Re: цензії

05.08.2022|Тетяна Дігай, Тернопіль
Енциклопедична трилогія про Чортків
05.08.2022|Валентина Семеняк, письменниця
Чому? Навіщо? За що?
Режисерка жовтого катарсису
31.07.2022|Людмила Даниленко
«Якщо на селище напали чужі…». Читайте «Чорний хліб» Фоззі
29.07.2022|Ярослав Мотика, скульптор, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Можна лише дивуватись, що є такі поети як Ігор Павлюк
20.07.2022|Василь Кузан
Час усвідомити
12.07.2022|Альона Радецька, Хмельницький
«Картка Марії» Олександра Козинця як можливість самопізнання
12.07.2022|Василь Кузан
Епоха Павлюка
21.06.2022|Марина Сушко
Шамани слова
«Я нічого більше не хочу, лише писати…»

Re:цензії

29.11.2021|09:16|В’ячеслав Левицький

«Чорні лебеді» літератури і їхня чарівність

Ільницький Микола. Читаючи, перечитуючи... Літературознавчі статті, портрети, роздуми. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2019. - 320 с.

Тут дослідницький сюжет може раптово об’єднати Тараса Шевченка, Павла Тичину й Галину Пагутяк. Тут мовиться про Антонича-урбаніста й зовсім іншого поета, що міг би вважатися «начальником паспортного столу флори». Тут навіть розповідається про те, як галицький авангардист прагнув оновити чинний гімн України (звісно, бо наша держава – не лише «браття молодії», а й сестри!)... 

Хай нікого не вводить в оману ні класичність дизайну цієї книжки, ні її характер (збірка статей 2010‑х років), ні статус автора видання – доктора філології, члена-кореспондента Національної академії наук України. Ідеться про цикл наукових праць, пронизаних істинно моцартівською легкістю й хистом захоплювати читача. Про серію робіт, у яких інтелектуальну інтригу  не підміняє ускладненість вислову. Про той рідкісний випадок, коли насолода від тексту є не лише звучним терміном, а й невичерпною потребою дослідника.

         Хоч якими піднесеними мисляться попередні судження, книжка Миколи Ільницького, справді, є прикладом філологічних студій, базованих на ерудиції, академічній доброчесності й читабельності письма. Парадоксально, що доводиться зауважувати, але нині таке поєднання є досить рідкісним у вітчизняній науці. Своєю чергою, його утвердження з боку літературознавця – представника старшого покоління, який однаково ретельно інтерпретує класичні та новітні твори, варте особливої уваги.     

Збірка відомого львівського вченого охоплює чотири розділи: «Студії», «Портрети», «Сильвети» і «Роздуми над книгою». Здавалося б, простежується певна стилістична градація: від статей у звичному розумінні, розгорнутих і «наукомістких», до динамічніших рецензій із менш регламентованими структурою й тональністю. Утім, критерії групування подекуди видаються умовними, адже в розвідках із завершального блоку не бракує ґрунтовних концептуальних висновків, а передостання частина книжки фактично виросла з літературно-критичних публікацій. Зрештою, іпостасі лідера львівських теоретико-літературної й компаративістичної шкіл, а також читача, схильного відгукуватися на помітні новинки, уже тривалий період гармонійно взаємодоповнюються в особистості Ільницького. 

Загалом автор залишається вірним кільком пріоритетам в осягненні творів. Насамперед мовиться про евристичність праць. Очевидно, годі віднайти іншого українського філолога, що настільки ж часто розбудовує дослідження навколо питань. Пунктуація професора зосереджена довкола доречних знаків питання, а дух його статей пронизує наснага від пошуку відповідей. Чому Максим Рильський цитує в перекладі німецького романтика рядок із вірша Івана Франка («Й. В. Ґете й І. Франко: антиномія природи і духу»)? Наскільки доцільно спостерігати тимчасову перемогу зла в доробку відомого теперішнього літератора («“Суха різьба” поезії Василя Герасим’юка»)? Чи варто взагалі братися за читання віршів, які написав математик («“Це ж арт!” – Це мистецтво»)? Піддавання сумніву стеореотипів, розхитування неслушних догм і наснага від нових оригінальних ракурсів виявляються основними стимулами науковця до читання й перепрочитання.

Іноді ж достеменні роздуми з філософії літератури можуть коренитися в принагідній цитаті. Скажімо, поштовхом до постання студії «Досвіток із півнями і тривогою...» був коментар до вірша Ігоря Муратова, поданий у відомому підручнику Анатолія Ткаченка «Мистецтво слова. Вступ до літературознавства». Раптово зауважений уривок спонукав Ільницького розглянути ситуацію міжчасся в літературі від Платона до українського пізнього модернізму. Здається, таке вміння віднайти джерело натхнення в праці колеги варто зарахувати до прекрасних прецедентів у нашій гуманітаристиці.   

