Будь-який прозотекст має особливість, з якою завжди погодиться й найелітарніша читацька аудиторія. Адже уважне перечитування написаного точно вказує на пору, коли відбувалися події, які взяли у свій нурт літерата. І душа, наближаючись до літеросплетень, звісно, радіє. Особливо тоді, коли перед зором з’являється твориво на історичну тему. Саме до останніх і належить «Посланець його ясновельможності» Юрія Грешка. Бо вглиблюєшся у буквиці і починає здаватися, що перед тобою відкрилася одна зі сторінок непростої історії рідного народу.

         В даному творі автор повертає уяву сприймача тексту до часів Гетьманщини – часточки минувшини, яка, будучи недостатньо дослідженою, має неоднозначне трактування. Особливо приваблює те, що письмак робить це непоспішно (хоча оповідь є динамічною) й логічно вивірено. Вже перші абзаци знайомлять із юним Григорієм Старосельським, який згодом і стане посланцем гетьмана Івана Мазепи до татарського хана. (Невипадково наголошую на цьому позитивному моменті написаного, бо іноді, на жаль, трапляється так, що творець історичної прози віддаляє читальника від зустрічі з героєм, пропонуючи натомість описи, котрі зацікавлюють. Хоч і бувають дещо віддаленими від основної теми).

         Тому саме такий зачин і приворожує і навіть спонукає швидше дізнатися про те, що буде далі. Десь підсвідомо розумієш, що все завершиться хепі-ендом, але все ж нетерпеливиться взнати з тексту про шлях до нього, незважаючи на те, що відправною точкою для оповіді стала сумна подія. Бо на його очах татари знищили рідну Стецівку, в церковці спалили батьків, а сестру Віру і кохану Оксану забрали в ясир. (Гідне похвали начало. Традиційне. Згадаймо, що  про щось подібне йдеться у творах Пантелеймона Куліша, Андрія Чайковського… Реальність життя, від якого ніде не сховаєшся).

         Йдемо за інтригою, усвідомлюючи, що на молодого хлопця чекають непрості випробування. Вже у першій частині «Спудей» існують факти, які народжують таке міркування,  й спробую коротко розповісти про це. Після того, як над усіма позбиткувалися татари, хлопець разом з молодшим братом Васильком прагне добратися до Чигирина, щоб повідомити війта про лихо. Але потрапляють до розбійників, котрі не відпускають їх від себе. Звісно, що Григорій вимальовує в уяві різні плани втечі, та важко сказати, що було б із дітьми. Допомагає випадок. Злодіяки з допомогою хлопців хочуть пограбувати карету, якою їде сотник Чернігівського полку Павло Крачевський з матір’ю. Григорій встигає попередити їх про небезпеку, і козаки приймають бій, знищивши у поєдинкові усіх напасників. Не без допомоги юнака, зрозуміло, – він двома пострілами з пістолів умертвив двох розбійників… У віддяку за це сотник бере братів із собою до Києва, де старший стає спудеєм Києво-Могилянської колегії, а молодшого прилаштовують у сирітському притулку при Печерському монастирі. (Давайте залишимо за кадром зустріч Григорія з Пилипом Орликом. Для цього твору факт не має істотного значення, але в майбутньому він міг би стати спонукою для цікавого пригодницького твору).      

         Вистачає неймовірних пригод і в другій частині твору, яка має назву «На службі у гетьмана». Взимку 1689-го Іван Мазепа відвідує колегію, де навчається Григорій. І так стається, що він рятує козацького ватажка од неминучої смерті, хоч сам міг загинути від рук найманого вбивці. Й Іван Степанович забирає його з собою у Батурин для служби молодшим бунчуковим товаришем. І знову він кидається у вир пригод, сам напрошується їхати у Крим з листом до хана, бо вважає  це єдиною нагодою хоч щось дізнатися про долю сестри Віри й коханої Оксани.

