У фокусі картини – замилування чесними відкритими емоціями і станами персонажів (у головних ролях: Ахтем Сеітаблаєв, Катерина Молчанова), що в алгоритмі класичної мелодрами та посттравматичного синдрому переживають болісні події в особистому житті. Попри популярний жанр масового кіно, авторам фільму вдалося уникнути банальностей та дешевого екшену, вдалося створити витончену історію про глибокі почуття. Почуття провини, суму, самотности, відчуття органічної потреби у спілкуванні та опікуванні  спорідненою душею.

 Художній фільм режисера Романа Балаяна «Ми є. Ми поруч» – це насамперед неперевершений відеоряд (браво оператору / ам!), у якому домінують естетизовані портрети міста Києва, що постають своєрідним тлом для розповіді про трагічний випадок у професійній біографії хірурга Олексія та в загадковій історії дивно-чарівливої дівчини МаріАнни.

Сюжет розгортається як сюжет класичної кіноновели: є конфлікт, є загадка, є несподіваний, хоча і цілком логічний, фінал.

Фільм зачаровує неспішним ритмом, що дає змогу заглибитися у споглядання загадкової чорно-білої гами світанку над річкою чи силуетами мостів над Дніпром, відчути психологічні гойдалки в настроях Олексія, що пережив смерть пацієнта на операційному столі, милуватися юною наївною дивачкою, яка б воліла випустити горобця і пантеру з клітки (своєрідні образи-символи твору) і яку зловісно заманює до її клітки (психіатричної лікарні) пантероподібна чорна кішка (ефект бумеранга?..). Ритм фільму пунктирно наладовується з перших його кадрів, а увиразнюється в танці головних героїв на пішохідному мосту, де вони неначе «зависають» у повітрі між стихіями води і землі.

Крупні плани, включення до діалогу / прогулянок містом епізодів із фотосесією та слайд-шоу з портретами Маріанни на тлі урбаністичних пейзажів увиразнюють характери головних персонажів: гарний, мужній, порядний, успішний хірург Олексій, розчавлений непередбачуваною травмою; і навіть без натяку на макіяж чи модне вбрання Маріанна – абсолютно беззахисна перед реальним і непростим світом (символічною є перша з’ява дівчини в кадрі – нагою, з одягом, який тримає на голові).

На якомусь етапі стосунків головних героїв фільму саме оголеність і неприкаяність душі Маріанни відроджує в чоловікові і лікареві інстинкт захисника, відповідального за життя іншої людини. Так на зламі доль герої стають ангелами-охоронцями одне для одного: Олексій умотивований цим опікуванням до наступного етапу свого життя, а Маріанна відчуває в ньому непересічну душу, що здатна мислити не як усі.

Фільм знято в стилістиці артгаусу. Тут домінує природність у всьому: у горі молодих батьків, які раптово втратили сина; у телефонному монолозі охоронця будинку, що пліткує про життя його мешканців; в агресивній вуличній бійці чи надмірній увазі до віскі хірурга Олексія, який зазвичай усе у своєму житті чітко контролює. Але у фільмі Балаяна органічність і природність є естетизованими категоріями, не чорнушними.

Образи пташки / пантери у клітці, умовність одягу у світосприйманні Маріанни, окуляри зі звичайними скельцями, які Маріанна сприймає як лінзи, що коригують порушення зору, її жага морозива – як своєрідна ознака певного дитячого стресу, браку відчуття щастя – ці та інші деталі поглиблюють смисли фільму, увиразнюють психологічні портрети персонажів… (Про сенси, закладені в ім’я героїні – Марія-Анна, сподіваюся, ще напишуть критики-лінгвісти J)

Фільм спонукає глядача до своєрідного діалогу з його авторами шляхом відшуковування алюзій – споріднених творів, мотивів, образів, що поглиблюють сенси твору до універсальних. Найперша аналогія для мене – це згадка про оповідання Г. Г. Маркеса «Стариган з крилами», у якому йдеться про дивного птаха, у якому люди бачили то старого дивака, то свійську птицю, то екзотичну тварину – для зоопарку чи цирку.  І у фільмі Балаяна, і в оповіданні колумбійського нобеліата йдеться про те, що люди, зашорені повсякденними клопотами і стереотипами, втрачають здатність пізнавати / віднаходити / відчувати свого ангела (у версії Г. Г. Маркеса – в образі старигана з крилами, у версії Р. Балаяна – в образі дивної дівчини, яка своєю нагою душею спонукає до долання кризи та відродження чоловіка і лікаря).

Делікатний заклик авторів фільму цінувати природність людини (одяг на голові МаріАнни – як образ-символ закритості людей у світі, що заважає відчути справжнє, щире, чесне…) викликає спогад про ще один знаковий твір – повість О. Купріна «Олеся» (1898), у якому кохання головних героїв не змогло подолати межу між лісом і селом, між селом і містом, між язичництвом і християнством, між чистотою почуттів і стереотипами звичайного світосприймання. Те, що герой Балаяна початку 21 ст. не здається, як Іван Тимофійович – герой Купріна, звучить наприкінці фільму як обнадійлива оптимістична нота.

Також манера зображення у фільмі Балаяна нагадує манеру акторства Ренати Литвинової, режисерки та сценаристки, що відома на пострадянському кінопросторі своїм тяжінням до арт-«безумства». Її походження з родини лікарів, її татарські корені, її співпраця на початках кар’єри з українською кінорежисеркою Кірою Муратовою теж спонукають до певних аналогій.

Так само творчий шлях режисера Романа Балаяна, його творче прагнення до «розкодовування» душ інтелігентних персонажів («Польоти уві сні і наяву», «Бережи мене, мій талісмане», «Два місяці, три сонця» та ін.), його своєрідний підхід до кастингу акторів (побільше органіки, ніякої штучності) працює на поглиблення смислів цієї кінострічки. У цілому видається, що Романові Балаяну вдалося продовжити традицію С. Параджанова і створити новітнє українське поетичне кіно. Не випадково ж тітонька з кліткою на колінах, у якій нудиться пташка, постійно сидить біля входу в будинок, де проживає лікар Олексій, і промовляє до лікаря і дівчини голосом легендарної Марічки Миколайчук. Тяглість традицій?..

Мотиви, відображені у фільмі Р. Балаяна  «Ми є. Ми поруч (помилка в діагнозі)» не нові. Про переживання травм, які здатні знищити людину  і фізично, і психологічно, про особливу чутливість, що розвивається як посттравматичний синдром, про кризові стани відповідальності та вибору, про одвічний пошук спорідненої душі, про цілющу силу дбання не про себе, а про іншу людину йдеться у багатьох творах.

Перевагою фільму Р. Балаяна є те, що він поєднав жанр масового кіно (мелодраму) із високими сенсами, переповів історію Олексія і МаріАнни не як гостросюжетну Story, а як своєрідну притчу про важливість повернення до краси і справжньости у приорітетах сучасної людини.

Довідка

Творча група фільму «Ми є. Ми поруч (помилка в діагнозі)»: сценарист: Роман Балаян; оператор-постановник: Юрій Король; художник-постановник: Владлен Одуденко; композитор: Володимир Гронський; режисер монтажу: Сергій Клепач; кастинг директорка: Ольга Клименко; продюсерка: Іванна Дядюра.