«Людина є тільки тростина, найслабша у природі,

але це тростина, що мислить» (Блез Паскаль, «Думки»)

ЧАСТИНА І

         «Душа»* живої людини здатна пізнавати себе і світ: «Пізнання відбувається не завдяки відчуттям, а завдяки «душі», лише вона бачить ідею. Стверджуючи це, Платон однозначно надає перевагу інтеліґібельному, світові духовного на противагу досвідові, матеріально даному» (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, «Філософія»). Що ще? Читаймо думки «З “Книги живих”…

         Гортаю книжку… Роздуми живих, бо ж «померлі нічого не знають, і заплати немає вже їм, – бо забута і пам’ять про них» (Книга Екклезіястова 9:5). А як же живі? Людина, щоб жити, мусить навчитися думати. Думки – живі й розумні істоти. В одному з інтерв’ю Валерій Шевчук сказав: «Думки людини цікавіші, аніж сама людина». Але ж через думки людини ми пізнаємо її світи. В кожного своя дорога до пізнання світу речей на дорозі усвідомлення свого «Я»: «Загалом поезія Б.-І. Антонича побудована за принципом співвідношення між речевістю та духовністю світу, в складниках якого наявні обидві сторони цієї бінарної опозиції... Утім, коли б ми запитали поета, яку дійсність він вважає головною, то чи не почули б відповідь, яку вже знаємо:

Є два світи: один круг нас, а другий –

це ми; між ними вічна боротьба

лягає на життя клеймом напруги.

А кожному відкривається з поетового “вікна” свій пейзаж» («Три формули мого осягнення Антонича». – У кн. Миколи Ільницького, «Знаки доби і грані таланту»).

       Читаю і прочитую думки автора. Мої розмисли суголосні з думкою найавторитетнішого німецького письменника-біографа нашого часу Алоїза Принца: «Люди втомилися від вигаданих історій». Думки снують пам’ятю минувшини, працюють у сьогоденні й здатні зазирнути в майбуття.

       «Крах Цивілізації розпочинається з профанації СЛОВА. Се триває не рік і не два. Навіть не століття-друге. Се просто триває…» Саме так. До слова (тим паче поетичного) потрібно ставитися відповідально і з повагою: «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною» (Андрій Содомора, «Поезія. Проза»). А Сааді застерігає: «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» («Бустан»). «Профанація слова», яке мало б підкорити собі час і простір буття українців, призвела до того, що рідна мова була закопана в пісок пустині: «Світ українців обов’язково позначений українською мовою – це світ кулястої писанки, мелодійного «о» у вимові, а також знаменитої ліричності, пісенності та м’якості мови, принципів добропрекрасного – калокагатії і кордоцентризму. Це цілковито відмінний світ як від Східної парадигми з її оберненою перспективою, так і від Західної парадигми з її прямою перспективою. Україна – це світ, де людина розглядається як біологічна замкнута система, символом якої є коло і кордоцентризм» (Уляна Свередюк, «Украінська екзотика звичайного кола»». –  «Буковинський журнал». – 2018. – Ч. 1). Що далі?

       «Инколи я хотів би сказати ПРАВДУ. Бо за саме бажання говорити з мене сміються. Але я не знаю правди. Йду навпомацки».  Думки, які йдуть від щирого серця. Ми не знаємо, що таке правда (істина)… Не один я все життя шукав правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що ПРАВДА (ІСТИНА) – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом. Як приходимо до цього?

         Людвіг Вітґенштейн – австро-англійський найяскравіший мислитель ХХ століття (1889–1951) вважав, що математика не шукає абсолютну правду, а вигадує її…

       Пилат запитав Ісуса: «Що є правда?» (ЄвангелієвідІвана 18:38). Відповідь: «ОсвятиТиїхправдою! Твоє (Боже – Б. Д.) слово – то правда» (Євангеліє від Івана 17:17). «Ґедель (Гедель Курт [1906–1978] – австрійський логік і математик. – Б. Д.) показав, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»). Тут варто звернутися до першої теореми Курта Геделя (відома з 1934 року), яку згадує з розумінням Вадим Скуратівський у післямові про Паскалеві «Думки»: «Оскільки автор “Думок… усе ж таки” математик, пригадаємо... теорему Ґеделя, яка пропонує розв’язати задачу виходу за її (системи, у якій ми живемо) межі». В теоремі йдеться про те, що ми не спроможні пізнати світ, не вийшовши за межі Всесвіту, бо за його кінцем – початок. За кінцем – початок…