         Посланців його ясновельможності Якова Глуховця і Григорія Старосельського супроводжують козаки на чолі зі сотником Богданом Шилом. І з ними юнак переживає серйозні випроби. Дорогою до Полтави гетьманський загін зупиняється на нічліг в невеличкому селі Комарівко, де живуть мисливці на бобрів, лисів та іншу дичину.  Саме їх взялися грабувати розбійники, намагаючись вигідно збути боброві шкури, силоміць забрані у селян. І козаки приходять на допомогу людям, знищивши напасників, які не очікували організованого спротиву. Зразки мужності та героїзму показав при цьому Григорій, порішивши кількох лиходіїв. (Відзначу, що кожен з таких епізодів майстерно виписаний і свідчить про вміння автора використати деталі часу).

         Це ж можна сказати і про перебування гетьманових посланців в Запорізькій Січі, де його і джуру сотника посвятили в козаки. Й знову доводиться балакати, що ритуал описано з великою достовірністю. І можна було літературному критикові «танцювати» навколо цієї вдатності, але словесні еківоки на бентежну тему мене цікавлять з іншого приводу. І до цього Григорій діяв, як справжній козак, але тільки посвята вказує на те, що головним героєм твору є істинний запорожець за духом, і ніяка сила не спроможна подолати його.

         Третя частина твору має назву «Крим». Перо автора переносить читача у березневий Перекоп 1689 року, де посланці гетьмана вручають лист калга-султану Девляту Гірею (другій особі в державі). І тут Григорій дізнається, що Віра та Оксана, як невільниці, опинилися в Гезлеві. Він хоче викупити обох.

         Та події складаються не на їхню користь. У ханському палаці з’являється російський зрадник і повідомляє, що князь Васілій Голіцин та козаки Івана Мазепи хочуть напасти на них, а гетьманові посланці приїхали для замилювання очей. Розлючений Девлят Гірей оголошує, що хоче знищити їх, насадивши голови на піки й виставивши для загального огляду.

         І невеличкий загін козаків на чолі з Шилом та Старосельським подається до Гезлева, з думкою, що там їх не шукатимуть. Тут він і зустрів тих, кого дуже хотів побачити.

         Далі стається так, що вони захоплюють галеру митного чиновника Ахмет-паші, щоб морем добратися до Дніпра, а вже звідти – на Запорізьку Січ разом з Вірою та Оксаною. Від стрілянини з татарських гармат гине сотник Шило і Григорій несподівано для себе стає отаманом.

         Можна детально описувати й інші пригоди, та, як мені здається, вони чогось особливого не додають до образу головного героя. Хіба варто наголосити на органічності дій обох нових персонажів – лікаря-італійця Нікколо Молінарі і артилериста – офіцера-поляка Яна Барановського. А ще, мабуть, варто згадати про духовні уроки, які православний Григорій отримує від католика Нікколо, який багато років жив у Китаї, вивчаючи буддизм. І закінчення цієї частини є трішки сумовитим на противагу тим, про які уже мовлено: від підступної ногайської стріли гине Тарас – джура сотника Шила, з котрим Григорія посвячували в козаки, а йому самому завдають рани, від важкості якої він втрачає свідомість.

         Та все  повертається до життя. Про це дізнаємося з четвертої частини твору, яку автор нарік „Кривавий полин”. Через три тижні він таки ожив у татарському заїзді перед Перекопом завдяки лікарському мистецтву Нікколо Молінарі, якого на нашенський лад перехрестили в Миколу. Через чумаків, валка яких сусідувала з ними, відправляють до Ніжина Віру та Оксану з дітьми, а самі вирушають до московсько-козацького табору  у степах Південної Таврії.

         І нагодилися вчасно. Саме перед тим, як хан із військом намагався напасти на стрільців-московитів та українських козаків. Завдяки інформації Григорія та його друзів останні встигають підготуватися до відбиття атаки. Ян Барановський організовує артилерійську відсіч. І підступники отримали поразку.

