Свого часу до нас потрапила книга Ярослава Павуляка «Сон є сон». Розуміли, звісно, що чогось нового у ній не уздріємо, бо перед нами було оприлюднення творів прекрасного поета, якого, на жаль, уже немає з нами. Але назва видання інтригувала своєю таємничістю. Та смисл все ж збагнули, коли в одному з текстів натрапили на цю словосполуку.

А пригадалося це тоді, коли отримали черговий друк Віктора Крупки «Сон це». Ще одне відлуння сну людини? Можливо, «сідала мрія на причілки снів», «...сон цей зійшов з сонця, що зветься любов». Думаємо, що натяк є зрозумілим і по-своєму пояснює неординарність найменування. Тим паче, що у «Сон це» є й інші цікаві трактування образів «сонця» і «сну», які викликають подібні асоціації: «...розчорнобривився зі сну у сонце»; «...попіл минущості нишкне у снах», «...і сходило вічне сонце з вірами і стежинами».

Зрозуміло, що в цьому випадкові йдеться про особистісний фактор. Але «сон» і «сонце» нерідко побутують і в найменнях доробків інших письменників. Назвемо хоча б «Поміж бузкових снів» Анни Багряної, «Тяжіння сонця» Олега Гончаренка, «І лежатиме сонце мені в ногах» Василя Місевича, «Сновидіння каміння: сонце в росі, місяцелан, рябизна, жмури, мигтіння і посмішка: мудрагель» Костянтина Мордатенка. Зауважимо, що цей перелік можна продовжити, але й без цього є зрозумілою оригінальність мислення Віктора Крупки, який назвою «примагнічує» до себе читальницьке сприймання.

І не дивно, що наймення нового ужинку спонукає більше дізнатися про автора. Та не тільки це підштовхує цікавість. Виходимо з того, що віршник сам себе втаємничує, бо в жодній з його книжок, які маємо, біографічної довідки немає. Тому й спробуємо хоч трішки відслонити завісу. Йому — 45. Народився на Вінниччині. Філолог за фахом, кандидат філологічних наук, член Національних спілок письменників і журналістів України, автор п’яти поетичних книжок і однієї монографії. Лауреат кількох престижних премій. Додамо до цього й той факт, що літературним редактором «Сон це» став лауреат Шевченківської премії поет Анатолій Кичинський. (Упевнені, що цей факт є промовистим, бо неординарні версифікатори не візьмуться редагувати будь-що, що знаємо з власного досвіду).

Цікаво, що ці біографічні відомості ми дізналися, коли поет разом із родичами копав картоплю на городі біля обійстя батьків. Обставина, яка так багато сказала про версифікатора: міщух відчуває себе собою, якщо пам’ятає про родокорені. «…від ниток на диханні так багато шрамів, але то так треба, тому й зцілюєшся на окрайцях чужого степу».

Навколо образності

Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що «окрайці чужого степу» є цікавим образом, про який можна чимало розмірковувати. Але він не належить до поодиноких явищ виражальності.

Тому для продовження думки згадаємо про літературні тропи, оскільки автор нерідко використовує метафори, порівняння та епітети.

Назвемо хоча б кілька випадків неперебутніх метафоричних зблисків. «...переоре шипшина ці низькі небеса»; «...дерева мовчки переходять ніч у брід»; «...кожен профіль ночі ступає назустріч». Звісно, можна багато говорити про різновиди метафор, класифікуючи їх. Але зумисно не робитимемо цього, оскільки процитоване і так чимало промовляє про важливість метафоричності для поета.

А ось порівняння спробуємо розділити, мовлячи про літературні тропи зі сполучниками і без них, з поєднанням обох уже згаданих різновидів. (А хіба було б правильним оминання порівняльності за участю іменників та прислівників?)

Наголошуючи на цьому, констатуємо, що в поетичних текстах нерідко з’являються сполучники на кшталт «як», «мов», «ніби», «наче» і т.п. Вдається до них і Віктор Крупка. «...нігті впиваються в душу, наче образа»; «...посеред горла, мовби жоржина, встрягла осінь»; «...у ніч серпневу, як постріли, вицілюють яблука».

Якщо вдуматися, то в кожному випадку є метафоричні відсвіти. Але марницею були б дорікання авторові за це, оскільки літературнотропні поєднання стилю є ознакою сучасної поезії. До речі, по-своєму підтверджує це і відсутність сполучників. «...цілувати дощі — трохи більше, ніж просто жити»; «...блуд уже не тиша і уже не блуд — в’язка неба, що вросла у плечі»; «...кавова жінка — думок незавершених нить і візій стрімких у пророчому серці художника».

