У давніші часи, — маються на увазі перші поряданські, — стародавня японська проза потрапляла до рук українського читача переважно завдяки діяльності Інституту сходознавства АН СРСР загалом та кабінетним працям петербурзьких сходознавців зокрема. Їх московські колеги поповнювали полички японістики у спосіб, що викликав захват і повагу російськомовних поціновувачів японської культури. Зокрема, тому, що вони пояснювали безліч способів надання довершеності довколишньому світові самим фактом добору книжок для перекладу. І успішно видавали результати своїх праць притомними, як на сучасників, накладами.

Книжки давніх японських авторів у геніальних перекладах Віри Маркової багато що пояснювали майбутнім прихильникам що Місіми, що Харукі Муракамі, що, — якщо відверто уточнювати весь спектр інтересів сучасних японофілів — Хайяо Міядзакі зокрема та аніме загалом.

Тож уважно перекладений науковцями, замкнений на собі, напрочуд уважний до деталей світогляд острівної держави, яка до останнього відштовхувала геть від себе як сумнівні, так і беззаперечні переваги технічного поступу, справляв сильне враження на моє покоління, виховане на чому завгодно, окрім ідеалів синтоїзму. Вже не кажучи про буддійські чесноти.

Ті, хто хотів дізнатись деталі, але волів любити японську культуру здалеку, — так, щоб не зруйнувати тонкий і ніжний міт про неї, — довіряли дослідженням Миколи Конрада, школа якого, схоже, і започаткувала осібний пласт перекладної японістики: книг, що балансували на межі між науковими розвідками та белетристикою. Ця література цікавила не лише фахівців, — тому, що будь-який переклад японського тексту, зокрема середньовічного, давав уявлення не лише про фактаж, цікавий потенційним туристам, але й про атмосферу країни, важливу людям, чутливим до споглядання відтінків, що колись давно увійшли в основу культури, розчинились у ній — і забезпечили притаманну лише їй вишукану неповторність.

Патріотично налаштовані сучасні українські японофіли мають менше приводів для радості, аніж їх радянські попередники. Усім, кому ця тема небайдужа та цікаво дізнатись, що в ній діється наразі, досить відвідати сайт бібліотеки Інституту сходознавства (https://oriental-studies.org.ua/) із відповідним запитом, щоб переконатись у тім, що більшість представлених там видань датовані епохою СРСР. Тобто переважно представляють праці дослідників згаданого Санкт-Петербурзького інституту сходознавства.

Вітчизняна поличка популярної японістики відносно невелика. Українською класичну японську літературу безліч років поспіль представляли переважно переклади Івана Бондаренка: це, наприклад, «Збірка японської класичної поезії VII–XIII ст.» та «Вибрані поезії (1758–1831) / Рьокан» від Грані-Т (2008); «Антологія японської класичної поезії» від Фоліо (2004) тощо. Серед маси поетичних книжок траплялись несподівані та прекрасні винятки, — на зразок «Записок в узголів´ї» Сей Сьонаґон, яку в українському перекладі Наталії Бортнік озвучили як «Шьонагон» («Фоліо», 2014).

Японське мистецтво популяризувала, зокрема, Галина Шевцова у своїй «Історії японської архітектури і мистецтва» (так само «Грані-Т», 2001). «Україна-Японія: дерев´яна архітектура» Тошіо Сакураї, видана тими ж «Гранями» (2009) була приємною несподіванкою для поціновувачів тих аспектів острівної культури, що їх рідко побачиш на популярних телеканалах.

Мистецькі альбоми, — наприклад, присвячені каліграфії (Сучасна японська каліграфія. Київ, 2005) чи колекціям вишуканої японської пластики (Японська мініатюрна пластика з колекції О. Фельдмана. «Фоліо», 2010) зрідка з’являлись невеликими, фактично колекційними накладами, щоб осісти в бібліотеках поціновувачів та організаторів. А ось про те, що праці засновника російськомовної японістики та видатного перекладача Миколи Конрада можна було б перекласти українською, нікому не йшлося, — і не йдеться, а дарма: він не лише мав стосунок до Києва, позаяк два роки викладав у Київському комерційному інституті, але й володів талантом чітко пояснювати що прості, що складні явища японської культури, не залишаючи своїми загалом академічними текстами осаду суто університетської нудьги. Мені здається, почасти завдяки чудовому інтелектуальному тонусу науковця, який отримав освіту задовго до Великої Жовтневої революції — а також тому, що зумів не лише вижити, але й залишитися у професії після цієї вікопомної події та усіх її наслідків.

Саме вихованці М. Конрада, а саме радянські орієнталісти, доклали зусиль до того, щоб класична японська проза потрапляла не лише на полички спецбібліотек. Так, вперше переклад «Нотаток знечів´я» Кенко-Хосі у перекладі В. Горегляда опинився в руках російськомовних — також і українських — читачів у 1988 році. Він був виданий під однією обкладинкою із «Записками в узголів´ї» Сей Сьонаґон та «Записками з келії» Камо-Но Тьомей (у перекладах В. Маркової та М. Конрада відповідно). Це московське видання налічувало 200 000 примірників: неймовірна цифра як на сучасного українського читача (вже не кажучи про автора). Мені тоді пощастило: ця книжка у нас вдома була якраз з кінця 1980-х. І я досі впевнена, що я завдячую саме їй кращими уявленнями про, наприклад, невимушеність у мистецтві.