При цьому доречні питання не дають згаснути цікавості читача до порушеної теми й долають бар’єр між ним і дослідником. Звісно, пристрасне долання викликів і оминання передбачуваних відповідей сприяють зростанню довіри до вченого. Власне, саме до того науковця, який може переконливо співвіднести ідею розсіювання Жака Дерріди з образом «недужої провесни» Стефана Малларме (згадана стаття, с. 213), а, міркуючи про збірку українського шістдесятника, – лаконічно наголосити на ролі побутових, помежево тривіальних, реалій у галицьких народних піснях («Естетика фантомного болю. Роман Кудлик», с. 237–238).

Асоціативний ряд у судженнях дослідника, а також читацькі естетичні запити, на які він розраховує, вирізняються широтою й розмаїттям. Ідеться не про натягнуті паралелі чи посилання на трендових митців. Перебіг роздумів Ільницького щоразу вражає вільністю, але й доречністю пропонованих неузвичаєних трактувань. Так, релігійний світогляд Антонича може зіставлятися з баченнями Маркіяна Шашкевича («Від “сучасного світла” до “сурм останнього дня”. Богдан-Ігор Антонич», с. 167). У вірші Віктора Неборака простежується співзвучність із Ґете («“Бай-бай, богемо!.. Вона ще з нами!..”»). Чутливо сприймаючи відлуння між на позір віддаленими художніми явищами, науковець ніби знеохочує до консервативних, автоматизованих, прочитань.

Зрештою, прикметним постає визнання спонтанності як потужного чинника в літературі. Філолог не спростовує існування певних «чорних лебедів», а отже, несподіваних, однак винятково суттєвих обставин у творчому процесі та його сприйнятті. Навпаки, коментуючи джерела тексту Шевченкової поезії, він стверджує: « Долі книг, як і долі людей, несповідимі, та й пам’ять людська теж незбагненна» («“Золота риза” і “біла габа” природи. Варіації мотиву одного Шевченкового вірша», с. 19). У цій тезі – певне узагальнення цінностей ученого. Невипадково далі в цитованій розвідці ліричний твір українського класика співвідноситься з епікою Валерія Шевчука та авторки притчевої прози з покоління 1980‑х років.

Узагалі презумпція модерності – важлива риса в прочитаннях Ільницького. Десять років тому швейцарський славіст Жан-Філіпп Жаккар назвав свою книжку «Література як така. Від Набокова до Пушкіна». Спадщина письменників ХІХ століття для нього невідлучно пов’язана з оптикою, властивою носіям новітньої культури. Суголосні розуміння панують і у статтях українського дослідника, якого не приваблює замкнутість у часі та просторі. Професор прагне показати дихання й пульсування твору, розростання окремих задумів і близькість художньої свідомості в літераторів, належних до різних епох. При цьому збагачується інтертекст (не без чарівних «чорних лебедів»). Справді, Шевченко не фігурує в книжці 2019 року поза посиланнями на митців і науковців ХХ ст. Своєю чергою, завдяки осмисленню Герасим’юкових віршів, передусім апокаліптичних мотивів у них, вияскравлено образну систему давнішого літератора – «пражанина» Олекси Стефановича («“Суха різьба” поезії Василя Герасим’юка», с. 252–253). Володимир Затуливітер (це його ототожнено з керівником рослинного «паспортного столу») виявляється близьким до Горація не лише в аспекті ліричної натурфілософії, а й біографічно, через переїзд зі столиці в мальовничу провінцію («Слово і мовчання Володимира Затуливітра», с. 227).

 Крім того, дослідник засвідчує виняткову цікавість до історії ідей. Наприклад, пишучи про погляди попередників на характер шевченківської версифікації, він зосереджується на терміні «розкріпачення вірша». Таке означення застосовував до поезії класика літературознавець Олександр Жовтіс і скептично оцінював Максим Рильський. Сучасний науковець підкреслює: ішлося не лише про текст, а й про розкріпачення думки і особистості в цілому, збіги між «хитаннями рими» та «хитаннями душі». Симптоматично, що полеміка між Рильським і Жовтісом розгорнулася в період хрущовської відлиги, коли свобода в усіх виявах сповнювала поезію шістдесятників. Тоді ж популярності набували твори Пабло Неруди, Назима Хікмета й інших авторів, відкритих до експериментів із художнім висловом. Отже, уявлення про розкріпачений вірш були більш ніж символічними («Відкритий на всі прочитання. До дискусій про природу Шевченкового вірша», с. 15).