         Ще дізнаємося, що Іван Мазепа став на бік царя Петра і втримав право одноосібно розпоряджатися всіма землями гетьманської України. (Безперечно, що з нинішньої токи зору можна дорікнути тодішнім державним чиновникам. Але тоді це стало своєрідною тактичною перемогою. Що і хто б там не говорив).

         А апофеозом усього виявилося вінчання в церкві Григорія Старосельського і Оксани в присутності Івана Мазепи, про що йдеться в епілозі твору. (Якби там не було, а така кінцівка є логічною для написаного. І з точки зору наших уявлень про той час. І з точки зору вимог жанрового різновиду, за втілення якого взявся письменник).

         А тепер поговоримо і про інші моменти. Впевнений, що вони будуть зрозумлішими за детальнішого переказування сюжету твору, через що й узявся за нього. Темарійні виражальницькі аспекти цього твору в даному контексті є однаково важливими, й не думав, що це можна йменувати забаганкою літературного критика, бо переконаний: і найактуальніша тематика не порятує написане, якщо в тексті нема виражальних цікавинок.

         Щодо „Посланця його ясновельможності”, то вони існують. Та ще не спішу мандрувати межи ними, оскільки така нагода існує не за горами. Поки що сфокусую увагу на розмислах про певні моменти тематичності, пам’ятаючи, що про деякі з них згадував раніше. Маю на увазі свої розмірковування про зустрічі Григорія Старосельського з Пилипом Орликом та про органічність деяких епізодів у творі.

         Варто хоча б побіжно зачепити таке непросте питання, як ментальність. Зауважу, що автор жодного разу прямолобно не втовкмачує прописних істин, хоча така спокуса, вірогідно, існувала. Тут (на мою думку), звісно, слід виокремити два нюансики. З одного боку бачимо зримо чи уявляємо через власну сприйняттєвість звичаї окремих народів чи звички деяких їхніх представників, а з другого – розуміємо, що значною мірою на все це впливає перебіг часу. (Згадаймо хоча б про посвяту в козаки молодого посланця і козацького джури у главі 15. Розумієш, що від опису повіває архаїкою, і нині таке повторити неможливо, але читати дуже хочеться).

         Зроблю ще один наголос. Нині багато говоримо, що почуття любові в багатьох випадках втратило ореол колишньої романтичності і пофарбоване фальшивою позліткою практицизму. Але часто-густо навіть письменники відмовчуються, хоча, безумовно, крадькома похитують скрушно головами. А тут маємо дещо іншу ситуацію. Письменник жодним словом не обмовився про почуття (напевно, гріхом було б вважати наголошування на кількох згадках про кохану Оксану у тексті), а складається враження, що саме воно спонукає Григорія Старосельського до дій.

         Але все це навряд чи посприяло б позитивності сприймання, якби не було неординарності письма. Мовлячи про нього, зосібна, думаю про ліетратурні тропи та словоформи, які використовує письменник. Роль пейзажності та діалогічності у прозотексті і кінематографічні можливості історико-пригодницького творива.

         (Дехто, прочитаваши ці рядки, знову, очевидно, почне балакати, що літературний критик ллє сльози, чуючи звуки старої платівки. Та, мовляв, поетизми, якими він милується, не є такими актуальними. Особливо в глобалізаційну пору. Та це – помилкове судження. Так звані „поетизми” – найяскравіша ознака стилю творчого індивідума, супроти якої є безсилим будь-яке часове явище.)

         Отже, повертаємося до питання про літературні тропи, до яких належать метафори, порівння та епітети. Їх, зокрема, вистачає у „Спудеї” – першій частині. Приворожують до себе метафоричні зблиски на кшталт отаких речень. „Вона, ніби тонкошия лебідка, пливла перед ним у просторі і дивилася темними сумними очима”. „Очі його метали блискавки”. „В ніс Григорію вдарило застояне книжне повітря”. Ви, безсумнівно, помітили, що інколи і метафоричність ходить у парі з порівнянням. Але не менш цікавими вони є у самостійному плаванні. „Кінь і вітер йому, як рідні брати”. „Гордість могилянців – наукова бібліотека”... Такими ж природними в контексті першої частини є епітети: „тінь журби”, „прохолодне дихання Дніпра”, „аромат вечірнього саду”...

