Re: цензії

Книга-білінгва Василя Куйбіди «Таїна слова» в українськомовному оригіналі й вірменському перекладі, яка щойно побачила світ, є далебі не пересічним явищем у літпроцесі, вітчизняному зосібна. Усвоєму набутку поет уже має двомовну українсько-польську версію («Топологія уяви», 2019), але взаємини двох сусідніх слов’янських народів і культур, здається, отримали повномасштабне й різногранне дослідження, а переклади з української польською і навпаки впродовж останніх років стали звичними. Тим часом далеко не кожен український автор може похизуватися, що його тексти сягнули орієнтального простору і стали доступними для східного реципієнта. Надто коли йдеться про вірменську інтерпретацію.

Про українсько-вірменські культурні взаємини, контактні, діалогічні, ба навіть типологічні зв’язки між двома народами я неодноразово констатувала раніше, спираючись головним чином на книги Арама Пачяна («Робінзон»), Левона Хечояна («Ладанові дерева»), Сони Ван («Лібрето для пустелі») і Бориса Єґіазаряна («Сорок джерел»), кожна з яких була об’єктом моєї уваги (у вільному доступі є як рецензії, так і відеолекції на YouTube-каналі). Усі чотири імені та видання стали відомими у вітчизняному просторі завдяки копіткій роботі перекладача Анушавана Месропяна – уродженця Вірменії, для котрого Україна впродовж уже тривалого часу є другою батьківщиною, а Львів – другим домом. Так само як Київ – для Бориса Єґіазаряна. Долі обох є вимовною ілюстрацією вірменсько-українського (чи й навпаки?) діалогу і, зрештою, культурного тандему. І Анушаван Месропян, і Борис Єґіазарян зайняли свої «ніші» у виданні рецензованої книги Василя Куйбіди: перший – як перекладач-інтерпретатор, другий – як художник-ілюстратор.

Особисто для мене книга-білінгва «Таїна слова» стала несподіванкою і цікавим досвідом, адже, з одного боку, це перше видання, де простежено шлях Тексту від українського до вірменського, а не навпаки, як раніше (йдеться про 4 вищезгадані книги), а з іншого – вперше пишу рецензію на двомовну книгу, тож логічно було би здійснити аналіз текстів в обох варіантах (українському та вірменському), але наразі обмежуся оригіналом.

Думається, найкраще, найцікавіше, найрезонніше пізнавати постать митця (надто поета!) через його тексти, бо на відміну від прози, приміром, де авторові вдається відмежовуватися від себе, перевтілюватися в інші оболонки, проживати долі своїх героїв, у поезії це майже неможливо. В останній домінує справжнє, те, що не піддається свідомим корективам, раціональним маніпуляціям, проступає суть, «зерно» митця.

Дискурс Василя Куйбіди наскрізь «прошитий» філософічністю. Незважаючи на обсяг текстів (більших чи менших – є навіть 2- і 3-рядкові), їх характер (верлібри чи римовані), всі вони прочитуються як японські хоку чи персько-таджицькі рубаї.

Я сповідався осені…

Вона проймалася моїми зізнаннями.

Сльозилося небо, листя облітало,

а я все щиріше їй довірявся,

аж поки не випав сніг.

Уже потім, весною

подумав: які наслідки спричинила б моя сповідь,

якщо б її вислухав монах?

Цей восьмирядковий вірш ілюструє, яким чином простота мови може злагоджено єднатися зі складним змістом; перше увиразнює друге. Якщо в хоку, приміром, завше присутні слова, що є маркерами певної пори року, то тут прозираємо коловорот у природі, динаміку зміни сезонів. Осінь і весна як «проміжні» пори року артикульовані словесно, тимчасом зима прописується перифразом («випав сніг»). А може, то пізня осінь, детермінована снігом? Хтозна, але, так чи так, літо навмисно упущене…

Можна було б реалізувати підрахунок, представивши у висліді статистичні дані, скільки разів згадується та чи та пора року, бо, зрештою, ТЕКСТ Василя Куйбіди навмисно чи мимохіть утілює міжпредметні зв’язки, є таким собі компаративним плетивом точних наук (фізико-математичні) і гуманітаристики в єдності з мистецьким ракурсом, який передбачає вихід за межі, руйнування теорій і аксіом, вивільнення від законів і канонів (бодай спробу до того всього!). У кожному разі найчастіше згадується ОСІНЬ як пора року з усіма властивими їй атрибутами, час розмислів і медитацій, етап долі, що уособлює зрілість, досвід, готує до зими, але й плекає пам’ять про літо.

Міг би бути листочком,

але не вмію передавати музику літа.

Міг би бути краплиною дощу,

але не можу його звучанням переінакшити ночі.

Міг би бути птахою,

але… Але уже – осінь.

Про українського мислителя Григорія Сковороду пишуть, що у своїй ліриці він філософ, а у трактатах – поет. Подібне можемо сказати і про Василя Куйбіду, а саме, що його вірші є своєрідними філософськими розвідками, опусами, надто це стосується верлібристики. Кожен текст – як лаконічний, концентрований виклад окремої істини, окремої правди життя (поетової та його ліричного героя), візії світу… Практично кожен текст дається до розщеплення на цитати, сентенції, які мають право бути афоризмами або ж які подумки виймаєш, аби їх потримати коло себе, в собі задля осмислення й кодування. Цю книгу не пробігти очима по діагоналі, не переглянути похапцем – її варто смакувати поволі, аби сповна збагнути й насолодитися сенсами й контекстами. Ця книга вимагає роботи душі, розуму, ба навіть підсвідомості, але всі ці потуги й зусилля того варті.

Який сенс у сенсі,

у його пошуках?

Якщо нічого не можна контролювати?

Коли будь-яка дрібничка

Незворотно здатна змінити тебе і світ?

Чи варто повертатися до зів’ялого листя,

до незнаного міста,

до незрозумілого себе?

Або:

Це все – ілюзія реальності.

Чому ж тоді я, порожній,

як осінній дощ,

сную поміж реальністю і снами,

шукаючи опертя?

Усі, хто могли, – стали птахами.

Хто не могли – не народилися.

А я – серед заблуканих у часі.

Усе навиворіт.

І навіть покинуті вікна

зазирають у ранок.

Поезія Василя Куйбіди всуціль пронизана екзистенційними розмислами. Йдеться, зокрема, про пошуки сенсу буття. І хай навіть ліричний герой одверто й одчайдушно (а може, й претензійно!) заявляє:

Я себе ніколи не шукав,

Бо знаю – неодмінно знайду.

Головне: впізнати себе у велелюдному потоці,

Який пливе назустріч! –

це жодною мірою не свідчить, що пошуки себе вже завершені, що поставлено остаточну крапку. Навпаки – ще треба вміти себе впізнати в натовпі, вирізнити на тлі натовпу, який заважає цьому пізнанню-впізнанню. Адже замість обличчя – тиша, глуха й терпка. А може, то лакуна, яку слід заповнити, поезією зокрема, «tabula rasa», яку варто «залити» текстом чи палітрою фарб?.. І знову ж таки ще треба підібрати свій ритм, своє слово, свій колір…

Розфарбовував тишу,

Але нічого не змінювалося.

Можливо, не ті кольори підбирав?

Можливо, пензлі були не ті?

Зміни своє бачення –

Візьмися за світло!

Наприкінці вірша поет вдається до неприхованого дидактизму, хоча такий виховний акцент, що є вкрай небажаним у тексті, стосується передовсім автора та його ліричного героя. Бо ж поезія – то власна візія світу, власна програма життєустрою, одна з множинних моделей буття. Зважся – й довірся поетові, відчуй себе його співавтором, пройди його стежками, пізнай його досвід, стань його співрозмовником… Адже поезія – то і є МОВА… Навчися її розпізнавати, чути її звуки, читати її букви, розуміти її слова, а головне – прозирати потаємне й закодоване… Поезія вміє промовляти голосом, який варто навчитися чути, й вона прагне почути голос того, хто поруч, того, хто напроти, того, котрий, як і вона, відкритий до світу:

Говори!

Дивися на зорі й промовляй…

Хай росте трава,

шелестить листя і

бесідують із тобою птахи.

Не мовчи!

Хай слова ще

піском на зубах, а ти говори,

щоб розширити виміри існування.

У цьому «докарантинному» вірші є щось таке, що пізнали й відчули ми згодом – у час вимушеної ізоляції, коли заново вчилися комунікувати між собою та зі світом, відчувати своє тіло, що, здавалося, встигло врости в закритий простір і боялося відкритого Всесвіту…

Василь Куйбіда, як і його ліричний герой, либонь, знайшов гармонію, відчув твердь екватора, тож зізнається, що йому легко… Легко не чути зграї думок, зграї голосів, чути лише один-єдиний – ГОЛОС, якому віриш, якому довіряєш, на який спираєшся… Цей Голос є опорою завше й довічно (либонь, це знак того, що трансцендентне або екзистенційне буття стало явою, тут-присутністю). Але поет щиро переймається, як живеться й дихається іншим – тим, хто за бортом Ковчега…

Та як же важко тим,

у кому звучить багато голосів?

Яким треба бути сміливим,

щоб діяти не так, як радять сонми голосів?

Зрештою, є не лише скупчення внутрішніх голосів, є ще голоси ззовні – за вікном, за порогом, за обрієм… Чи то лише здається, що вони зовнішні, нетутешні, запорогові, а насправді вони теж усередині – в горлі, серці, животі… Якщо ці голоси на відстані, з далекого дитинства, вплетені у твоє волосся, занурені під твою шкіру, то чи є вони чужими й сторонніми?

Заглядаю у сутінки.

Там вишні та яблуні.

Голоси їхні вечоріють.

Нахиляюся – чується шепіт.

Це трава нагадує про сміх коників,

Намальованих у дитинстві.

Якщо ти не вистрибував із ними під веселим сонцем,

не зрозумієш,

чому вишні та яблуні мене в дитинство кличуть.

Либонь, дітьми ще не чуємо голосів ні дерев, ні комах, лише з віком вчимося їх уловлювати й розрізняти, тож ці голоси й мови зашиті в кожного з нас, як ляльку, кожен/кожна слугує для них сховком, криївкою, резонатором. Разом із тим, поет застерігає, що мандрівки в дитинство чаять небезпеку: «Можеш і не повернутися».

ЧАС і ПРОСТІР – домінанти, якими активно оперує автор, які прагне осягнути, пізнати їх цінність і взаємозв’язок. Подивляю, як ці філософські субстанції єднаються з поняттями дзеркала, гріха, як на очах добудовується світ – Космос Василя Куйбіди.

Раніше я не мав

(чи так мені здавалось?)

ніякого стосунку

ні до часу, ні до простору,

бо був – дзеркалом.

Моїм іменем,

наче каменем,

воно розколото тим,

хто його промовив,

щоб вибавитися від гріха.

Ітепергримасиневіддзеркалюються,

а вростають умене…

Маски – як окремі «Я» ліричного героя, окремі відщеплення, які міцно, а то й перманентно вгрузають у людське єство, яких годі позбутися або ж то тривалий і болісний процес. Що ж говорити про сліди? Іноді їх кортить залишити при собі, а вони навпаки розчиняються, як попіл силою вітру.

Сліди є частинкою твого я.

Вони такі ж нечіткі й непевні,

подекуди взагалі відсутні –

там, де ти розчинявся у траві.

Хвиля за хвилею

набігає на тебе вона,

щоб якоїсь миті накрити повністю.

Трава слідів не зберігає.

Поетів світ є майже винятково монологом, тут домінує «Я» ліричного героя. Прикметним є також апелювання до реципієнта, але вряди-годи зринає Інша чи Інший (категорії гендеру й віку розмиті й не визначені). Чоловік чи жінка, старший чи молодший – хтозна… Але те інше «Я» стає реальністю, присутністю – хай навіть ліричною… Ліричний герой зізнається: якщо зречеться його, втратить себе.

Ти заповнюєш собою моє життя.

Думаю про тебе й усвідомлюю, хто є я.

Боюся знайти у житті прогалину –

не заповнений тобою простір,

бо зникне моє розуміння мене самого.

Можливо, дещо підкаже чи увиразнить наступний вірш, але здогади здадуться вкрай сміливими, одчайдушними, тож хай кожен добачить своє:

Дорогою іду.

