Re: цензії

21.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
До 150-річчя з дня народження Василя Стефаника
Бібліовільде
16.09.2021|Богдан Дячишин, Львів
Серце обирає своє
16.09.2021|Ніна Головченко
Розкодовування «віршової магії» Світлани Короненко у монографії Надії Гаврилюк
16.09.2021|Василь Кузан
Декамерон від Єви
15.09.2021|Богдан Смоляк
Зворотний бік найбільшого почуття
12.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
Стефаниківський ЧИН
11.09.2021|Тарас Левін, психотерапевт, віце-президент Асоціації психотерапевтів і психоаналітиків України
Образ нарциски в романі Володимира Даниленка «Маски Діани Стогодюк»
11.09.2021|Юлія Сільчук, філолог, поетеса, літературний критик
Алегорії і філософські істини Ольги Камінської
Найвідоміша корова світу долає стереотипи

Re:цензії

05.07.2021|16:29|Марія Грицюк, Івано-Франківськ

Про 25 монологів

Баран Є. М. 25 монологів про літературу: збірка наукових есеїв та статей. Івано-Франківськ, 2021. - 272 с.

Для дослідника української словесності «наріжним каменем» навкололітературних (і не тільки) роздумів завжди залишається проблема співіснування в одному часопросторі Письменника та Людини, і завжди знаходить слушність судження: чим більше людського й щирого  переважає, тим письменник стає ближчим до генія. «25 монологів про літературу» Євгена Барана відкривають читачеві художньо-естетичну повноту й розмаїття українського літературного процесу від часів його витоків до сучасності. Публікація цього видання стала своєрідним підсумком, проте далеко не завершенням наукової, творчої та літературно-критичної діяльності Євгена Барана, вийшовши у світ навесні 2021 року з нагоди 60-літнього ювілею її автора з присвятою «Моїм дітям, синові Євгенові й доньці Юлії, присвячую».

25 монологів про літературу ­– це професійні літературознавчі дослідження, що розгортають цілу панораму історико-літературного контексту, демонструючи письменницьку постать на тлі сучасної йому доби або з погляду сьогодення. Перший розділ книги вміщує 16 матеріалів, що стосуються прочитання класичної української літератури, зосібна та у їх взаємовідносинах постатей Івана Франка, Василя Стефаника, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини, Леся Мартовича, Володимира Шашкевича та ін.., у другому розділі всього 4 публікації,  судженням в яких притаманні виразні україноцентричні й національні візії («Образ Романа Шухевича  у спогадах Василя Кука», «Жанр газетної передовиці в публіцистиці Уласа Самчука», «Мемуаристика Романа Іваничука: суб’єктивні грані українства», «Притча про Миколу»), третій (5 матеріалів: про есеїстку Юрія Андруховича, українську поезію 90-х рр. ХХ ст., письменницьку критику Івана Андрусяка, еволюцію поетичного мислення Василя Слапчука, прозу Олега Солов’я) – стосується осмислення шляхів розвитку та пошуків художньої ідентичності творців сучасної української літератури та перспективи її тлумачень. Усі ці праці названо автором  монологами, що, з одного боку, нібито заперечуться можливістю множинності прочитань, а з іншого, за влучним висловом автора у збірці «З«Книги Живих» (Івано-Франківськ. Фоліант. 2021) утверджують істину: «Історія літератури – се не тисяча інтерпретацій. Се раз, може криво, але з любови». І любов до літератури тут беззаперечна й повнокровна. Форма монологу, можна припустити, є пошуком відповідей на літературні питання, що з суто фахових здатні піднятись до значимості загальнодержавних і загальнолюдських.

Варте подиву коло зацікавлень автора, – його приваблює не конкретний автор, художній текст чи мистецький період, а ціла літературна й літературознавча традиція в своїй еволюції, тяглість  і неперервність українського літературного процесу з усіма його принадами й недоліками, багатослів’ям і недомовленістю, руїнами й насвітленням, проблемами та перспективами. Статті, що входять до збірки, мають певну структуру, що повно й доречно виявляє сутність сказаного. На початку аналізованих тем автор постає об’єктивним аналітиком і пильним бібліографом  художніх і наукових надбань минулого й поточного літературного процесу, далі ­– інформативна й вичерпна оцінка досліджуваного явища, що підтверджує професійність літературознавчих суджень та висновків.

Євген Баран інтуїтивно тонко відчуває притаманні письменникам прикмети стилю, іноді навіть прогнозує їх літературне майбутнє чи небуття, супроводжує еволюцію автора від його художнього становлення до вкорінення в ґрунт української літературної традиції. Таким чином, у монологах вдало поєднані біографічно-документальний і аналітично-художній способи спостереження над художнім текстом. Приваблює також жива мова вислову, ясність і прозорість викладу.

