднані Нації». Чим вони «обʼєднані» і чому вони «нації» - цього сам Соломон не міг би витлумачити. Є це просто естрадний театр, де виступають – час від часу – різні політичні «стар». Якби вони це робили собі десь в Голивуді, все було б в порядку. Але ж ні! – Вони продукують політичну погоду, деклямують про любов до миру, оголошують навіть війни і виголошують промови з таким виразом, ніби вся наша нещасна планета є ареною для їх гри, що нагадує хіба найнудніші з комедій ірляндського «росіянина» Бернарда Шова…» (Вісник ООЧСУ. 1954. № 6. З Нотатника. 10. V. 1954).

Це нам нічого не нагадує із нинішньої ситуації? Якщо скажете, що я загострюю, проводячи мало що не політичні аналогії, - подивіться у очі Харкову. Сумам, Бородянці, Києву, Миколаєву та десяткам инчим міст, містечок України, сотням сіл, знищеними і атакованими рашистами.

2. «Ми воювали з тією Ряшею як могли й уміли, до останнього набоя і до останнього тифозного віддиху (большевики провадили бактерологічну війну ще тоді, коли це нікому не снилося, - р. 1919!). Ніхто нам не дав ні одного набоя, ні одної полатаної сорочки для півголого вояцтва. Всі, бачите, хотіли Ряші. Тільки Ряші.

Втікали ми від тієї Ряші куди тільки можна було. Але кругом чути тільки про Ряшю і ні про що інше. І хоч та Ряша сама себе назвала (і навіть поки що називає) «Союз Совертських Республік» чи «Совітський Союз», то більшість «вільного світу» ( якого границі по 1946 р. поважно скоротилися) все-таки, вперто й послідовно, називає московську імперію «Россією». Причиною того, поза всяким сумнівом, мусить бути якесь підсвідоме бажання, якийсь «фройдовський комплекс»…» (Вісник ООЧСУ. 1954. № 05. З Нотатника. 30. ІV. 54).

Щодо цього запису, то будьмо справедливі. Нинішня ситуація кардинально відрізняється від сторічних подій. Европа і Америка підтримали Україну політично, фінансово, збройно. Справа за малим, - зрозуміти, що наступний удар, якщо обмежитися лише півзаходами – нічого не дасть. Мінотавра вигодувала Европа разом з корумпованою політичною верхівкою України. Тепер Мінотавр виріс і хоче їсти…

3. «Як поєднати Шевченка з Марксом чи Винниченка з вояком нашої армії? Єднати можна – паки й паки повторяймо – людей спільного духа. Але людей, що опріч шлунка чи віршоманії нічого спільно між собою не мають, - поєднати ніяк не можна» (Вісник ООЧСУ. 1954. № 04. З Нотатника. 19. 2. 54);

«Націоналізмів либонь є стільки, скільки є націй. Наш визвольний націоналізм вчить, що нація є організм наподобу організму людського, а не жадна «кляса» чи «безкласовість», як і славнозвісна «консолідація» (визнавців «арихметики») існують хіба лише на цвинтарях. Бо труп, напр., є втілення абсолютної «єдности» й «безклясовости» - в нім панують фізика й хімія, але вже не душа.

Доки нація є жива, вона є образ гармонійно діючого організму: є воля, є характер, є серце, є розум, є мʼязи, є шлунок. І є пʼястук, щоб той організм боронити. Словом – всі «кляси».

Коли ж серце зачне заниматися політикою, розум – коханням (або писанням віршів), коли воля є загнана в шлунок, а пʼястук – спаралізований (т.зв. політичним реалізмом), тоді наступає агонія національного організму і, раніш чи пізніш, смерть нації.

Або кількасотлітня летаргія…»  (Вісник ООЧСУ. 1954. № 04. З Нотатника. 21. 2. 54).

І що ми тут можемо заперечити? Як можна було поєднати мистецькі сили України, коли вони були розʼєднані  ідеологічно, світоглядно і відвертим цинічним зароблянням в лібералістичних західних установах і організаціях. Провина в сучасній московсько-українській війні лежить і на цих европейських заробітчанах. Вони висміювали культ нації і культ боротьби, як прояви архаїзму і селянської ментальности. Обходжуся без прізвищ. Закінчиться війна, назвемо всіх «героїв і персонажів» поіменно…

Можна цитувати ще ріжні думки Евгена Маланюка з того чи инчого приводу. Цей досвід Вояка і Поета прийшов до нас дещо запізно, але є  вчасним для тих, хто думав подібно, але не мав авторитетної думки на підтримку своєї громадянської, світоглядної та естетичної позиції. «У житті важливою є позиція, а не поза», - каламбурив Володимир Брюгген. А українські митці т.зв. европейської орієнтації намагалися зайняти вигідну позу, аби виглядати напищеними павичами.

Зацитую ще одне міркування Евгена Маланюка, останнє в цьому матеріялі про його Нотатки:

4. «Були величезні склади зброї. Був багатий людський матеріял. Була територія. Була слабість обох сусід. Але ми програли Визвольну Війну. Ми її майже не «грали» - ми не хотіли.

Бог нам дав єдину на землі країну. Немає ніде на світі такого підсоння, такої щедрости ґрунту, таких краєвидів, такого здоровʼя раси. «Нема на світі України, немає другого Дніпра!»

Але ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали.

Не можна жити «на дурничку». Не можна довго існувати « в кредит». Не можна існувати історично, тобто посідати землю, не виконуючи обовʼязків, що їх та земля покладає на насельників її. Обовʼязків всіх: географічних, геополітичних, геокультурних і навіть історіософічних.

Але ми їх не виконали, бо не виконували»  (Вісник ООЧСУ. 1957. № 03. З Нотатника. 27. ХІІ. 1955).

На щастя, маємо протилежну ситуацію. Сьогоднішня війна стала направду українською народно-визвольною війною. Такого єднання і такого спротиву українського народу москаль не очікував. Він гадав пройти побідним маршем за півдня до Києва, і увечері кацапські скоморохи готувалися дати побідний концерт. Мають взамін величний і героїчний спротив Великого Народу.

Не викликає жодного сумніву, що книжка, підготовлена Григорієм Клочеком, є начасною і важливою для нашого національного самоусвідомлення, для нашої боротьби і нашої Перемоги. Тільки Перемога над ворогом заспокоїть Великі душі українського народу, від князя Святослава до сапера Віталія Скакуна, від Митрополита Іларіона до Андрея Шептицького, від Станіслава Оріховського до Івана Дзюби. Бунтівна душа Евгена Маланюка чекає також цієї Перемоги, бо для неї жила, боролася, творила.