Мої ноги відчувають її,

А очі не відриваються від неї.

Її серцебиття – моє серцебиття.

Ми споріднені

І важко розгледіти різницю між нами.

Тільки трава її знає,

Бо повинна стати наді мною

Тоді, коли я стану дорогою.

В одному з віршів хистко прозирає дихотомія «чоловіче/жіноче», «маскулінне/фемінне», ба більше – ролі й стереотипи перерозподіляються, гендер набуває нового прочитання, тим самим ніби виправдовується первородний гріх, точніше провина Єви як жінки потроху стирається, нівелюється… Можливо, чоловіча інтерпретація виявиться іншою?..

Я ніколи не шукав раю.

Нетому,щолюблюкліматсуворіший

Чизвикгодуватисявласноюпрацею.

Боявся, що при зустрічі з жінкою

Раптом виявиться: змій – це я.

ПРОСТІР заповнюється (наповнюється?) слідами, словами, стихіями, птахами, метеликами (уособленнями душ), дорогами, стежками, травою… А головне – спогадами, до яких ліричний герой повертається або ж переживає ефект déjà vu:

Здається, я тут уже був.

Бо звідки ж у пам’яті сніг,

а у здогаді – тремкість.

Навсправжки був!

Інакше б я сюди ніколи не прийшов…

Заповнюється, а точніше твориться УЯВОЮ, бо й сила пам’яті, її тривалість і тривкість залежать від уяви. Так само, як часові й просторові орієнтири.

Навіщо спогади,

якщо все давно вже іншим стало.

Та й те, яким ти його пам’ятаєш,

є лише твоєю уявою

і ніколи таким навсправжки не було.

Навіщо думати про майбутнє?

Його немає.

Є лише твоя уява,

якою ти затуляєш сьогодення.

Напевне, боїшся усвідомити реалії.

Світ стає ТЕКСТОМ, що читається… Але не кожному те дано, не кожному Всевишній наготував таку участь. Тож більшості світ видасться лише хаотичним набором слів.

Всесвіт не текст,

а сонмище слів!

Текстом він є тільки для того, хто читає.

Якщо текстів – безконечність,

чи означає це,

що Наповнювач Всесвіту словами

подбав і про існування такої ж кількості читачів?

У своїй знаковій книзі «Велика Магія» прозаїкиня Елізабет Ґілберт констатує: «Творче життя – шлях для сміливих». Поезія нерідко вимагає ще більшої сміливості – і її творця, і реципієнта. Першому відвага потрібна задля звіряння, зізнання, публічного «розголосу» інтимного й потаємного, іншому – задля інтерпретації. Бо хоче того митець чи ні, але внутрішні конфлікти й душевні митарства таки проступають назовні, стають видимими сумніви й бентеги… Поезія, звісно, не дасть авторові стовідсоткової гарантії, що проблему вирішено, вагання подолано, душевні коливання нівельовано, але в кожному випадку вона скерує митця до спорідненої душі, яка зрозуміє і хай навіть подумки, але розділить наболіле…

Душі та віддзеркалення – безконечні!

Алеякщовідрізнитиреальневідуявленого–неможливо,

То віддзеркаленням чого є моядуша?

Чи вона – реальна?

Чи уявний – час?

І що тоді є хлібом для неї,

А що сіллю?

Поезія Василя Куйбіди не лише торкає, а й припрошує постояти, побути поруч («Прийшов, як ніч приходить. / Слухати — нема що, / а бачити — тільки самотність»), допомогти знайти живу людську душу («Ти ж ішов до людей, / а тут — пустирище»), себе (а то найважче і не всім дається!):

Неможливе – можливо,

якщо заборони зовнішні.

Сміливо виходь за встановлені межі,

щоб зустрітися із собою ще незнаним.

Однак вчорашнім себе не зберегти.

Та й звідки ж тобі знати,

яким ти був учора

чи є сьогодні,

коли ти ще собою не став?

З усіх стихій поет чи не найдужче увиразнює ВОГОНЬ і ВОДУ, наділяючи кожну з цих первин символічною семантикою. Перша традиційно уособлює сонце, життя, очищення, зцілення, пристрасті, внутрішню бурю. Вогонь нерідко досягає свого апогею, зрештою, проходить різні стадії – від жарини до полум’я й навпаки до диму, однак лишається те (особисте, затаєне), що не піддається цій стихії чи протистоїть їй, дарма що вона здатна знищувати (відкривати й викривати!) все на своєму шляху:

Перед тим, як стати осіннім димом,

я був гребенем полум’я…

Але не все звикає до вогню.

Щось мусить залишитися тінню.

Що ж до стихії води, то її сутність антиномічна, амбівалентна (жива/мертва, штиль/шторм), але в кожному разі природа її – нестала, мінлива.

Тоді я мав свою частиночку забуття.

Зберігав її як священну воду,

Що завше відгукувалася на ритми світла.

Ці поетові рядки потверджують, що плесо, як дзеркало, реагує на імпульси світла. (Тим світлом може бути, зокрема, спогад.) Наступний вірш увиразнює цей мотив, додає метафоричних барв і розкішної образності:

Мене єднає із водою не молодість, не ріка,

Яка недавно проминула весну,

Не пробуджені вітром на берегах ріки трави –

Мене єднає із нею невідомість.

Коли вода нахиляється над моїм обличчям,

Я починаю світитися місяцем.

Коли ж вона віддаляється від мене,

Перевтілююся у пустий глек,

З якого чути плюскіт.

А коли занурююсь у воду,

Сонце із горизонту –

До себе кличе!

Ще один твір так само розвиває асоціативний ряд «вода – люстро – буття», доповнюючи його концептом пам’яті й питанням генезису:

Вода, яку я знаю під різними іменами,

Приходить до мене у різних формах,

Чим завше бентежить.

Я люблю підставляти їй обличчя.

Але найбільше мене дивує

Її здатність пам`ятати дорогу до мене.

Проте я й досі не знаю,

В чому полягає еволюція води,

Води, яка виступає із каменя?

Модифікаціями води в рецепції Василя Куйбіди слугують дощ і сніг. Перший особливо виразний, адже на відміну від снігу він у першу чергу асоціюється з осінню. То чи ж випадково ліричний герой порівнює себе з дощем? Хай навіть за кілька віршів до того позиціонує себе вогнем… Пристрасті подолано, очищення пройдено, а рівновага досі не віднайдена, порожнеча набрякає подібно до намоклого опалого листя… І прийде час, коли вона (порожнеча) заповнить собою весь простір… Звідси – порожній дощ, порожня осінь. «Я – надлишок порожнечі», – заявлятиме ліричний герой. Між іншим, прозираємо зв’язок осені з вогнем: чи завдяки барвам, чи внутрішньому «гоготінню», але осінь може як спалахувати, так і дотлівати…

Ще одна стихія – повітря, до якої мають безпосередній стосунок ПТАХ і ВІТЕР. Ці образи цікаво й оригінально переплітаються в поетичному тексті: дається взнаки їх обопільна належність до однієї стихії чи варто шукати далі й глибше?.. «Із птахами прилетівши, / почуваєшся у цьому місті вітром».

Птахи є виразниками людських душ, а також традиційно супроводжують душі померлих до Ирію; вони вхожі у світ Прав, обшир Неба. У поетових візіях птахи несуть ще й екзистенційне «навантаження»:

Я нічого не знаю про птахів.

Бачив лише, як вони летять.

Намагався їх усіляко привабити

І зрозуміти себе.

Але вони завжди зайняті летом.

Як же мені без них себе зрозуміти?

Подібно до птаха вітер уособлює свободу, що є запорукою екзистенційного буття. Його сила дозволяє проникати в усі шпарини й просвіти, щоправда, іноді зостається лише він – вітер:

Де ж та щілина тепер?

Чому біля мене тільки вітер лишився?

Либонь, вітер увиразнює самітність. Схожі рефлексії спостерігаємо і в іншому вірші: «Коли вийшов із дому – / Вітер довго мене проводжав. / Хто зустріне мене, / Коли повернуся?»

Між іншим, згаданий вище дощ так само має стосунок до сфери повітря, зрештою, і до інших трьох стихій (Вода, Земля, Вогонь), хоча щодо останньої (Вогню) не все так однозначно, але в цьому й полягає інтрига, надто коли вона поетична…

Намагаюся решетом ловити вітер,

та він швидко вивільняється з округлих його обіймів.