У першому розділі виокремимо стефаникознавчий блок досліджень («Василь Стефаник: витоки літературної творчості», «Образ ідеальної жінки у листах Василя Стефаника», «До проблеми творчих взаємин Василя Стефаника і Ольги Кобилянської (на матералі епістолярі письменника)»). Василь Стефаник в оцінці Євгена Барана розлядається у середовищі літературному, родинному, побутовому, психологічному, у контексті «покутського трикутника смерти». Автору книги вдається чи не найповніше розкрити контекст творення художнього тексту, середовище становлення автора та специфіку його світоглядних умонастроїв.

Основа матеріалу як цих, так і більшості інших статей – епістолярій та спогади сучасників про автора. Письменницький епістолярій, за словами критика, є тестом на вияв мистецької (і людської) справжності, і передати таку справжність автору вдається достеменно. Окрім того,  листування є джерелом до вивчення психології творчості письменника, документальним підтвердженням його творчих спонук та планів, життєвих болів та радощів. Свідчення сучасників – найкращий доказ існування не лише автора, а  й людини. Незважаючи на науковість статей, відчувається притаманний авторові стиль, що тяжіє до есеїзму ­– внутрішнього двигуна культурного й духовного в людині, маркер  ідентифікації етичного й естетичного письменницького простору, у такий спосіб даючи не тільки науковий, але й афористично-філософський висновок промовленого:

 

«Стефаник був одним із тих українських естетичних самітників, які зуміли життєвий цикл не випустити з духовного простору, а літературу – узгодити з внутрішнім світом людського «я»

«Слово Стефаника жорстке, терпке, в’язке, мов чорнозем, просвітлене, немов небо після буревію. Для мене слово Стефаника – початок і безмежжя українського світу. Це слово такої густої концентрації, що його витримати сливе неможливо. А впустивши в серце, не маєш сили його звідти вигнати. За якимось сакральним сприйняттям – новели Стефаника – це Божі молитви і Божі прокльони. Їх не можна вважати літературою, бо інколи вони сприймаються мною як Спис Лонгина, бо то не слова протікають, то кров мужицька витікає з рани світу».

«Взаємини Івана Франка із Василем Стефаником є високим взірцем спілкування двох велетнів духу, чий життєвий і творчий подвиг привертатиме увагу до себе ще не одне покоління дослідників. Бо це той досвід і та висока планка людських взаємин, які чи не єдині можуть протистояти глобальній кризі гуманізму, яку сьогодні переживаємо»

Одним із найвагоміших і найближчих автору об’єктів досліджень слугують мемуаристика, документалістика, публіцистика та епістолярій, «бо поки є потреба у мемуарах, доти ні про яку гіпотетичну смерть автора мова не йтиме». Серед численних спогадів, документів чи листів авторові вдається влучно, з інтуїтивною точністю вихопити ті аспекти з життя й переживань письменника, що найкраще характеризують його вдачу чи спонуки творення тексту. Ось як згадує у матеріалі про Романа Іваничука: «Мемуари Іваничука залишаються колоритним контроверзійнм літературним і психологічним документом епохи і людини в ній, яка через муки і сумніви, через страх і його подолання все життя наближалася до себе самого, все життя вичавлювала із себе Валєнрода, психологічно залишаючись у силовому полі українського валєнродизму».

Окрім дослідження вже канонізованих в українській літературі письменників, у книзі відкрито нечуті для українського читача імена, несправедливо відкинуті чи й зовсім забуті, але варті уваги в осмисленні повноти й цілості феномену української літератури й процесі формування читацького смаку. Одним з таких монологів є «Притча про Миколу..», в якому йдеться про поезію Миколи Холодного. У висновкових судженнях автор дає йому таку характеристику: «Його творчість (Миколи Холодного), як завжди буває у таких Поетів, залишається невідомо територією. Тим єгипетським царством Мертвих, яке манить живих, дразнить їх своєю невідомістю і ошелешує правдою, від якої всі заліплюють вуха воском. Залишається один вічний Мандрівник. Поет. Він завжди один. У творчости. У житті. У смерті. У безсмерті. Бо такий його льос. Така його доля. Судьба».

Книга «25 монологів про літературу» – це вагомий внесок в історію української літератури та літературну критику. Автор, далекий від патетики, проте близький до правди, переконує: «імідж» письменника творить не формальність чи популярність, а перевірка часом, літературою, людьми і самим собою. Вловима тонка грань розмежування людського і літературного,  водночас відчувається їх взаємозумовленість і взаємоприреченість.  І що найбільше приваблює до читання монологів Євгена Барана – це відчутна небайдужість до українського слова та його долі, спонука досліджувати творчість «живих авторів» (у одному з монологів автор згадує вислів Лесі Українки «у нас писатель, коли хочете, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти») і наповнювати наукове слово такими ж живими судженнями, що здатні розбивати скелі скептицизму й нерозуміння, зберігши в собі глибину української людини. Крім проблем літературних, у книзі наскрізним є нагадування простої істини – бути людиною поза біль, час, простір і множинність умовностей нашого існування. Книга проілюстрована світлинами з архіву автора, що доповнюють силове поле усіх його звершень.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери