1. Голоси

Вже сама ідея книжки про життя на «нічийній землі» розділеного Кіпру дуже інтригувала ще до прочитання. Ну а розмову про цей роман варто, можливо, почати з назви. Дослівно Йоргос Сеферіс, грецький поет родом з Малої Азії, написав про кіпрське село Платрес у 1955 році: «У Платресі солов’ї не дадуть тобі заснути». Цитата з поеми «Гелена» стала гаслом цього гірського поселення.

Втім, у книжці Стівена Гайтона цей соловей не ідилічний – маленький, але у своєму співі нестримний птах на обкладинці книжки є найгучнішим джерелом звуку в покинутому місті. Після того, як у 1974 році турецькі війська захопили Фамаґусту, Кіпр було поділено на турецьку і грецьку зони, а мешканців курортного міста після бомбардувань виселили; і голосом міста-привида передусім є неляканий соловей, якого не перебивають. Хоча цей птах зовсім не є учасником бурхливих подій роману – просто автор уважно слухає звуки і природи, і мови, чутко вловлює їх і зізнається їм у любові.

Інколи краса буває звуковою. Лишень прислухайтеся до грецького слова «зима» – himonas. Чи існує якесь інше слово, котре так добре відображало б сутність зими у своїх звуках? Отой довгий голосний відлунює стугоніння північних вітрів та викликає асоціацію з посинілими О-подібними губами й надутими щоками Борея, намальованого у верхньому куті старовинних мап. А гортанне «хь» на початку? Воно різке, грубе, наче хрип, це звук зимової застуди й зимового кашлю. І насамкінець спадне сичання останнього складу – немов шерехтіння снігу, гнаного вітром по крижаній поверхні замерзлого озера чи ріки.

Є у Вароші голоси, про які здогадуються турецькі військові, котрі патрулюють закриту зону. Дехто навіть розмовляє з тими голосами.

2. Кордони

Великою мірою «Соловей…» – це книжка про межі й кордони. Межовий стан головного героя Еліаса Трифанніса – це знайомий багатьом фронтовикам посттравматичний синдром із невідступними жахливими снами. І час покаже: людина не може вийти з війни не тому, що туди колись не першою й не останньою зайшла, а тому, що не має куди виходити. І Еліас мимоволі вийде: з цивілізованого світу де начебто «є все», але немає нікого, – у світ, де є всі, хто насправді потрібен.

Кордон між добром і злом – річ іноді непроста, а що скажете про кордон між обов’язком і злом? Не дуже чистий на руку полковник, який є першою особою обгородженої Вароші і мешкає в ще цілком живому курортному готелі, насправді недарма п’є каву з ракією й милується цикламенами: саме його чуття природної рівноваги дає можливість солдатам створювати видимість охорони, а комусь невидимому – жити спокійно й навіть у разі чого отримати допомогу.

Однак світ, у якому відбуваються всі ці події, опиняється під загрозою…

3. Щастя і нещастя

У європейській культурі думки про природу щастя імпортовані з берегів Середземного моря. А разом з ними – найбільш поширені думки про природу краси й природу Бога. Християни і мусульмани, між якими розділений острів, непоєднувані на ньому лише з офіційної точки зору, за якою стоїть не віра, а політика. Стівен Гайтон не згадує у своїй книжці нікого з великих пророків, які могли вести мову про моральність щастя. Зате найбільш начитана з героїв книжки, бібліотекарка, знає достатньо, щоб ділитися висновками про життя в такий спосіб, який їй подобається:

Ось вони проходять повз поодинокий стелаж, що вистромився з суцільної лінії подібних. На його торці видніється мідна табличка з написом: «Polemospaterpanton» – «Війна як творець усього». На відміну від решти, цей стелаж порожній.

– Тут були книжки з військової історії? – цікавиться Еліас.

– Ці книжки я перерозподілила. Наразі я залишила цей стелаж із табличкою, але порожнім; це символічний жест, який означає, що війна – це глухий кут…

Християни і мусульмани – цілком поєднувані. Непоєднуваними є люди інших типів: ті, які прагнуть щасливо жити й не заважати іншим, і ті, які визначили собі іншу мету:

– А я й не казав, що ви мене знаєте! .. Ви мене не знаєте! Такі, як ви, ніколи нікого не знають. Вам це не потрібно… люди щасливі, люди задоволені своїм життям… вони… вони… живуть самі в собі, радісно й щасливо! Але інші люди, такі, як ми… ми вас розуміємо. Ми спостерігаємо за вами, Господи, як пильно ми за вами спостерігаємо! І тому бачимо вас наскрізь і в результаті, якщо нам забагнеться, ми вас… скрутимо.

4. Епос

Роман варто читати, пам’ятаючи, що правдоподібність історії лише в очах сухого скептика є головним критерієм якості. Для епосу значно важливіші краса й масштабність – ну а хто з нас бодай раз у житті не ставав свідком подій скоріше красивих, ніж правдоподібних?

Тому ставлення читача до ознак епосу в цій книжці (морських черепашок, які масово вилуплюються з яєць на очах випадкових коханців на пляжі; сцени розправи зі сплячими снайперами в сосновому гаю; фінальної зустрічі життя і того, що йому вороже, на території, яка має цілком і повністю належати смерті) характеризує не письменника і не його роман, а читача. 

…Є люди, які, відкриваючи книжку, хочуть, щоб відбувалося неймовірне, очам являлися речі приховані, а добро перемагало зло. Або якщо не йдеться про перемогу чогось над чимось, то хоча б побачити добро і зло в лице й розрізнити їх. Саме для них писав свій роман Стівен Гайтон.