Дощ також не затримується у решеті

довше свого звучання.

І тільки сонячні промені заповнюють його вщерть.

«Єднальним» образом-символом, архетипом у текстах Василя Куйбіди постає ДЕРЕВО; вимовним є зв’язок із міфологемою Світового Дерева, Дерева Роду, що сполучає три рівні, три світи: Прав (Небо, божественний), Яв (земний, люди, тварини), Нав (потойбіччя, підземний).

Без жодного звуку

пересуваються дерева.

Ці мандрівники,

покинувши мої сни,

розшукують місце гармонії.

Коли-небудь

котресь із них

таки прийде до мене

і стане в узголів’ї.

Або:

Зусиллями вітру листя,

здається, ожило

і тепер вперто намагається

повернутися на дерева.

Настирливий шелест не заспокоює,

думки губляться серед відгомонів осені,

а я все намагаюся збагнути силу вітру.

Для мене це важливо,

адже і я загубив своє дерево.

Ліричний герой відчуває глибинний, сутнісний зв’язок із деревом, добачає аналогії між їхніми організмами, але має панічний, наближений до екзистенційного, страх: зупинка рівноцінна смерті; ще зарано вростати в землю, всотуючи її тишу.

Біжу щодуху,

Бо, як тільки зупиняюся,

Шкіра стає корою,

А ноги корінням вростають у землю.

Моїми руками,

Що стають гіллям,

Струменить осінь,

Передаючи вістку про сніг,

Який тишею випаде.

Я не цураюся кори,

Не лякаюся коренів,

Я люблю землю,

Але тиша – не для мене.

Тому біжу щомога,

Зупинитися боюся.

Нерідко прозираємо якусь невагомість чи то непевність, хоча ліричний герой попередньо заявляє про опору під ногами. Утім, кожна твердь може гойдатися й колихатися, надто коли між Тут і Там пролягає велика дистанція, яку цілком не оскаржити силою пам’яті: «А себе не бачу, хоч пам’ятаю, / що стояв на березі озера. / Може, я в автобусі, / який виїхав зранку / й досі ще прямує до села?» Або ж коли мрія так і лишається мрією, хоча всі передумови й прелюдії реалізовано: «Знаю розклад поїздів. / Знаю: коли, звідки і які їдуть автобуси / до містечка, в якому я ніколи так і не побував».

Здається, з кожним віршем земля дедалі дужче розхитується, тим-то ліричний герой губить вектор, втрачає впевненість, відчуває сонми сумнівів і вагань, зокрема щодо основних життєвих віх, сподіваючись, що для когось вони стануть підказками чи дороговказами:

Яка необачність — народитися!

Який авантюризм — жити!

Тим більше, якщо не знаєш призначення смерті.

Збираю сумніви,

Щоб вони, покладені в торбу,

Що висить на дереві,

Для перехожих — ліхтарем служили.

В Євангелії від Іоанна мовиться: «На початку було Слово…» А що ж було раніше – до СЛОВА?.. Хаос? Порожнеча? Безгомінь? Це одне з тих метафізичних питань, які бентежать поета восени, коли шерех листя стає живою мовою. Тим більше спрага слова є перманентною й нездоланною, а сила його (слова) – безсумнівною:

Чи орієнтуватися на порожнечу простору?

Однаково.

Тіні зникли і зникло те,

З чого починається слово.

Та вони повернуться,

Коли знову листя стане їхніми голосами.

Цікавим у книзі Василя Куйбіди є розмежування (свідоме чи випадкове?) синонімічних понять: горизонт, обрій, овид… Можливо, це така авторська «родзинка», але в ході читання віршів реципієнт мимохіть починає теж уловлювати відмінності між цими образами. «Запливає сонце за горизонт, обрій розфарбовуючи…»; «і вже невідомо, де — обрій. / Чи можна знайти його на краю овиду…» Здається, цих маркерів небосхилу більше за згадки про Небо. І все ж, вони є – виразні й промовисті: «За шибами вечірніми / Велике небо. / Я його вивчаю — / Воно вивчає мене. / Розмова без слів між нами…»

Якщо мовити про категорію ЧАСу та її поетичну візію, то в цій книзі представлені всі три часові вектори: минуле – сьогодення – майбутнє. Зв’язок між цими темпоральними площинами – безумовний: «Минуле має значення / Лише з погляду майбутнього: / Без нього воно втрачає сенс». Таким чином вибудовується тяглість поколінь і нескінченність людського буття. Але чи кожного зокрема, як це стверджує поет?.. Бути причетним означає відбутися – принаймні так заявляє автор.