       «Що дає мені читання ПОЕЗІЇ? Смакування мовою і навчання мови. Але найголовніше – це як цілюще джерело, яке не дає рутині перетворити мене в соляний стовп». Поетичних друків (це слово любить Ігор Фарина) багато, але я втомився від пошуку того, що може заворожити серце: «Якщо ви не чули, як олені плачуть, – / Ви нікого іще не кохали» (Михайло Саченко, «Коріння»). Поет, пилинка пилинки, мислить категоріями безмежної любові до України – пилинки в безмежних просторах Всесвіту й насмілюється промовити: «Вкраїно моя, Україно – / Кровінко на Божих устах!» (БогданЧепурко, «Дивина».Кровінка – селонаТеребовлянщині).

       Деякіпоетинабірвипадковихслівназиваютьінтелектуальноюпоезією, бостверджують, щопишутьїїпідвпливомнашіптуванняНЕБЕС. Ісміхігріх. ПримітивнерозуміннясутностіБога.

       ГерманГессестверджував: щобписатипоезію, потрібні  ґрунтовнізнаннямузики, математикитаісторіїкультури. Що більші знання, то людина здатна творити смисли. Ще Ейнштейн стверджував, що уява сильніша за знання. З великою вірогідністю насмілюся стверджувати, що більшість сучасних поетів не здатні  розв’язати задачі з задачника за четвертий клас середньої школи за 1971 рік. Провальні результати ЗНО 2021 року – цьому підтвердження. Ми живемо в такий час історії, коли людство втрачає здатність мислити, критично мислити і з легкою впевненістю натискає кнопочку електронних пристроїв. Що далі?

   «Будь-який афоризм є твоєю правдою. Аби стати людською, – має наповнити Чашу Грааля індивідуальною кров’ю». Гадаю, має право на життя й така думка. Кулясте око людини – мозок, винесений на периферію. Тож афоризм – це око світової літератури. Пам’ятаймо про Того, Хто «просвітив очі нашого серця» (Послання ап. Павла до ефесян 1:18а),й те, що «Око – то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове (не тільки фізичне, але й духовне – Б. Д.), то й усе тіло твоє буде світле» (Євангеліє від Матвія 6:22). Саме, мабуть, у тому, що «Письменник завжди не жив так, як писав», і полягають усі проблеми усвідомлення й сприйнятя людством його думок і всього написаного ним. Таким я б не радив сіяти зерна, «бо поле завжди потребує догляду»…

   Не можу оминути ще однієї думки, що містить правду тисячоліть, знання якої допомогло б уникнути деяких життєвих проблем…

   «Усі наші педагогічні потуги, розмови і поради розбиваються об стіну непорозуміння із власними дітьми».

    Берт Геллінгер, психотерапевт зі світовим ім’ям, вважає, що в основі життєвого успіху наших дітей лежать стосунки з батьками, особливо з матір’ю. Основою всього є любов, а батько й мати, гадаю, по-різному проявляють її. Підтвердження цього знайшов у книжці Еріха Фромма «Мистецтво любові» (чомусь небагато читачів цієї книжки). Стосунки з дітьми, особливо в наш час екстенсивних технологій та примітивних неконтрольованих розваг, завдають батькам болю й печалі. Ми керуємося власним розумом у стосунках з дітьми і гадаємо, що «Той біль, якого ти не заслужив, / Найболісніший» (Овідій). Очевидно, треба конче навчитися терпіти те, чого не уникнути, й глибше розуміти речі, на які ми звертаємо увагу. Еріх Фромм дійшов висновку, що мати любить своїх дітей, незалежно від їхньої поведінки, а батько любить – за послух і за те, що бачить у них свої особисті риси характеру й поведінки. Крім того, мусимо пам’ятати, що здатність любити дається не кожному, вона – рідкісний дар, високе мистецтво. Розуміючи це, можемо позбутися багатьох проблем у сімейних стосунках. Пам’ятаймо й те, що материнської любові не набувають: вона або є, або її нема.

   Неможливо в коротенькій статті прокоментувати всі думки автора книжки – її читати й перечитувати. Завершую загадкою Симфосія і цікавим до неї коментарем Андрія Содомори: «Зверху – плоский я, не знизу, однак. Рука обертає / Мною сюди і туди – протилежні виконую дії: / Що під одним виникає кінцем – зникає під другим» (Писало [стилос]).

   «“Так”, – каже загострений кінець стилоса, палички для писання, виводячи літери на восківці. “Ні”, – каже протилежний, плоский, гладенько витираючи написане. “Saepe stilum vertas” (Часто повертай стилос), – радив Горацій...

    P. S. Коли плоский кінець лише підтакуватиме гострому, коли втратить свою пильність той “цензор” у нашому розумному єстві – час відкласти стилос». Така ось повчальна і вчасна думка.

   «Там, де є стратегія ходи, є ілюзія сенсу. Там, де є потреба хліба, є реальність ГОЛОДУ. “Буде по вірі Вашій”, – сказав Богочоловік» – син Бога живого, але ж віра без діл мертва, і «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Євангеліє від Івана 13:35).

   Людство втрачає здатність мислити, критично мислити. Відсутність особистої думки руйнує людське в людині, її дух, духовність, тож мусимо усвідомити, що вже своїм народженням ми взяли на себе тягар жити людським життям: «У нас багато людей вірять у власну місію, що забувають про найпростішу – залишатися Людиною...» («ГОВОРИТЬ Євген БАРАН…» у своїй книзі). Так думають живі, бо «померлі нічого не знають»…

ЧАСТИНА 2

    Ось і перегорнув останню сторінку книжки. Роздумую, бо неможливо було в коротенькій статті (ЧАСТИНА 1) прокоментувати всі думки автора книжки. Читати її й перечитувати – це роздумування, які б мали стати сутністю життя кожної людини. «Отже, треба думати про все, треба гартувати свій дух перед лицем того, що може статися» (Сенека, «Моральні листи до Луцілія». Лист XCI). Мої роздуми, коментарі – це осмислення тексту книжки через пережите-перечитане, що залишилося в пам’яті доторком глибини сердечних переживань.

   Цитую думку Євгена Барана, яку мусимо осмислити в сьогоденні, щоб не втратити молодь, Україну: «Про досвід читання… Тепер мене не цікавлять історії людей. Мене веде історія душі… І нам все менше потрібно книжок-історій… Проблема, як завжди, у внутрішній готовності ходи». Мозок, за визначенням академіка Олега Кришталя (директора  інституту фізіології ім. О. О. Богомольця) – найдивовижніший, найскладніший пристрій Всесвіту (що нам доступно на сьогоднішній день). І щоб його не втрачати, цей витвір мусить працювати за призначенням... Мозок убивають лінощі. Мозок гнучкий у будь-якому віці, але його необхідно вправляти, тренувати, використовувати за призначенням. Мозок стимулює: ЧИТАННЯ, ПИСЬМО і все, що спонукає до РОЗДУМІВ.

       «Що таке – відповідальність митця? До чого митець повинен підштовхувати чи скеровувати глядачів? Найкоротша відповідь – до критичного мислення» (Кшиштоф Варліковскі – польський театральний режисер, голова журі Prix du livre europeén [Європейської книжкової премії] 2018 року).

       Нагадую, що в усі часи людства духовна зброя сильніша за тілесну. Силкуймося... Читаймо книги, роздумуймо, споглядаймо багатство довкілля, впиваймося його красою – іншого способу пошуку істини, пізнання мудрості й духовного вдосконалення світ не знає...

   Ми живемо в хаосі одиничок і нулів, забуваючи про свою ідентичність, а денаціоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками. Сучасна молодь схильна до бездумного натискання сенсорних «кнопочок» електронних пристроїв, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання, роздумів, спілкування…

   «Історія людей – се Ангели і Демони. Абсолютне Зло, як і Абсолютне Добро – се инчий вимір Історії. Хоча винятки зустрічаються. Дивують і лякають водночас. Але майже ніколи не захоплюють». Пороздумуймо над словами Книги Екклезіяста (9:3): «...і серце людських синів повне зла...», а ще: «Людське серце найлукавіше над все та невигойне» (Книга Єремії 17:9), «Нема праведного ані одного», «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Послання ап. Павла до римлян 3:10; 12:21).

   Зло в людині, людина у злі... Якщо зло в людині, то її слід такою сприймати, вона тут ні при чому – такою її створив Бог. [«І я вірю: Карл-Орса вважав, що він змушений так робити. Йому призначено жити так, як він жив, і порядкувати своїм майном» (Торгні Ліндгрен, «Слід змія на скелі»)]. Прочитавши щойно згадану книжку, я вжахнувся: виходить, що кожна людина наділена своєю долею й чинить у житті відповідно до закладеної програми, що зло – в самій людині, і вона не є відповідальною за вчинене зло. Я готовий волати на увесь світ, що це – фальшива думка, хоча й не виняткова... Її власник легалізує право на існування зла як добра... А як же виховання, мораль, середовище, віра?.. Як?

   У повісті «Джмелиний мед» Торгні Ліндгрена читаю: «Оскільки людина має розум, то вона вільна, розумна воля є причиною наших дій... Із кожного може вийти порядна людина». Що це? Автор не знає сутності людини як такої?.. Причина, мабуть, у засиллі сумнівів, здогадок, у невизначеності, у нездатності своїм розумом осмислити сутність буття. Але ж для Бога не існує спрощеного поділу на добро і зло! Пригадується один із трьох законів діалектики «Закон єдності й боротьби протилежностей». Словники подають таке його тлумачення: «Немає протилежностей без їхньої єдності, немає єдності без протилежностей. Єдність протилежностей відносно тимчасова, боротьба протилежностей абсолютна»... «Усвідомлення цього приводить українців до переконання, що передусім треба покладатися у всьому на власні сили. Амбівалентність української, зрештою не тільки української, ментальності має важливе значення для суспільного поступу, оскільки відображає єдність і боротьбу протилежностей як основу розвитку» (Захара І. С., «Українська філософія»).

   «…трагічна загибель Вадима Коваля в 1996-му сприймалася як щось незрозуміле, абсурдне, якого не мало бути». Людина так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Я ж гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися.

   «Література втратила свій вплив… Бо письменникам не пробачать і пильнують їхні людські слабкости, а прорив у сферу Духа прирівнюють до походу в “пінта паб”. Це не провина письменників. Але це наслідок їхньої неготовности. Бо писати, як Бог і бути Божою глиною, – цього випробування ніхто не зміг пройти».

Як хочеться – вмерти!

Аби не мовчати...

* * *

І знов Господь мене не остеріг,

і знов дорога повилася.

Тож – до побачення – у просторі

і – до побачення у часі.

Василь Стус, «Як хочеться – вмерти!…»,

«І знов Господь мене не остеріг…»

«Власне безсилля перед кривдою – образливе. Коли знаєш, що десь там, за мурами, Олекса (Тихий – Б. Д.) – в критичному стані, а над ним збиткуються – як мовчати? Але голос тут безсилий» (Василь Стус, «Таборовий зошит»).

   Творчість і мораль – посестри, близнята, які можуть жити тільки і тільки вкупі: «Тільки Дух, торкнувшись глини, може сотворити Людину» (Антуан де сент-Екзюпері, «Планета людей»). Людство забуло цю абсолютну істину. Прагматичні засади життя беруть гору!

   «Є пам’ятки минулого, які ніколи не стануть Спогадом, а завжди залишаться Твоїм ЖИВИМ світом». Поки пам’ятаємо цей живий світ – живемо, бо це «Книга живих». Людина зберігає в пам’яті моменти, які не стираються із думок її життя. Пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі.

   «Микола Петренко (6 листопада 1925–10 жовтня 2020) переміг час настільки, наскільки нинішні літератори, які читали й симпатизували йому, зуміють пронести свою часову симпатію в позачасовий вимір. Петренко зробив усе для того, аби такий вимір існував. Навіть прожив. Більше, ніж сподівався, і менше, аніж хотів.

   Він не був модним, але був талановитим. Не був реформатором, але мав власний голос, і власну інтонацію. А ще біографію. Нею не спекулював…»

   Поет жив словом, був правдомовцем, пильнував своїх слів, щоб вони плодоносили правдою, добром, любов’ю, діяв у відповідності зі сказаним словом, оберігав рідну мову, будучи переконаним, що поезія – вище існування мови:

Я слово рідне ніс, як контрабанду,

Крізь митниці – їх ще й понині тьма.

........................................................…..

Чи Ти мені яку поставиш свічку,

Чи добрим словом сина пам’янеш?..

 Микола Петренко, «Свічка від України»

Пам’ятаємо. Я навів фрагмент зі своєї книжки «Про моменти життя, обійняті словами», присвячену світлій пам’яті нашого дорогого і незабутнього патріарха української літератури Миколи Петренка, який жив Україною, думним словом, що плодоносить добром, правдою, любов’ю.

       «Ми неуважні до висловлювань і думок найвідоміших революціонерів світу. Інакше би пам’ятали мотиви, причин перемог і поразок революції». Ще Володимир Вернадський стверджував, що потрібно мислити глобально, а діяти локально. Події свідчать про те, що мало таких, які мислять і працюють на сьогодення України: «Безладдя, зависть, і пиха пустая, / І служба ворогу, що з нас ще й кпить?» (Іван Франко, «Похорон»).

   Коли ж станемо розумнішими, інтелігентами душі? Коли «увімкнемо» свою довготривалу пам’ять? Коли одужаємо? Коли бодай по-справжньому захочемо видужати? Перестанемо плакать, щоб ніхто не бачив... Станемо на шляху великодержавних кар’єристів та запроданців, злодіїв... Коли? Проти цього застерігав нас ще  старожитній Алкей ([бл. 630–бл. 590 до н. е.] – давньогрецький поет лірик, представник монодичної лірики) в книжці «Пісні застільні і повстанські»:

Уже до влади він поривається,

Вже марить нею, вже напрямець іде,

А ви – ні спротиву, ні слова –

Вільну йому даєте дорогу.

Тож, мітіленці, годі баритись вам!

Ще поки дим лиш, поки не пізно ще –

Гасіть мерщій: з-під того диму

Вмить, заяснівши, зметнеться пломінь.

    «Сумне враження від української еміграції. Поділена, порахована і зважена, як Вавилонське царство в період занепаду. І це не спеціальний висновок Лисяка-Рудницького, просто константація факту». Найбільший гріх людства, українців – роз’єднання:

Оце єднання в слові та у крові,

оце єднання дай нам днесь!

Не просим, Боже, вічної любові,

але єднання, що сильніш над смерть...

Ірина Калинець, «Дорошенко»

    «Оце єднання в слові та у крові» сильніше за смерть, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля... Якби було розуміння. В еміграції не було і нема єдності між українцями: ділилися на мельниківців, бандерівців, галичан, волиняків і т. п.

   «Я близький до правди слова, але, як і всі літератори, далекий від правди людей». Ми розуміємо частинно й роздумуємо, володіючи частинними знаннями, про кохання, життя, хоча в першому випадку не варто довго міркувати, – радше кохаймо всіма силами людського духу; згодом усе стане на своє місце. У кожної людини своя правда і її неможливо осмислити логікою буття загальнолюдських, Божих настанов правди життя.

       Сила енергії думки й пам’яті – у слові, бо тільки воно здатне оживити і думку, і пам’ять; слово без думки мертве, як і думка без слова; тільки в єдності, в парі вони здатні покликати до життя наш мозок для дії. Мозок добирає, пересіює слова і думки, переносить-пересаджує їх у невідомі й невидимі комірки, зберігаючи, підживлюючи енергією життя і дії, але в кожного з нас «своя стежка у світ слова, у світ, що за словом...» (Андрій Содомора, «Наодинці зі словом»), але пам’ятаймо, що «Страшні слова, коли вони мовчать, / коли вони зненацька причаїлись...» (Ліна Костенко).

   «Вирватися за межі повторення не вдалося нікому. Ну так: Заратустра, Будда, Христос, Магомет. Але їхнє життя оповите легендами і міфами, крізь які не кожна віра прорветься», бо віра – річ надзвичайно індивідуальна, яка базується на знаннях і дії. Вона є цілісним комплексом наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно осягнути з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити. Отже, віра – це щоденна важка праця над собою на дорозі з «особистим хрестом» на «свою Голгофу».

   Думки – це не просто пульсування свідомості, що формує мисленне діяння, а й згусток енергії слова, мови, які спонукають мозок повторювати те, що не дає йому «спокою». І я часто повторюю свої тексти і думки. Мені вельми імпонує ось ця думка з прочитаного (Торґні Ліндґрен [1938–2017] – шведський поет та прозаїк, член Шведської академії), «Джмелиний мед»): «Мабуть, небагато знайдеться таких читачів, що звернуть на це увагу, може, вони навіть до певної міри потребують повторень, які допомагали б їм упізнати самих себе, завдяки повторенням складається враження, що написане стає схожим на життя інших людей. Так і не йдеться про те, аби сказати щось, а тільки, щоб показати його». Я ж повторюю речі актуальні на щодень, які потрібно пам’ятати вдень і вночі: покоління приходять і відходять, а правдиві слово, думка повік пробувають і не стираються з пам’яті вічності. Живі продукують у ноосферу енергію думки: «І я бачив, – нема чоловікові кращого, як ділами своїми радіти, бо це доля його!» (Книга Екклезіястова 3:22)…

—————————————————————

*Значення слів «душа» і «дух». У кн. Богдана Дячишина «Пережите-Перечитане».