«– Що це за книга? – Моя. – Зрозуміло. А про що? – Про життя.                                     

– Хіба про нього нам треба читати? – Мені треба було написати»

 («Замість передмови») 

Подібними іронічними діалогами (умовно існуючих фігур читача-прагматика й автора-ідеаліста) замість передмови відкриває свою книгу відома закарпатська письменниця Олеся Маркович. Авторка народилася в селі Кальник Мукачівського району, закінчила філологічний факультет УжДУ, працювала у школі, у газеті, займалася літредагуванням та художнім перекладом, друкувалася у багатьох мистецьких збірниках, альманахах тощо.  У 2015 році побачила світ збірка новел «Поруч». З цього часу Олеся Маркович бере активну участь у різних літературних конкурсах. Зокрема, новела «Повінь» – серед текстів-переможців Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея (ІІ премія, 2018, Ужгород), оповідання «Офіціант» здобуло спеціальну відзнаку «Terra Інклюзія» Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2020, Київ). Та й інші твори зі збірки «Закон життя» або вже відзначені членами журі поважних конкурсів, або ще чекають своїх глибокодумних читачів і їхніх відчинених навстіж сердець. У п’яти розділах книжки показано різні сторони-грані нашого земного буття, вдало вихопленого з безупинного часового потоку гострим пером авторки. Тут людське існування у його поліфонії, у його співзалежності зі змінами пір року й пір-життєвих циклів: воно п’ється як безцінне ранкове «Горнятко молока», плодоносить обідніми «Жовтогарячими абрикосами», йде вечірнім втомленим кроком філософа-«Чередаря». І водночас оте життя, взуте у інфантильно-трагічні «Жовті черевички», у цуравих штанях як екстравагантний «Цурош», зі схованою на споді кишені «Маленькою таємницею великого маестро», береже наше «Новорічне «диво», побачити яке нам іноді потрібні «Окуляри», а деколи – просто пакетик морських камінців і хтось, із ким можна ними поділитися («Інтуенція»). Тут хтось юний і хтось сивий, що за всіма законами життя щороку мчить «На Великдень до мами», і хоч самої мами вже давно нема, а це лише давня усталена фраза, та в ній стільки любові, стільки теплої віри у найсвітліше (Розділ 1. Закон життя).                             З

ахоплюють уяву читача карпатські образки з їх колоритною (ви)мовою, що (ви)тесана і (ви)різьблена життєвим простором, у яких плекається-росте народний дух, тягнеться до вершин-верховин найвищих чеснот і найчистіших джерел справжньої непідробної душевної краси: тут читач проживає і «Весну на Менчулі», і «Вечір на Яворнику», і вже згадану вище «Повінь» (Розділ 2. У Карпатах). Цікавими є і нариси-штрихи (до) авторського щодення: тут і «Різдвяна коляда в соборі», і сни старого ужгородського будинку, де відлунюють крізь роки дзвінкі «Уроки угорської», а збоку видніється похилена постать «Старика за вікном», і так свіжо-терпко пахне крізь усі вікна з грубими шибами людських байдужостей «Божа ружа» (Розділ 3. Ужгородські замальовки).                                                                                          

Окреме місце у збірці відведено для дескрипції жіночих життів: тут зацвітає «Запізніла любов» і крізь «Марлеві двері» ледь схлипує материнство, тут смакує цукерками трохи дивакувата «Поланька» і заколисує чуже дитя «Німа», тут захоплює героїнь «Шоколадна пристрасть», вони спішно одягають своє «Щасливе плаття», безмежно віддаючись почуттям (Розділ 4. Жіночі історії). Наостанок читачеві пропонується поринути у світ небувалого, помріяти досхочу, дати своїй фантазії крила (Розділ 5. Казочки для дорослих).

Збірка Олесі Маркович цілісна, вдало структурована, тематично розмаїта.  Окремі тексти несуть відбиток певних епох, поколіннєвих світоглядів, поколіннєвих протиріч і навіть розколів. Нерідко твори Маркович позначені автобіографічною ностальгійністю, відчуттям когось-присутності, як, наприклад, у циклі образків «Баба Поланя»: «сидить собі на стільчику, спостерігає, примруживши око, як порядкують, а тоді як видасть – усі хапаються за животи. Такою вона й залишається зі мною всі ці роки…» (с. 178). Часто у текстах присутній «карб пам’яті», що болить крізь життя: напр., вічна туга Рахіль за Абрахамом – «Її очі мали таку звичку – сльозитися, коли десь поряд був маленький хлопчик… Цій звичці було вже сімдесят років» (с. 10), або пережитий насміх у дитинстві стає причиною страхів зрілості: «Малий перелякано оглядається – на вулиці нікого. Нікого, хто міг би допомогти!.. Єдина рідна річ – дитяча скрипка у величезному дорослому футлярі» (с. 32).

Іноді твори Олесі Маркович – то ніби «калейдоскоп згадок, що доти вирував, здавлюючи, якось вирівнявся і плавно потік» (с. 18). Плавна оповідь поєднується з експресивними стрибками емоційного стану героїв, це показово представлено в історії про неприйняття дочкою батькової деменції: «Уявні картинки, що мучили батькову свідомість, шматували Олине серце (…) Картинки мінялися, ішли по колу, і вона вже сама не розуміла що й до чого. Батько був там, де змішалися уява й реальність. І від того реальне втрачало звичну ціну. Єдиною сталою річчю в цьому хаосі залишалася батькова любов. І в житті, і в маренні вона була однаковою – безумовною» (с. 15).

Стиль Олесі Маркович – це надривний, в дусі філософського екзистенціалізму, опис явищ і подій, людей з плоті і крові, а подекуди навіть – їхніх незримих тіней, віддалених у хронотопі силуетів. Жіноче письмо авторки – як варений густий леквар (традиційне закарпатське сливове варення) «спеціально для Котіци» (с. 35), що має власну назву, власний спосіб приготування, власний смак і головне – післясмак, який тримає читача у не меншій дегустаційній інспірації, аніж самі фабули її творів, людинознавчих у своїй суті.

І, як зізналася авторка в одному з образків, «я почала уважно ставитися до людей. Бо кожне має в собі те, що ми, в суєті своїй, не помічаємо» (с. 22).