         Подібних цікавинок вистачає й у „На службі у гетьмана” (так називається друга частина твору). Цікавими ( з моєї точки зору, зрозуміло) є метафори з таким звучанням: „Проникливі глибокі очі випромінювали гострий розум”. „Сонце заходило, і мороз щипав за щоки”. „... холодний вітер залетів у хату”. Побутують і варті уваги порівняння. „Шум навколо стояв, як у вулику”, „Ми з Івасем – однолітки.... але як воїн – гірше баби”. Знаходжу в тексті й неординарні епітети: „Порція козацької похвали”, „Нічні маніпуляції”, „викрутасні вправи”.

         Літературнотропна гарнота є й у третій частині твору. „Крим” виграє за рахунок метафоричних сполук. „... зорі на небі почали розчинятися у світанковій зірниці”. „Південний вітер на ранок посилився і взяв галеру під свою опіку”. „Ріки материнських сліз течуть за втраченими синами”. По-своєму зацікавлюють і порівняння. „Очі турка забігали, мов якісь окремі живі істоти, то концентруючись на вістрі палаша, то на молодому козакові”... „один багатий бей – володар міста-фортеці Гезлев”. „...сиділи гребці-невільники”. Та ці метафори й порівняння, очевидно, не були б такими доречними в контексті, якби не доповнювалися епітетною точністю: „жала міфічних потвор”, „нічна непроглядність”...

         Цей парад вдатностей завершує четверта частина твору. Тут теж побутує чимало метафор. „Гіркий спогад кольнув у серце Григорія”. „Суворі лики святих грізно зазирали в душі богомольців”. „Сонце на лікоть піднялося над степом”. Метафоризм висловлення думки Юрієм Грешком приваблює і через присутність порівнянь, окремі з яких варто назвати. „Обличчя московського полководця, вкрите невеличкою борідкою, зблідло, мов сметана”. „....валенбург – польове фортифікаційне укріплення із з’єднаних між собою возів».... А завершують показ літературнотропної приваби епітети: „пташині очі”, „обрій сірого випаленого степу”, „бронзове панікадило”...

         Це – звісно, лише частка вдатностей, які привертають увагу до твору, бо їх є значно більше. Це, зрештою, свідчить про те, що автор зробив спроби непоганої лексичної гри, бо в тексті приваблюють слівцята з ознаками неологічності та говірковості. Правда, весь цей лексичний ряд є далеким від однорідності, скажімо, маємо чимало буквосполук, значення яких автор сам пояснює там, де їх вжив уперше: „півторак (срібна монета, якою користувалися у Гетьманщині), „гніздюк” (осілий, сімейний козак), „щерба” (козацька рибна юшка)... А поряд із ними існують слівцята, смисл яких стає зрозумілим з контексту речення або абзацу: „вискочень”, „гульдебанять”...

         Виправданою складовою тексту є пейзажі, стрінути які можна в кожній частині твору. „Сонце вже зайшло, але небо ще сяяло помаранчево-жовтою загравою, надаючи чудернацьких гарячих відтінків кучерявим хмарам, що скупчилися на заході”. „Снігу було багато. Він виблискував щирими діамантами на столітніх соснах та модринах”. Великий стовп білого диму здійнявся у вечірнє небо”. „Свіжі вітри зі сходу дихали вже осінньою прохолодою, підфарбовуючи частину міста у золотистий колір”. Хочемо того чи ні, а діалогічність чи монологічність на тлі цього живописання словами виглядають доречними, доповнюючими елементами. (Хоча, на мою думку, їх та інших виражальницьких ефектів, напевно,  побільшало б, якби автор дбайливіше ставився до літературного редагування написаного).

         ... Про все це думаєш, прочитавши історико-пригодницький твір. Власне, не замислювався б над цим, якби потік літер не сподобався.