Літературознавці вважають «химерну прозу» питомо українським невідрефлексованим варіантом постмодернізму, що витоками сягає «Енеїди» І. П. Котляревського, «Конотопської відьми» Г. Квітки-Основ’яненка, «Марка у пеклі» О. Стороженка, «Співомовок» С. Руданського, «Лісової пісні» Лесі Українки, «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського, «Вечорів на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя, а згодом твори, писані в такому стилі, стануть помітним явищем у потоці української літератури 60-80 рр. ХХ ст. (період «хрущовської відлиги»), що сприяла піднесеності особливої атмосфери духовної свободи (де міфологічний аспект трактувався як пробудження народу), сподіванню на українське відродження, звертанню до національного коріння) – «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» О. Ільченка, «Дім на горі» та «На полі смиренному» В. Шевчука, «Лебедина зграя» В. Земляка, «Левине серце» П. Загребельного, «Позичений чоловік...» Є. Гуцала, «Оглянься з осені» В. Яворівського, «Часи…» Ю. Щербака та ін.

Враховуючи тенденції розвитку сучасного літературного процесу України, можемо розглядати химерну прозу як цілком окреме явище, що активно та повноцінно розвивалося й розвивається упродовж століть чи не в усіх національних літературах.

За Академічним тлумачним словником (1970-1980), «химерний – який викликає подив, незвичний, чудернацький; потворний; сповнений несподіванок; вередливий; нездійсненний, нереальний, неправдоподібний, складний, незрозумілий, заплутаний тощо» [1].

Для химерної прози також характерні тяжіння до міфології, фольклорних мотивів, синтез з іншими жанрами. Чимало творів сучасних авторів можемо віднести до цього стильового напряму літератури. Згадаємо тут хоча б «Кров кажана» В. Шкляра, «Танго смерті» і «Аптекар» Юрія Винничука, «Перверзія» Юрія Андруховича, «У снігах» Василя Портяка [2, с. 297], на Закарпатті це – «Злам» Івана Рерика, «Велосипедний оркестр» Сергія Степи, «По той бік дуба» Василя Горвата і т. д. Ці тексти мають в основі давні фольклорні мотиви, в них активно використано міфологічні образи, сюжети провокують неоднозначність трактування, у них присутня містифікація тощо. Крім того, на стиль оповіді, зображення чарівних істот та обрядів, безперечно, вплинули постмодерні віяння.

Розкішним подарунком у згаданому дискурсі стала книга новел «Всі фаворитки короля» Світлани Бреславської [3]. Читач, повільно йдучи за сплаканою від зради ліричною героїнею, спостерігає, як вона поступово перетворюється на таку ж порцелянову, як її коханий Адоніс-Андрійко; як Нателла приречено-востаннє оголює спину на прохання хворобливо-зацикленого Вадика; тремтить перед Екзекутором, притуляючись лівим боком до мʼякої спинки крісла, щоб затиснути дірку в плечі; відчайдушно ненавидить війну разом із подвійною вдовою; відчуває запаморочливу прірву між Орестом і батьком; рахує принесених Ганусиним лелекою дітваків, витираючи їх замурзано-зашмаркані носи; підкладає заздалегідь копійку на колію так, щоб машиніст паровоза не помітив її і не надавав поза вуха; витирає сльози збожеволілій Штефці; допомагає Аделі знайти свого Шульца чи то Миколу; бере участь у смертельному вертепі; порається разом з Мільком на старому цвинтарі на гробівці Білої Панни; будує разом з батьком рятівний ковчег, бо ж наближається кінець світу; не розуміє, навіщо постійно виростає ото єдине з лівого боку крило; пробує скрасити самотність дружини Чарівника; співчуває Коломбіні і Русалці; погоджується, що всі фаворитки короля не можуть бути вписані в заповіт; в унісон Гаутамі твердить про дочасність усього у світі; усвідомлює, що час – понад усе, дивлячись очима ліричної героїні на Фудзіяму… Майже, як у Хвильового: «Глибина думки поєднана із витонченим словом, каламбур з оригінальністю, сльозина із теплою пародією на саму себе і велика та глибока радість із тією журбою, що так прикрашує чоло мислителя» [4, с. 2].

Справді, новели Світлани Бреславської сприймаються кожна окремо, але належать до таких, де кожна, хоч і живе своїм життям, але укупі з іншими формує цілісний надсюжет, який можна трактувати і збіркою, і повістиною/романом у новелах.

«Всі фаворитки короля» С. Бреславської захоплюють інтелектуалізацією викладу, тривким романтичним началом, фольклорною ремінісценцією, зокрема утвердженням історизму як неперервності процесу життя (те, що за О. Кобилянською називаємо «золотою ниткою історії»), силою звʼязку поколінь, химерногротескним, ексцентричним, а точніше, жартівливо містифікованим поглядом на людину і світ (за М. Жулинським), неосяжністю сюжетного часу, несподіваним переплетінням різних стилістичних шарів – лірики, гротеску, патетики, іронії (за В. Панченком), вияскравленістю авторської думки, форсуванням емоційного впливу на читача.

Крізь внутрішньо суперечливі і часто не пояснені фантастичні елементи, численні деталі, символи, емоції та сексуальність, викривлення часу чи його колапс, міфічні істоти і заяложено-затхлий побут проступає невимовний біль, глуха самотність і звіриний страх ліричних героїв, їх жахливий відчай від образ і зрад, невизначеності і безнадії, а попри те – непереборне бажання щастя, любові, успішності, затребуваності, тепла…

Здавалось би: абсолютна апологія особистості. Та підтекстом прочитується і відданість справжнім ідеалам, і російсько-українська війна, і українські революційні події, і фатальні суспільні реформи, і безголовʼя «рідної» влади…

І тут слід відзначити особливість оповідної манери авторки, у новелах якої (як загалом і в її поезії) завжди присутній всюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що, у свою чергу, зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом тощо.

Загалом текстове полотно новел Світлани Браславської є філігранним і поліфонічним. Вона показує нам «безліч світів – оригінальних і капризних» (за Михайлем Семенком), напрочуд делікатно і тонко вимальовує авторський світ, який корелює з традиційним, у ньому поряд екзестують зрозуміле і незрозуміле, зустрічаються герої і антигерої, «використовуються ірраціональні мотиви чарівництва, магії», фольклору, «змальовуються віртуальні світи, поєднані з реалістичною нарацією» [5].

Химерність цієї «безлічі світів» у тому, що в одноманітне життя пересічної людини (Нателла, Орест, Штефка, Мілько, Ядвига, Русалка, а часто – безіменна героїня чи безіменний персонаж тощо) вривається неймовірна подія (хвороба Владика, зміна поглядів батька, смерть матері, зʼява Білої Панни, смерть короля, зустріч з Робінзоном, прихід вертепу тощо), яка створює гнітючий ефект заціпеніння, що несе з собою жах: замащена тістом дирка на голові Вадика, несподіване проростання крила з лівого боку (і з правого теж), розрізаний Русалчин хвіст, всесвітній потоп, якийсь дикий вертеп, що проектується на наше українське сьогодення (і минувшину) і т. д., і т. д. …

Ти вже не відрізняєш справжнє від ірреального, здорове від хворого, відчуваєш умовність/нежиттєподібність ситуації, деформуються реальні звʼязки із здоровим глуздом – і ти просто втрапляєш у повний сюр…

Чи можливо його уникнути? Від нього сховатися? Утекти? А треба? Та й куди тікати?.. Це ж наш світ. Один на всіх. Такий собі особистісно-загальний. Типовий. Сучий. Зате справжній.

Література

1. Словник української мови: [академічний тлумачний словник (1970-1980)] [Електронний ресурс]: [в 11-ти томах]. – Режим доступу: http: // sum.in.ua.

2. В. В. Шевченко. Еволюція жанру «химерної прози в ХХІ столітті». – Вісник Житомирського державного університету. Випуск 2 (80). Філологічні науки. Житомир, 2015. – С. 297-301.

3. Бреславська С. Всі фаворитки короля: новели. – К.: «Український пріоритет, 2019. – 96 с.

4. Хвильовий Микола. Епілог // Літературний ярмарок. – 1929, № 9. – С. 2-8.

5. Ковалів Ю. І. Літературознавча енциклопедія в 2 т. / Ю. І. Ковалів. – К.: Видавничий центр «Академія». – 2007. – 622 с. – Т. 2.