Вплив метафоричності на просту порівняльність на прикладі нової книжки Віктора Крупки є незаперечним, та свідчать про це і взірці літературних тропів, в яких поєднуються присутність і відсутність сполучників. «...кортить цьому простору бути інакшим — і, наче бувалець, лягає просмолений час у вічну колиску з адреналіну і страху»; «...думка, як віра, а віра, як сила — у леті лелечім»; «…відчувати тебе, як травень — дощ».

Естафету метафоричності у порівняннях підхоплює також поєднання іменників і прислівників, які здебільшого є несподіваними: «розпуття-звіздар», «слід-подих»...

Коли на основі вищезгаданих порівнянь мислиться про метафоричні висловлювання, то, напевно, гріхом було б замовчування несподіваних епітетів з особистісним забарвленням від автора. Бо саме їй найбільше притаманна метафоричність. Так між іншим думаєш, коли натрапляєш на «очі світання», «стежин гостре лезо», «звивини відлунь».

Якась ледь вловима метафоричність є і в епітетах, до органічності яких усі давно звикли: «квітка сонця вечорова», «дух літа», «теплі фарби»...

І як опісля отаких словочарівностей не подумати, що «лишай серцевий збій десь за овиддям».

Допомагають слововияви

Уже останнє слово попереднього розділу цього відгуку на книжку завершується рідковживаністю з познакою неологічності. Та маємо й інші малоексплуатовані словотвори: «фатаморганний», «тяглість», «спрозорений»...

Дуже цікавим є питання про неологізми, яких чимало можна зустріти на сторінках книжки: «сонцевид», «шипшинить», «недовідомий».

А в питанні про говірковості переплелося чимало неодновимірностей. Нерідко можна говорити про припадання до призабутих буквосполук. Іноді не тільки це маємо, а й звернення до транскрипції, яка побутувала колись. Діалектизмів стосується й ще одна непростість. Деякі з них залишаються ними, хоча, можливо, є більше схожими на рідковживаності. А водномить маємо слівцята, в яких немає цієї барви. Згадаємо до прикладу про «сильвету», «шкло», «мольфара», «позір».

Ще одна цікавинка. Поціновувачі віршованих текстів уже звикли до алітераційності мовлення версифікаторів. Іноді її приклади надибуємо й у віршах Віктора Крупки. Візьмемо хоча б рядок: «...ці струни, цей струм, цей стрррр...»

«Населення» і барви

Згадали про слововияви — і на думку сплив один рядок «...кинути вічність у мить, не проковтнула ще заячого переляку, але прошила сльозою тремткий сонцевид». Можливо, цей вислів і немає прямого стосунку до теми цієї частини рецензії, але... Десь на рівні підсвідомості все ж кільчиться таке розмірковування. І не можемо нічого вдіяти супроти цього.

Втім вистачає і «мешканцевих» алюзій. Бо до «населення» книжки належать рослини і дерева, звірі та птахи, зорі і небесні світила. «...на полинах, написати собі, учорашньому, на полинах»; «...услід за чужими блукальцями — у пам’ять — ще й карма шипшини»; «...утекло вороння, крізь долоні взяло й утекло»; «…ніч блукала, мов скажений пес»; «...той вечір з возом зазирнув у воду, де мліли довгі полиски зірок»; «...ваше тіло я сном перехрещу і місяця вірою».

А водномить існують моменти, коли різні мешканці «оселяються» поряд. «...з сонцем до крови німуєш воронячим криком»; «сонце і місяць — далекі дороговкази»; «...вже й коні — зірками, вода неоглядна, і ніч — вічна відьма».

Припадати до гарноти окремих фраз, у яких превалюють представники «населення», спонукають й кольорові екстраполяції. «…і Синевира замрія вже Благовістом біліє, сонцю висновує хрест»; «...з перших борінь, що спустилися з чорної втечі»; «...злітала в обрій зеленим віршем»; «…оцей пейзаж від грудня посірілий»; «...та червоною стане враз — від шипшини здіймуться визрілі небеса»; «...сиве сонце вже від сивих обріїв»; «…бузок хмеліє синьо».

І знову маємо нагоду повернутися до питання про поєднання. Бо є воно й у кольористості слів: «голос блакитний, зелений голос», «якщо я дочекаюсь прозрінь у несходженій тиші»,  «свою меланхолійність сіро-сизу», «...доля твоя все ще біла, блакитна, зелена».

Чи не тому, наткнувшись на згадки про «населення» і кольорові екстраполяції, як своєрідне поетове одкровення, сприймаєш його слова про те, що «коли трава крислатіша за небо настільки, що й Господь на мить затих — травою шелестівши кому-небудь».

Голоси із помежів’я

Якщо літературні тропи, слововияви, згадки про «населення», кольорові екстраполяції однозначно належать до ознак виражальності, то цього не скажеш про богошукальницькі мотиви. З одного боку, вони непроминально характеризують непроминальність висловлення думки, а з другого — є цікавими взірцями філософської лірики.

Сув’язь виражальності і темарійності? Саме так! Та не гадкуємо, що вона спроможна негативно вплинути на сприймання. Бо читача цікавить не це, а природність звучання поетового голосу, пронизаного Божим світлом. «...пишемо ще... навіть на білій корі — вдосвіта Бог дарував нам невимірний дар»; «...наближався, вдихав у себе маленького Бога, якого знову губив за непозначеним видноколом»; «...на межі прокинеться душа, захмеліло помолившись Богу».

Богошукальницька мелодія вже давно зріднилася з філософською лірикою, як й культурологічні акценти, які теж знаходимо у книжці. «...залікую в собі Дон-Кіхота і мідь»; «...мовив Сократ промовлене нами не раз»; «...я не Довженко — у калюжах бачу хмари».

Чи таке. Нерідко робляться наголоси на крилатослів’ї. Є воно і в конкретному випадкові. «...чужі не потрібні нікому — лиш ночі скурвленій»; «...лише святого не переступай»; «...трава, немов стезя із потойбіччя»; «...відчуй цей невідомий досі крик…» Коли перечитуємо ці та інші подібні висловлювання, то не можемо позбутися думки про їхні джерела. Хоч і розуміємо неоднозначність такого міркування.

Перш за все тому, що можна зі стовідсотковою точністю мовити про спонуки, оскільки їх може бути чималенько. І кожна, безперечно, матиме своє обґрунтування. Ми ж найчастіше думаємо про витік крилатослів’я із фольклорного підґрунтя. Адже нерідко зустрічаємо образи, які пов’язані з фразеологією. «...від зайчика хліб з маслом і медом смачнючий»; «...вже треті півні в марище веде»; «...котись, клубочку, по струні ріки».

Ще про темарійне

Автор сам дає нагоду заглибитися у це питання. Бо в попередніх абзацах прозвучало чимало цитат. Звісно, що кожна з них мала своє трактування. Й не було тут ніякої дивовижі. Це реальність сприймання, яку неможливо заперечити. І водночас є підстави для спільності, й полягають вони в тому, що в більшості випадків маємо справу з філософською лірикою, яка переважає у цій книжці.

Але зосередженість автора на цій темі не означає ігнорування інших темарійних відгалужень. Звернемося, приміром, до вірша «У світ зафарбуєш»: «...спорядиш у дорогу тлусте вістря свічі і у світ зафарбуєш війни». Своєрідний доторк до громадянськості. Це ж певною мірою стосується й твору «Стати героєм»: «...якби ж ти тільки невідступно міг стати справжнім героєм». Звучать у виданні і любовні нотки: «...коли літа все ще пір’їнами лягають знадливо у світлу душу й принадно кличуть осінню жінку». Непоодинокими є також випадки живописання словами.

Але на тематичності цих поезій поціновувачі віршослова майже не зупиняються. Чи не тому, що темарійний поділ стає неактуальним для сучасної лірики? Бо переважає переплетення тем. Приміром, у вірші «Доростаю» знаходимо рядок: «знову той щем віднайду, від якого немає ні втеч мені, ані повернень». Філософське замислення. Інакше й не скажеш про цю думку. І поряд існують рядки з пейзажною барвою: «...сонце цілує по-батьківськи визрілий хліб».

І в інших творах побутують подібні переплетення. І це змушує говорити, що це — ознака сучасної поезомови. Та водномить не балакав би про позірну космополітичність такої лірики. Вже хоча б тому, що рядки пронизані диханням ріднизни: «...став розпрозореним, справжнім, безмірним — знову знайшов свою Україну».

...замість трикрап’я

Можна опісля всього вдатися до розділового знака, який є у підзаголовку. Та впевнені, що це було б помилкою, не повністю відображало б ситуацію. Бо за бортом нашої уваги залишиться питання про те, до кого за стилем висловлювань належить Віктор Крупка як поет.

Вищезгадані рядки однозначно говорять, що віршник не вважає традиціоналізм потрібністю сучасної поезії. Але й апологетом сьогочасної модерновості його не назвали б. І тут, на нашу думку, з усією серйозністю постає питання про необхідність поєднання у нинішній поетиці модернового стилю викладу думки укупі з чітким вказуванням на ментальне, бо ніхто у світах не чекатиме на українське віршівництво без такої познаки. Бо він уже переситився космополітичною «величчю». І на її тлі вірші Віктора Крупки виграють неординарністю. Сподіваємося, що вона тільки поглиблюватиметься у нових книжках поета.