Кожна історія в збірці – щось на кшталт таких собі олітературнених анекдотів, щоправда, із прикро-невеселою або й трагічною кінцівкою. Після книги-порадника «Як писали класики» від Ростислава Семківа творчість сучасних українських авторів часто сприймається згідно з концепціями письма від літераторів зарубіжних – тож збірка Марини Єщенко цілком укладається у творчі поради, сформульовані Реєм Бредбері: напиши багато коротких оповідань і створи з того роман. Направду, збірка «Життя моє» прочитується, як цілісна, але художньо-фрагментована повість про життя оповідачки, такої собі «Я». При такім прочитанні окремі історії постають автономними розділами повісті.

Якщо уважніше придивитися до візуального оформлення назви збірки, то помітно, що авторка веде гру не тільки з читачем, а ще й бавиться в суперечки із правописними нормами. Зокрема, бібліографічний опис і форзац книги пропонують такий варіант назви, як «життЯ моЄ!!!» – і тому, вочевидь, можна дібрати безліч тлумачень. Оформлення назви на обкладинці підкреслює започатковану авторкою гру, бо ж літеру «є» серед інших у назві відмічено окремою барвою (жовтою), а для літери «я» так само передбачено жовту рамку, через яку та «одивнена» «я» й крокує. Перше пояснення такому оформленню вже було згадано: гра з правописними нормами, або формальний літературний експеримент із використанням графічно-візуальних ефектів. Полярним до цього тлумачення, звісно, могло би стати припущення про огріхи при наборі тексту, але цьому якраз і перешкоджає наявність різнобарвних літер на обкладинці. За третє пояснення можна обрати прагнення авторки ствердити достеменне існування самої оповідачки, бо ж кольорові виокремлення літер дозволяють прочитати з назви збірки ще й повідомлення «Я – Є». За ним запросто відчитується перефразоване Декартове «Мислю, отже, існую» у формі «Я – є, отже, існую!». І з’ява Декарта, зрештою, не дивина, бо декілька життєвих історій про викладача філософії, а також про інших, більше або менше знаних, філософів авторкою також включені до збірки. Заключним припущенням може бути бажання письменниці зіставити оповідачку із персоною авторки, адже теза «Я – Є» може прочитуватися і як «Я – Єщенко». Кожен читач сам обиратиме найбільш прийнятне із запропонованих припущень або ж дошуковуватиметься власних пояснень, із огляду на особистий життєвий досвід і засвоєні набутки традиційної культури.

Тематика історій із «Життя моє» – напрочуд широка: від невеселого життя-буття нікому не потрібних дітей («Мій Ваня», «Моя Вірка», «Моя Альбіна»), до жорстокого поводження соціуму із безпритульними тваринами («Мій друг») і безжального ставлення до біблійно-хрестоматійного ближнього («Моя Олеся», «Моя Вітка», «Мій Хтось»); від поруйнованих взаємин між колегами («Мій Ігорьок», «Моя його вона», «Моя Алла», «Моя-я-я... Я!»), друзями («Мій Хвильовий», «Мій Ігорьок», «Моя Машка-Мері», «Мій Хтось», «Моя Юлька», «Моя Оля», «Моя Альбіна», «Мій Віталік»), членами родини («Мій брат», «Моя Вірка», «Моя його вона», «Мій Стьопка Федорович», «Моя Альбіна», «Моя-я-я... Я!»), до нівелювання кохання, як почуття («Мій Дімка», «Мій Вася», «Моя Оля», «Мій Валік», «Мій Толік», «Мій Лесик»); від знецінення віри, як вихолощеного культу («Мій Бог»), до безлічі інших болісних суспільних трансформацій.

Вочевидь, оповідачка, як і сама авторка, захоплюється іронічною прозою Миколи Хвильового, принаймні, залюбленість у тринадцяте число й винесення прізвища Хвильового до назви однієї з історій промовисто на це вказують. За формальних текстовими ознаками теж можна простежити тяжіння письменниці до творчої манери автора «Синіх етюдів», зокрема, ідеться про абсурд, як художній прийом, про перемовини авторки з читачами або ж про формально-візуальні експерименти з текстом.

Збірка «Життя моє» вибудувана таким чином, що знайомитися з історіями читачі можуть у довільному порядку: чи від першої сторінки – до останньої, чи від останньої історії – до першої, чи з пропуском в одну, дві або й три історії – із тим, щоб повернутися до них пізніше. Кожна історія-розділ є самодостатньою, присутність більшості (якщо точніше – то майже всіх) персонажів волею авторки обмежується виключно історією про них, жодні персонажі, окрім узагальнених мами-тата, не вигулькують епізодично від оповіді до оповіді, ані словом, ані натяком не згадуються в інших історіях. І від того складається враження, що переказані пригоди нібито єдиної «Я-оповідачки» направду є історіями множинних «Я-оповідачок», бо стільки випробувань, халеп і життєвих прикрощів, як у збірці «Життя моє», здається, не мусить випадати на долю когось одного. Прикрі ситуації трапляються із оповідачкою регулярно, кожна оповідка змальовує читачеві повсякденну ситуацію, доведену до критичного абсурду, а розв’язком такої ситуації стає болісна точка неповернення. Оповідачку від історії до історії спіткають розчарування й особисті трагедії, її подруги й чотирилапі друзі гинуть, дівчину полишають хлопці й приятелі, підводять колеги, вона розчаровується у своїх колишніх знайомих і набуває нових, аби так само зневіритися й у них. Її блукання безпросвітними хащами життя направду нагадує або невпинне простування сімома колами пекла, що їх блискуче змалював Данте, або скидається на поневіряння безпритульної душі в кривім Задзеркаллі абсурду, майже за Льюїсом Керролом.

Сама оповідачка постає дивачкою із завищеним рівнем емпатії, вона ладна товаришувати зі знедоленими й допомагати скривдженим за першої ж ліпшої нагоди; вона смілива й боязка водночас; подекуди не лякається викликів і випробувань, але нерідко розгублено пасує перед повсякденністю. Авторка не намагається змалювати оповідачку ідеальною (у світі тотального абсурду вишколюються ще й не такі дивачки!), тож остання вміє схитрувати й обманути, зачаїтися, принишкнути й перечекати, а коли біль образи особливо дошкуляє, може навіть вдатися до помсти. Такої ж дивакуватої, як і вона сама.

Історії зі збірки здатні викликати в читачів сум, можуть спонукати до переосмислення життя й своїх повсякденних вчинків, когось збірка подивує життєвими курйозами, когось розсмішить наївністю окремих суджень, але всі читачі неодмінно відчитають серед історій із «Життя моє» щось важливе й незабутнє!