Про новітній київський переклад «Нотаток знечів´я» 2017 року критиками та рецензентами написано достатньо. І не тому, що у інтернет-книгарень з їх поламаними одним-двома рекламними абзацами з’явилась звичка публікувати притомні рецензії. Ні: тому, що справедливість існує, і саме ця книжка видавництва «Либідь» отримала заслужену премію ім. М. Рильського. Завдяки чому кілька українських видань, які попри відсутність конкуренції та точного уявлення про цільову аудиторію продовжують публікувати літературні рецензії, звернули на неї увагу та присвятили їй невеличкі тексти.

«Нотатки знечів´я» у перекладі Ніни Баликової видавництво «Либідь» зробило не просто якісною книжкою: на мою думку, це видання взірцеве. І заявлена перфектність стосується будь-якого її елементу: наприклад, якості паперу. Формату. Ілюстрацій, точні підписи назв та авторів, різноманітність та відтінки кольоропередавання яких не викликають жодних нарікань. І, врешті, наукового апарату, взагалі відсутнього у згаданому вище російськомовному виданні.

Прикметно, що у деяких розділах примітки перекладачки за обсягом суттєво перевищують кількість оригінального тексту. Саме вони перетворюють атмосферну прозу, що детально передає, серед іншого, естетичні переконання японської середньовічної еліти, на напрочуд детальний довідник, якщо взагалі не на підручник японської історії та культурології. Але, зрештою, примітки можна залишити на потім, — розуміючи, що всі вони є, по-перше, довгоочікуваною можливістю для професійного літератора донести свої знання до читача у найбільш приємний, тобто вільний від соцмереж, спосіб; а по-друге, — утворюють додатковий міст між епохами та культурами. Тією, давньою, коли здатність цінувати красу у деталях та слові вважалась однією з кращих рис освіченої людини. І цією, актуальною, коли підігріта технічним поступом потреба накопичувати загальну суму знань витіснила цю вишукану духовну якість з інструментарію більшості культур світу.

Що стосується стилю книжки, то він також видається мені взірцевим, — при тому, що я добре розумію, що принаймні в цьому мою точку зору поділяють далеко не всі. Мій захват пояснюється характерною властивістю цього тексту: це відвертість і невимушеність того штибу, який дозволяє, не впадаючи в манірність, не звертати уваги на потворні вияви життя. В усьому: від спілкування до краєвидів. Від опису повчальних чи цікавих ситуацій до поважних розмов на релігійні теми. Від самотності до соціалізації. Від предметного світу до світу духовного.

Жанр «дзуйхіцу», в якому написані «Нотатки знечів´я», власне, і виник завдяки збігу обставин; невимушеності; здатності перетворити те та інше на мистецтво. У придворної дами Сей-Сьонагон задля майбутнього рукопису знайшовся зайвий стосик гарного паперу. Ченець Кенко-Хоші нудився без діла і почав записувати щонайнезначніші дрібниці. Обидвом було що сказати з будь-якого приводу — при тому, що, на відміну від більшості сучасних митців, вони не мали жодної потреби ані у просвітництві, ані у гострій соціально-політичній критиці. Існувала потреба лише в тім, щоб довірити паперу речі, речення та Образи, які хотілося б зберегти у власній пам´яті назавжди. Найперше у власній. І, можливо — у пам´яті евентуальних читачів.

Одним із наслідків такого ставлення до світу та його текстів стало балансування щоденникової прози на межі з антологією кращих прикладів сучасного авторам письменства. Що мимоволі стало чудовою ілюстрацією до природного процесу спадкоємності літературних поколінь, — саме того, що викликає стільки непорозумінь, зокрема, у сучасній українській культурі.

На майбутніх читачів цієї книжки чекає 390 сторінок чистої радості від знайомства з довершеним виданням. І я наголошую на довершеності саме тому, що в даному випадку це визначення не є ані компліментом, ані перебільшенням. Окрім японістів, мистецтвознавців, літературознавців та культурологів, ця книжка, на мою думку, сподобається також найнесподіванішим верствам читачів. Від наймолодших прихильників аніме і до старших людей, які цінують також і у книжках здатність розпружувати перевантажену трудоголізмом та іншими досягненнями цивілізації зношену нервову систему.

Осібно тим читачам, яким у розслабленому ритмі прози Кенко Хоші та у прискіпливих наукових примітках до неї однаково бракуватиме інформації про японську культуру, я б порадила почекати на українські переклади праць Миколи Конрада. Або, — якщо чекати зась — навідатись до бібліотеки Інституту сходознавства, де їх усі вже зараз можна прочитати в оригіналі. В сенсі — російською мовою.

Наостанок додам, відкриваючи цю книжку, — як можна лише з найкращими взірцями прози — на будь-якому місці — кілька цитат автора:

«Хоч би що тривожило душу, у замилуванні місяцем знаходиш спокій. Насправді належної пори кожне явище прекрасне. Ніщо так не заспокоює серця, як блукання вдалині від людей, де самі чисті плеса й трави».

Або:

«Причини, через які люди раз у раз переймаються сприятливими і несприятливими обставинами, — це насолоди і страждання. Насолоду дає те, що подобається, і те, що любиш».