У назві книги причаїлась екзистенційна інформація, космічні цеглинки всього сущого, відтак – матеріальної і нематеріальної природи. Бо маяк – це не лише світло в темряві, а ще й своєрідний дороговказ посеред життєвих буревісних штормів, які посилаються кожному, випробовуючи на міць духовне осердя. Хто, як не він (умовний маяк-дороговказ), викликає невидимі енергетично-вібраційні коливання в людських долях, які, насправді, схожі на коливання маятника. Іншими словами – чергування світлих і темних смуг, коли на кінчику радості лежить зародження майбутнього болю і, навпаки: на кінчику болю зароджується радість. Так, в основі людського життя-буття криється принцип роботи маятника. Варто лиш це усвідомити, як душу враз осяває розуміння невблаганної проминальності, яка щодня, немов на вервичці – відраховує дні- намистинки. Однак поетеса, авторка згаданої збірки, душа якої на інтуїтивному рівні володіє багатьма ведичними знаннями (іноді навіть не підозрюючи про цю свою унікальну властивість) ділиться з читачем особливою таїною-натяком: «Жити сьогодні сьогоднішнім – рідкісний дар». Від себе додам. Це більше, аніж дар. Бо жити тут і зараз під силу не багатьом, адже означає вміти концентрувати енергію «сьогодні», не витрачаючи її ані в минуле, ані в майбутнє. Думаючи про минуле – посилаємо енергію саме туди, у той простір, коли думаємо про майбутнє – відбувається те ж саме. Думка – матеріальна субстанція. То ж що залишаємо для себе сьогоднішнього? Нуль. Тому неспроста поетка називає цей вірш «Заповідь перша», проводячи паралель із біблійним аспектом. Саме ним відкривається збірка «Маяк і маятник». У ньому, немов міцний підмурок, закладені багатовекторні, вкрай важливі, моральні посили і настанови. Ось ще один з них: «Тиша твоя і в тобі – не однакові тиші». Направду, чи багато сучасна людина знає про тишу, з чим, або з ким асоціюється вона в неї? Справді, різновидностей тиш є достоту. Тиша в кімнаті залишається кімнатною тишею, храмова тиша, печерна, осіння, світанкова, нічна тощо. Але є особлива тиша, якої в ідеалі має прагнути кожна людина – внутрішня, це голос інтуїції, це світ янгольський, це розмова із своїм Вищим «Я», зрештою – із Творцем, якого, як відомо, можна почути… тільки в тиші. Розкладіть це слово на склади і ви отримаєте несподівану відповідь: «Ти – ша…». Оте «ша» – скорочене санскритське «шанті», що означає «повний внутрішній спокій, мир, тотальне занурення у самого себе, у початок всіх початків». Але це ще не все. Аналізуємо далі, по «буквах». Наступний акцент. «Ти обираєш щодня між брехнею і правдою/ Тишу. Ну, звісно». Що таке брехня? Що таке правда? У кожного вона своя. Згадаймо, хоча б, Шевченкове «В своїй хаті своя й правда» («І мертвим, і живим…»). Ліричний герой у цьому вірші обирає тишу, себто стає на шлях духовного пошуку, відтак – росту, бо тільки у спокої та гармонії народжуються світлі помисли і наміри, чисті думки, благородні і доброзичливі дії та вчинки. Отже й читач має шанс взяти собі його за взірець. Позитивність ще нікому не заважала.Її так бракує у сучасному світі! До тиші, як філософської категорії, поетеса звертається не раз, ось і у вірші-мрії вона в неї «постала» в особливому світлі. Ви тільки вслухайтесь, саме так – вслухайтесь… серцем: «Якби ти збудував для мене дім/ І заховав його посеред саду,/ Де цвіркуни хоралами  надсадно/ Віншують спокій і себе у нім, / Я б стерегла найбільшу таїну – / Маленьку стежку, що веде додому. / І вберегла б від заздрощів і втоми,/ І словом злим ніхто б не посягнув/ На нашу тишу; нашу глибину…», « /І у домі з води тільки ти, тільки ти,/ Тільки тиша…». Від себе додам, що причетність до «тиші всередині себе» дарує особливі стани і відчуття, а ще –  можливості. Тільки тоді можна по справжньому душею пригорнутися до… понадхмарного срібного воза («Відчуття літа»).

Невідомі поетичні всесвіти

Справжність і професійний ріст поета проявляється у пошуках нових поетичних форм і світобачень. Бути таким як усі – це застій, це вариво у «власному соку». Гортаючи сторінки збірки, відкриваю цілі всесвіти – досі невідомі, але такі суголосні моєму єству (за що окрема дяка!). Це і «Селфі-реп», «Палітра», остання, до речі, несподівано «вибухає» спектром кольорів, які розташовані у веселковій градації: «Червоний», «Жовтий», «Оранжевий», «Зелений», «Блакитний», «Синій», «Фіолетовий». Своєрідним осяйним німбом постає над аурою палітри «Щастя». У кожній згаданій барві правдиво і вражаюче виписані стани і почуття, настрої і віртуальна реальність, мрії і спогади, що одним словом називається кохання. Кохання у всіх його проявах: «Говори-говори, /Розкладу тебе на кольори, /Нехай гріють…».

Щодо художньо-виражальних засобів, то їхній калейдоскоп налаштовує на добрий і піднесений настрій, змушує пильнувати золотоносну невидиму нитку, яка тягнеться від письменницького серця – до читацького. Метафорами, неологізмами, порівняннями – авторка так і сипле: впав у скарбничку неба, дрібно-срібно біжать (слідочки твої), стогне коса в росі, сукня сміється, літо на вилицях, ляпас дощу наостанок, вересень дерева голить налисо, грудкою в груди вгрузає грудень, їй на плече зірка сідає, небозір’я днів, ночей тепловіск, різнотепло, розмарення, шемріт, прозорепад, душетрощі, срібна вогкість, сріблясто-синя гладь. Дуже вдало і віртуозно авторка використовує у віршах омоніми («Зрадливі руки /Щирий ніж/ Беруть:/-Любила?/ – Більше ніж»,»У тому дні/На тому дні/ Нехай ще будуть вихідні/», порівняння («І ти мені – перший день»). До слова – цей твір виписаний із суцільних порівнянь.

Про сонце, яке висіяло зерня і маятник у душі

Про сонце пишуть, або згадують у своїх творах практично всі творчі особистості.  І якщо у Світлани Дідух-Романенко «щастя залежить від кількості променів» і сонце, яке висіяло зерня, можна «взяти» за руку, то рівненська поетеса Ірина Мостепан «тримає сизощоке сонце в руці». А Юлія Судус з Івано-Франківська свою дебютну книжку-білінгву назвала «О пів на сонце». Принагідно згадаю книгу вибраного за п’ятдесят років Івана Драча, який назвав її «Сонце моє!». А «Сонячні кларнети» Павла Тичини! Однак авторка «Маяка і маятника» пішла ще далі. ЇЇ «сонячна» образність приголомшлива – мені просто подих перехопило після ось цих рядків: «Сонце за шість підбігає до сонця за тридцять, / В щічку цілує, / Вручає молочний зуб: / «Слухай, усе буде добре! Облиш плачі!», «А коли переплавиться сонце на липовий мед,/ Знову двоє сплетуть із проміння себе/ І заллють одне одного світлом!», «Сонце над містом/ Горить/і/Розпалює серце./Несеться». Так і хочеться вигукнути услід: «Дякую за сонячні рядки!».

Лірична героїня постає перед читачем у всіх можливих життєвих колізіях: у коханні і розчаруванні, у розпачі і надії, у стійкості і слабкості, у розлуці і мріях, посеред втрат і любові («І на окрайчик літа – / Скибочки двох усмішок./ Просто разом любити / Смачніше», «А світ тремтить,/ І пальці пишуть трем на карті тіла», «Шрами на шкірі плачуть сльозами талими». Нарешті читаю «програмний» вірш «Маяк», назва якого вивищується на обкладинці збірки. У ньому кожний рядок – це глибока філософська символіка. Щоб осягнути його джерельну суть, треба не один раз прочитати. І що цікаво, щоразу, після кожного такого прочитання, з’являтимуться инакші горизонти нової думки (мислі – від слова мислити), виникатимуть певні асоціації, алюзії. Відчуття – що розширюється світ особливих утаємничених духовних знань: пітьма серця – море, тягарі – життєва вісь, забуття – прощення, кров – морська сіль, дім – плисти за течією. Чи замислювалися ви над тим, що таке людський хребет з точки зору енергетики? («Чуєш, як по хребту наростає риф?»). Авторка спонукає до цього своїми поетичними розмислами. Хребет – провідник наших емоцій. Інша річ, які емоції ми пропускаємо через цей важливий канал здоров’я? А якщо не пропускаємо, то тоді «… у тобі мовчать покоління риб?».  Слово «риба» несе у собі також не просто символ, ба, більше: це інформаційний код-посил. Він дає особливий поштовх, який пробуджує – у даному випадку з летаргійного сну, а ще – спонукає до дії: радіти життю, повсякчас перебувати на хвилі позитиву. Згадайте, риба живе у воді. Вода – це жіноча стихія (інь), це зцілення у всіх його іпостасях. І, в першу чергу, від збайдужіння та затаєних образ. Вірш «Маяк» мене «зачепив» буквально, бо змусив замислитися над кожним рядком. Тому й вразило наступне запитальне речення – «Серце твоє лускою береться як?». А справді, як? Авторка лиш натякає, але прямої відповіді не дає. Однак вдумливий читач помітить, що відповідь криється якраз… у попередніх рядках. Тому, прочитавши наступну і завершальну думку, обрамлену у поетичний звукоряд, який можна почути лише духовним серцем: «Кожен із нас – корабель, /Що горить. /А люди скажуть:/ «Дивіться!/ Маяк!» – відкривається глибоке розуміння істинного призначення людини на Землі, незалежно від того, чоловік ти, чи жінка. Так, можна достоту згоріти, потопаючи у морській бездні негативних емоцій, зокрема – розчарувань, депресії… Але й можна горіти іншим вогнем – внутрішнім, невидимим сяйвом, яке виведе на шлях Віри, Любові та Надії. І чутливі, почасти прозорливі люди так само скажуть: «Дивіться! Маяк!». Для цієї авторки притаманні вірші-роздуми, вірші-дослідження, вірші-відкриття із багатьма знаками питань, відповіді на які лежать у серці того, хто їх читає. Ось, хоча б, цей – одухотворений і знаковий: «Люди трапляються без глибини». У ньому стисла характеристика усіх проявів людського характеру, від яких залежать подальші дії, поведінка, зрештою, формування світобачення: люди – каміння, хащі, путь, пам’ять, тиша, люди – слова, сонця, зірки, місяці, із льоду, вогню, води, зі слави, ганьби. Авторське бачення несподіване, але сакральне: «Кожен із них – то є ти, / А тому не суди, / А люби».

У значній частині жанрово розмаїтих поетичних творів («Коли зацвітає/достигає айва», «Василіса вибігає із дому», «40 суконь», «Бути жінкою-глиною» тощо) поетеса торкається важливих соціальних тем, які відображають становище жінки у суспільстві, у сім’ї, зокрема – матері – одиначки (вічна тема, як тут не згадати Шевченкову Катерину, або відомий роман сучасної письменниці Валентини Мастєрової «Суча дочка»), а є й такі, від яких серце «розпливається» в усмішці: «Рукавички любові», «Ескалатора метро…», «Ніжність», «Серце моє тернове». Є серед них і найболючіші – про війну і переселенців: «Горіхи і груші», ««Це дитинство на руїнах дитячих/ майданчиків і спортзалів/ Мусило вирости і неодмінно залізти у танк»». 

Про нове слово – незбагненне у своїй таїні

 Вперше зустрічаю вірші – відлуння. Один із них «Світ шукатиме і не знайде» –  перегукується із славнозвісним Сковородинівським «Світ ловив мене, та не спіймав». Тіло тлінне, а душу хто може впіймати? Реінкарнаційні мотиви переконливо звучать у цьому чотирирядді: «І на тілі, яке від віку/ Моїм було. – /Друга, брата і чоловіка/ Криваве тло», в іншому: «На яке відгукнешся ім’я у наступному колі? ». Тема духовного прагнення, вічної боротьби Світла і  темряви, звучить у багатьох  запропонованих текстах. Душа поетеси щира й відкрита: вона не боїться ділитись із читачем найсокровеннішим – думками, у яких іноді звучить відчайдушний розпач, іноді – сумніви, іноді – «хапання за соломинку». Затамувавши подих, читала і співпереживала. Іноді з’являлося реальне бажання пригорнути ліричну героїню до серця, особливо після ось цих рядків, де самокритицизм аж зашкалює: «Господи, дай мені сили збивати коліна. /Я – твоя мокра бракована глина,/ Та не покинь мене на цьому розпутті». І трохи далі: «Серце моє сліпе і глупе/ Вперто лупає скалу і лупить,/І вірить». Ось воно – найголовніше, просто в «дев’ятку»! Тема серця (а лиш там живе Божественна Любов «агапе» –  грецькою). А яка важлива тема Віри, якої сьогодні бракує дуже і дуже багатьом! Бо Віра – це ж не просто набір букв і звуків. Віра – вона або є, або її немає. Неможливо вірити наполовину, це так само, як не можна бути наполовину… вагітною (перепрошую за таке порівняння). Для поезії пані Світлани також характерні саркастичні мотиви. До слова, мене завжди мучило питання: «Звідки беруться жорстокі люди?». І ось несподівано знаходжу геніальну відповідь: «І уже за кілька декад/ До грудей з молоком ненависті/ Прикладуть немовлят». Хіба можна десь віднайти  влучнішу і правдивішу відповідь? А їх у поетичній скриньці Світлани Дідух-Романенко – доста, вистачить на всіх. Аби лиш читали!

Між тим, я, так само як і поетеса, мрію «просинатись в країні розумних свідомих людей», аби «правда не стала зрадою». Що ще додати наостанок? Хочу завершити поетичними рядками із вже згаданої книги: «Дідусю Миколаю,/я не була слухняна./Я – чесно-чесно – жду/ Не різку – возик дров./ З них ватру розпалю/Для всіх, кому погано,/Щоб, може, хоч один/Зігрітися зумів». Несподівано мені подумалось: «От якби у кожного з нас було таке альтруїстичне бажання, як у ліричної героїні, наскільки б добрішим став довколишній світ». А ви так не міркуєте? «Маяк і маятник» – це свято золотоносної поетичної барви. Читайте і насолоджуйтесь новим словом, до кінця незбагненним у своїй таїні.