Утім, чи не найгіршим варіантом, так би мовити, глухим кутом для людського буття є безчасся, бо тоді губиться здатність самопізнання, самовдосконалення: «Безчасся не знає тривог і надій. / Там все відбувається одночасно / І тому немає очікувань. / Але якщо немає руху, / То як вдосконалитися? / Чи ми уже — божественні?»

Як на мене, верлібристика Василя Куйбіди (головним чином із першого розділу «Відбитки») «чіпляє» дужче за римовані вірші, вона є взірцем лапідарності змісту й форми, хай навіть нерідко це твори 6-, чи 8-, чи навіть 12-тирядкові, але за своєю філософічною наповненістю й проблемно-тематичним спектром вони вельми схожі на рубаї Омара Хаяма. Приміром, ось цей 7-мирядковий про амбівалентність світу й людського буття, про світло/темряву в собі й навколо:

Вороги надійніші від друзів.

Вони уважніші до тебе,

Довше пам’ятають.

І їх не змінити.

То ж вибирай:

чи маєш стати собі ворогом,

чи бути другом.

Подібно до персько-таджицького поета й українського «старчика» Григорія Сковороди Василь Куйбіда радить не гайнувати час, а цінувати кожну мить життя:

Не витрачай часу на роздуми,

бо коли заструменить золото осені –

не буде жодних сумнівів у тому,

що пережите

було не прологом до важливого,

а ним самим.

Либонь, розмисли – справа зрілих, а в молодості варто жити на повну.

Зрештою, навіть до одинокості слід ставитися бережливо й ощадно, попереджає поет, бо її екзистенційна форма є обов’язковою сходинкою до істинного буття:

Не марнотрать самотність!

Бо коли поважчає тінь –

Повернуться межі

І твої зусилля абищо зрозуміти

Залишаться у їх проміжку…

Ще одна спонука до роздумів. Чи варто звинувачувати світ і довкілля, людей, що оточують?.. Можливо, наша присутність ТУТ, перебування ТУТ (а не деінде!) є логічними і вмотивованими?..

Якщо цей світ — смітник,

то варто хоч спробувати замислитися,

чому ти тут опинився

і яка провина твоя…

На відміну відпершого розділу, другий («Розламаний простір») вміщує римовані силабо-тонічні вірші. Хоча філософічність не нівелюється, ритміка продукує ліризм і полегшує сприймання. Реципієнт мимохіть розслабляється, напруга спадає… І все ж мотиви повторюються, зв’язки простежуються… Помітно, що пласт римованої поезії первинніший за верлібристику, подеколи зустрічаються банальні рими на кшталт «небо/треба». Проте є низка сентенцій, метафоричних думок, які впадають в око й фіксують увагу читача. Приміром, такі: «Якщо ти голос осені зберіг, — Зима твого мовчання не осудить»; «Можливо, краще снігом промовчати, / Коли тебе окликують світи».

«Недописані листи» – третій розділ, де римовані тексти злагоджено єднаються з верлібрами.

Якщо ти — дорога,

То що є мапою:

Таємниче небо над головою,

Люди, які тебе напитують,

Чи твоя совість?

На відміну від двох попередніх розділів, тут подибуємо відверто інтимні поезії («Ми довго чекали не ночі, лише насолоди…», «Пахло небо…»).

Вірш «Жовтень спинився на мить край воріт…» прикметний своєю кольоровою образністю, хоча барва тут єдина – жовта: «Жовту дощі перемішують глину…», «Жовто часи у непам’ять ідуть…», «Відгуком жовтим озветься луна…», «Жовто розбухне далека дорога…», «Осінь запише нові імена / Жовтим у — спогад».

В одному з віршів ліричний герой спонукає себе й вочевидь читача/слухача: «Розфарбуй весну / У веселку з відтінком надії». Яка вона – барва надії? У кожному разі саме в 3-му розділі книги чи не найбільше весняних мотивів, які не оскаржують екзистенційних інтенцій, концепту часовості, щемливості, присутніх у так званому (умовно!) осінньому циклі.

Дзвенять хмари.

І тремтять мої спогади.

А ключі журавлів навпростець летять у весну.

Щемко…

Намагаюся повернутися до себе,

До листів, написаних давно.

Та марно.

Бо нездатний переінакшити себе на вчорашнього.

Що ж, написане в тих листах,

зробило мене невідворотно сьогоднішнім?

4-й розділ («Повернення») увиразнює силу пам’яті (генетичної, родової, національної), розвиває мотиви дитинства, родинного гнізда, зв’язки «батьки – діти», поетично осмислює біль втрати батьків, а відтак, мотиви сирітства, провини й покути…

Мати мене кликала

Голосом хати, у якій виріс, —

Не почув.

Мати мене кликала голосом саду,

У тіні якого я любив працювати, —

Не почув.

Мати кликала мене голосом подвір’я,

На якому я ганяв м’яча, —

Не почув.

Мати мене кликала голосом річки,

Що пливе край городу,

Горами, які зваблювали мене своєю таємничістю,

Але я не чув.

Лиш коли випала калина

Із рук маминих —

прилетів.

Хата. Подвір’я. Сад. Ріка. Гори. Калина.

Але голос у них — не мамин («Розпізнавання голосів»).

Ліричний герой, як і автор, намагається спокутувати провину перед батьками, котрі вже відійшли в далекі засвіти, прагне висловити синівську любов, адже розуміє, що за життя батьків не зумів (не встиг?) зробити того сповна… І так зазвичай стається з кожним/кожною: лише з утратою ми прозріваємо й мудрішаємо… «Сьогодні і Різдво, і Великдень асоціюються з мамою і татом», – заявляє поет. Та чи не запізно спокутувати провину? Либонь, ні… Бо навіть ТАМ і ЗВІДТИ батьки все чують, знають і розуміють… А їхні голоси ніколи не стихають і не стираються, навпаки слугують дороговказами: «Тут у часі, замкненому / Між зорями і ропою, / Словами, які були на початку, / Кличе мене мама». І всі атрибути, що єднають нас із родинним гніздом, теж промовляють голосами батьків: «Я ріс разом із яблунями, / Що посадив батько. / Він старанно доглядав їхні крони. / Тепер батька нема, / Та є яблуні, / Що навчають / Не бути самотнім».

У кожному з чотирьох вищезгаданих розділів прикметними є і громадянські, й біблійні мотиви, щоправда, в останньому (5-му), найменшому за обсягом («Посталі з руїн»), громадянська лірика стає домінантною: «Ми заброд поб’ємо / В українських степах / І покриєм Росію ганьбою»; «Ми ідемо на схід / Звоювать москалів, / Що народ наш / Вигублюють люто».

Думається, окремі римовані тексти з цієї книги органічно лягають на музику і є потенційними піснями: «Відчуженів цей світ. Відчуженів. / Тому душа бажає перельоту»; «Лети, лети, Журавлику, лети…»

Книга Василя Куйбіди «Таїна слова» ілюструє, які круті шляхи проходить уява, в які сфери й площини вона сягає, аби стати ТЕКСТОМ, ПОЕЗІЄЮ, МИСТЕЦТВОМ… Доля поета щедра на викрутаси й маневри – усе заради НАТХНЕННЯ, задля ТВОРЧОСТІ… Варто лише глибше вдихнути, видихнути – сягнути у ПРОСТІР, аби осягнути СЕБЕ, СВІТ, знайти СЛОВО, пізнати СВІТЛО… Багатство УЯВИ, множинність ТРАЄКТОРІЙ, СВОБОДА РУХУ, сила ГОЛОСу – все те, що допомагає людині бути й величатися ПОЕТОМ…

У Всесвіті немає суму.

Є тільки рух і одкровення.

Тому живи, як Бог задумав:

На те й — натхнення.