Прагнення реконструювати становлення концептів також спонукає автора до розв’язання джерелознавчих проблем. Скажімо, в одній зі статей він шукає причини того, чому на окупованій Галичині з невеликим часовим проміжком опублікували дві тематично споріднені поеми: Франкового «Лиса Микиту» (1941) і «Райнеке-Лиса» Ґете (вірогідно, 1943). Ільницький припускає, що йдеться про спроби пропагувати німецьку літературу серед місцевого населення. Утім, не виключається й інша стратегія – намір «Українського видавництва» акцентувати на самобутності української версії мандрівного сюжету (с. 51). Неможливо не зауважити: зануритись у видавничі перипетії, а разом із ними – в питання компаративістики заохочує сама назва згаданої праці. Заголовок «Два варіанти лисячої одіссеї» далекий від умоглядності й черствої наукоподібності, і таке дистанціювання притаманне дослідникові.

Інша його запорука – майстерність підкріплювати судження не лише книжними аргументами, а й делікатно дібраними особистими спогадами. Як досвідчений редактор і викладач Микола Ільницький добре знає новітній літпроцес ізсередини. Отже, ряд коментарів, зумовлених знайомством з авторами чи пам’ятністю певних періодів, ґрунтовно доповнює основний фактаж. Справді, учений уточнює ім’я львівського студента, на лист якого відреагував Рильський у ході обговорення Шевченкового вірша в пресі («Відкритий на всі прочитання...», с. 13). Спомин про неоднозначну персону Михайла Пархоменка в контексті ситуації з поемою «Папі в альбом», яку приписували Іванові Франку, дає змогу чіткіше відчути атмосферу повоєнного Львова («Історія однієї фальсифікації», с. 73–74). Неординарність постаті Ярослава Цурковського – психолога й поета повною мірою розкривається завдяки мемуарним відступам. Саме з них стає відомо про те, як організатор групи митців-експериментаторів ІНТЕБМОВСЕГІЇ (Інтелектуальний блок молодої всеукраїнської інтелігенції) хотів переінакшити гімн України («“Збентежений талант”. Штрихи до портрета Ярослава Цурковського», с. 148). Не менш цікавою видається цитата з листа Віри Вовк до Ільницького про перевірку своїх здібностей на контролографі – пристрої, який винайшов Цурковський (там же, с. 149).

Легко помітити, що у збірці статей природно окреслюється галицький культурний ландшафт. Він рідний для дослідника і вже інтерпретований у попередніх працях, приміром у двотомнику «Драма без катарсису. Сторінки літературного життя Львова ХХ століття» (1999–2003). Він різноманітний і розгорнутий у значній історичній перспективі (від Франка, Дмитра Загула, досі менш відомих Михайла Мухина та Йосипа Позичанюка до «Бу-Ба-Бу»). Він прочитаний із винятковим відчуттям стилів, світоглядів, ба навіть дечого масштабнішого. Серед іншого, стисло й тактовно висвітлюючи відмінності в поетиці Ірини та Ігоря Калинців, учений апелює до поняття «голос»: голос як автора, так і ліричного героя («Цілюща сила полинової гіркоти. Ірина Калинець», с. 230). Подібно до двох знакових поетів, увесь простір Західної України, репрезентований у літературі, промовляє у книжці з особливим тембром.

У зв’язку з таким спостереженням дозволю собі вдатися до сентиментальної тези: автор книжки «Читаючи, перечитуючи...» уже давно сам став символом Львова та львівської філології. Доповідь Миколи Ільницького в програмі конференції, принагідна консультація або випадкова зустріч біля книгарні з дослідником, чиї монографії спрагло ковтаєш іще з перших курсів... Усе це закарбовується в пам’яті та змушує мене (хіба лише мене, шановні колеги-літературознавці?!) мріяти про нові поїздки до Львова. 

Ще одна ремарка: у цій статті я свідомо не обмовився про те, що професор аналізує тексти в певний спосіб. Здається, аналіз найменше асоціюється з методологією Ільницького. Навпаки, знаний науковець показує, наскільки важливо синтезувати, віднаходити цілісність. У всебічному осягненні, звичному для нього, змістовності набуває найменша деталь. Навіть така, як службові слова, що в поезії Віктора Неборака виявляються «складниками вірша, елементами ритму і римування» («“Бай-бай, богемо!.. Вона ще з нами!..”», с. 317).

У статтях Миколи Ільнцького вся література постає територією натхнення, яке об’єднує і письменника, й читачів. Без піднесення тут неможливо обжитися. Точніше, без нього й готовності до раптових відкриттів, адже чого варта творчість, позбавлена вміння бачити барвисту душу «чорних лебедів»?..    



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери