«От би жити тоді!» – мріяла я мала. Уже значно пізніше, коли виросла, то усвідомила, що насправді живу у найкращий із можливих часів – із запасом антибіотиків в аптечці, із теплим туалетом на сьомому поверсі, із шампунем, із металопластиковими вікнами  й сякими-такими правами людей, затвердженими у законах. Але казкова аура Середньовіччя ще довго лишалася у моїх спогадах чимось таким милим і страшенно романтичним, аж доки… аж доки я не взялася читати видатний лицарський роман XII століття пера Кретьєна де Труа — "Ланселот, або Лицар воза", що нарешті (ВПЕРШЕ!) вийшов друком в українському перекладі Петра Таращука (Видавництво «Навчальна книга – Богдан»).І це було незабутньо! Я читала вечорами розділ-другий, а вранці захопливо переповідала дівчатам на роботі інтимні подробиці середньовічного куртуазного життя.

Словом, усе почалося у замку короля Артура, під час учти, коли на порозі раптом з’явився закутий в обладунки незнайомець (як згодом виявилося – лихий чарівник) і почав хизуватися, що тримає у своєму полоні достобіса народу. Аби їх визволити, у короля є єдиний шанс – віддати йому королеву!

— Якщо, королю, маєш змогу

На віру спертися сталеву

І доручити королеву

Котромусь лицарю, щоб вів

Її у глиб моїх лісів.

Тоді врочисто обіцяю:

Всіх в’язнів я умить звільняю,

Що стогнуть у моїй землі,

Як лицар доведе мені,

Що королеві захист дасть…

Нехилий такий поворот, скажіть! Уявляю, якби таке трапилося зараз…Та його би на місці прибили! Але ідеальний король Артур віддає свою дорогоцінну дружину – і вона вирушає у темні ліси Чаклуна.

Потім король раптом приходить до тями («Що ж це я  таке втнув?!) –  і посилає слідом рицаря  Ґовена, аби той якось допоміг королеві. Тим часом – уже іншим шляхом, але з тією ж метою,  на пошуки королеви поспішає лицар Ланселот (так, той самий!), який був зовсім навіть не таємно закоханий у Гвеневру.

Де саме вона – ніхто не знає, але Ланселот бачить дорогою підступного карлика, який за інфу про геолокацію королеви просить єдиного – аби Ланселот сів у його віз. Ніби нічого такого, як на наш двадцятипершостолітній погляд. АЛЕ! – у темні часи Середньовіччя це було дуже, ну дуже, ну дуже-предуже соромно! Це була така-а-а-а ганьба для лицаря, яку він не міг потім змити жодним чином. Звісно, закоханий Ланселот погоджується…

А віз тоді мав роль ту саму,

Що стовп ганебний: ставив пляму.

В містечках за отих часів,

Де нині тисячі возів,

Тоді був віз лише один

І всім служив, як челядин,

Як служить вірно стовп ганебний

Отим, хто коїть непотребне.

Усіх, хто вбив чи обкрадав,

Хто справу у суді програв,

Хто грабував на всіх шляхах,

Хто крав майно у бідолах,

Хто мав перед людьми провину,

На віз садили в давню днину

Й по вулицях усіх возили,

Щоб кожного ганьбою вкрили.

Вже потім зась тому до двору,

Йому ні честі, ні покори.   

Такі от сумні справи. Що було потім? Потім одна з куртуазних дам підказала лицарям, де саме переховують Гвенерву, і їхні шляхи розійшлися, адже до замку лихого чарівника було два шляхи – через Підводний міст і через Міст меча. Потім було все погано, вони довго їхали, додали перешкоди,  билися з усілякими негідниками, і що цікаво! – чи не щовечора прибивалися до того чи іншого замку…

Там починалося найцікавіше, що яскраво характеризує, як мало ми знаємо про середньовічні моральні норми – власниці замків за хліб-сіль і умовно тепле ліжко вимагали від лицарів… сексу. Ну не знаю, мабуть, надто нудно їм там було, у чотирьох стінах, чи що?

 І тут він дівчину зустрів, 

Вродливу, милу — нема слів,

Чарівну та ошатно вбрану,

Вона складає йому шану

Як добре вчена й не бездумна.

Вітає й він: — Хай честь розумна

Вам з ласки Господа й наснага!

Вона йому: — Мій дім, увага,

 Тут поряд, там усе готове,

Чекає ложе вас дубове,

Та є для цього лиш умова,

Тож вашого чекаю слова:

Поспіть зі мною — ось мій дар.

Людей чимало за мій жар

Складало б дяку сто разів,

Наш лицар тільки спохмурнів

І каже мов тяжку повинність:

 — Я щиро вдячний за гостинність,

Яку я маю цінувати,

Але, даруйте, з вами спати

Не можу, сум наліг на груди.

— Тоді по-іншому не буде, —

Я присягаю тут очима.

Наш лицар лиш стенув плечима

І згоду дав на ту умову,

 Хоч туги відчував окову.

Та в ліжку був не смуток, ні, —

 Розчарування лиш одні…

Що було потім? Наш закоханий у Гвенерву Ланселот аж ніяк не був готовий до такого повороту, тож відкладав оте виконання обіцяного до останнього. Поїли вони, попили, ніч уже надворі, робити нічого…

Тоді Ланселот під приводом вечірньої прогулянки «до вітру» виходить і бродить довкруж замку в передчутті вимушеного сексу, повертається – а його куртуазної дами немає. Замість лягати спокійно спати, перехрестившись від щастя, він – бо ж пообіцяв!!! — вирушає на її пошуки довгими зимними залами, і… надибує на сцену групового зґвалтування (яскраво описану, до речі). Наш лицар не довго думаючи уколошкує усіх кривдників бідолашної куртуазної дами, а вона, злізши зі столу і оправивши сукню… нагадує: «Мовляв, і навіть це тебе не врятує! Ти пообіцяв зі мною сьогодні спати!»

Чесно, я була шокована після такого повороту подій та жіночої наполегливості! Мужик сказав – мужик зробив… Словом, що далі – тим цікавіше. Ланселот таки лягає з нею в одне ліжко, дама очікує на продовження бенкету, а він лежить собі дровинякою такою і гірко зітхає. Ну, дама тулилася-тулилися, а тоді плюнула – і пішла спати у свої покої.    

Тож діва бачить, серцем чує,

Що лицар нею аж гидує,

Від неї втік би залюбки,

Мовчить і не дає руки,

Злягтися з нею тут не хоче.

— Якщо такі ви неохочі,

 Я, каже, з дозволу піду

В кімнату, де я сон знайду.

А ви почуєтесь вільніше,

Не думаю, що вам миліші

Моя присутність і увага.

Нехай не повнить вас зневага,

За те, що кажу свою думку.

Спочиньте тут без поцілунку,

 Бо ж ви виконували ревно

Мою умову; я, напевно,

Не можу більше вимагати,

Вас Богу буду доручати.

Тож я іду. І діва встала —

 Це радість лицарю чимала,

Охоче він її пускає,

Бо серцем щиро прикипає

До іншої…

На ранок куртуазна дама заявила: «Позаяк ти не захотів зі мною спати, то послужиш мені в іншій справі. Я хочу помандрувати трохи, а в часи Середньовіччя порядним, як ото я, дамам, це робити на самоті украй небезпечно! Бо всілякі бандюки (і не лише бандюки, лицарі теж!) так і чигають на дорогах, шукаючи безборонних дів, аби поглумитися над ними. Так-так, я це точно знаю, бо вже, мовляв, мандрувала сама-одна і потрапляла у неоднозначні ситуації. Тому давай, Ланселоте, бери мене з собою і охороняй мою честь!»

Робити нічого, узяв він її, їхали-їхали, мандрували-мандрували, і раптом побачили в голому полі криницю, а на тій криниці – гребінь вишуканий, як виявилося, — гребінь королеви Гвеневри!

Ой, що тут почалося! Ланселот зіскочив з коня, схопив гребінь, акуратненько повитягав з нього всі волосинки королеви і…почав втирати їх у тіло!

То й дав їй гребінь без вагання,

Та волосинки зняв легенько

І не порвав ані одненьку.

Ніколи чоловічі очі

Не слали пестощі урочі

Такі, як він їм віддавав,

До вуст, до серця пригортав,

Тулив до носа і до лоба,

Нестямно він їх уподобав,

Це його щастя і розкоші,

Тож до грудей він їх, хороші,

Кладе, де серце, під сорочку.

Не проміняв би їх на бочку

Смарагдів і рубінів сяйних.

Тепер ані хвороб звичайних,

Й правцю вже не боїться він,

Плевриту не лякає тлін,

Тож панацеї вже не треба

І молитов святим до неба.

Так вірить лицар у волосся,

Що зайвим інше все здалося.

Отаке, словом… І чомусь після всіх попередніх трешняків щиро віриш, що саме облізлі волосинки, знайдені на старому гребені, який невідь-скільки валявся побіля криниці в полі – найліпша панацея і від правцю, і від плевриту, і від ковід-19…

У цей прекрасний момент, коли головний герой втирає у своє лицарське тіло загублені волосинки, наша безіменна куртуазна дама (до речі, окрім королеви Гвенерви УСІ дами цієї книжки всуціль безіменні, але від того не менш куртуазні та благочестиві, що ще раз вказує на гендерні особливості того часу) розуміє, що їй таки нічого не світить у плані інтиму з Ланселотом, і вирішує злитися, тобто покинути його та їхати назад на самоті… Відважна досвідчена жінка…

І це лише 48 сторінка з 208-ми!

Попереду ще багато цікавого і пікантного, вражаючого та дахозносного, такого, що переверне ваше уявлення про Середньовіччя, лицарство, культ Прекрасної Дами та високі стосунки.

Бо ж  коли я, ошелешена, переповідала щодня шматочок сюжету співробітницям у редакції, шеф заспокоїв: «Не вдумуйся, Осадко! Розслабся і насолоджуйся текстом! Це ж Середньовіччя, нам цього не зрозуміти!»

Потім будуть ще сотні подвигів,  непрості стосунки Ланселота і Гвеневри (і навіть інтим, так!), ув’язнення та повернення, сльози та радощі, єдинороги та горностаї!

Тож коли мені кажуть, що «давні» книги – це неактуальний непотріб, я аж ніяк не погоджуюся! Бо за весь буремний  2021 рік саме «Ланселот, або Лицар Воза» авторства Кретьєна де Труа вразив мене найбільше. І я вкотре подякувала Богові, що живу в 21 столітті…