Кожна людина з часом починає придивлятися до себе, так би мовити, внутрішнім зором. Особливо це стосується мистців. «Життєва і творча зрілість, біль викликів сьогодення, святість спогадів і світлість почуттів, осмислення буття з огляду на прожитий відрізок часу – основні мотиви нової книжки відомого українського поета» – так репрезентує нову книгу Володимира Кравчука видавнича анотація. Додам від себе:  поет силою таланту  розтискає/розтягує скороминущі миті буття до часової протяжності, перетворює крапки на лінії, такі ж ламані/погалужені, як саме життя, говорить про   неминучу самотність, на  опиняння сам на сам із витівками долі. Збірка поезій нашого краянина спонукає до роздумів, декілька своїх суб’ктивних спостережень пропоную читачам, котрі залюблені в поезію так само, як і я.                  

Поет і читач 

Література та її творці в наш час знаходяться на узбіччі суспільного мейстриму, трохи збоку від владного, колись прискіпливого  ока, тому власне поезію зараз пишуть по-справжньому одержимі особистості. Проте нічого не існує само по собі.  Поет керує  уявою читача, скануючи моменти концентрації, певного зжимання, або ж навпаки – розщеплення часу, докладає творчих зусиль, що наразі є кропіткою роботою над  усвідомленням глибини  часопростору. І це в жодному разі не є буденним чи банальним. Поезія Володимира Кравчука  не лише йде в ногу із часом, а й  на крок попереду, заглядає  трохи далі, й  коли в певних проявах це вдається, вона стає своєрідним оракулом. Складається стале враження, що вірші поета постійно відточують свою  читацьку авдиторію, сканують читацьку включеність. На мою думку, саме тут якраз неймовірний читацький кайф, принаймні, для мене, адже можна черпнути для себе нові якості – те, чого немає в тебе. Це своєрідна синергія, сумарний ефект моменту, коли всі пазли складаються: автор й читацька реакція взаємопоєднуються і доповнюють одне одного позитивом.

Природа поезії 

У текстах чотирьох циклів («Веслують повіки озерцями сліз», «Роки безприв’язні біжать», «На дровах замішаний вогонь», «Про творчість») змішуються і зміщуються світи речей, що далекі від нашого логіко-формального мислення і дають можливість поетові говорити про те, про що не скажеш трафаретною мовою. У цих віршах відсутня логіка раціо, якою ми часто користуємось у побуті, вважаючи, що вона може спричиняти дух істинного стану речей.  Оригінальну креативність книжки  підкреслює основний фон  – біографізм, звернення до самого себе, як до джерела інформації, тому  домінує ектравертно-сповідальна тональність –   вірш, як – роз-мова («Здмухнув роки: / Зола із пухом…/ був і слабким, / І сильним духом, / але продовжую / розмову / З отим, що, / Кажуть, перше – / С л о в о м.»). Попри, а, можливо, й завдяки  діамантовоподібній щільності строфічної форми,  мова розкривається, виявляє себе –  вірш, як  про-явність мови!  Тексти збірки яскраво ілюструють відому сентенцію: якщо філософія – найвищий порух думки, то поезія –  найсконцентрованіша форма  сутності мови (у різних її проявах, передусім сакральному/священному, а також метафізичному/ірраціональному чи магічному/духовному, що своїми коренями сягають  ще біблійних часів), котра дозволяє поетові не казати нічого зайвого, лише найістотніше, посутнє. 

Ознаки стилю 

Говорити про поезію прозою – вельми невдячна річ, бо слова ніяк не влучають аж на сто відсотків! Тепер,  коли імітація і профанація  віршоскладання стали нормою для пишучої братії, коли ніби все є, от лишень посмаку нема, то якщо надибуємо щось прикметне, особливе, радіємо й тішимося.  Творче налаштування  дає нашому поетові можливість не копіювати реальність, а більше  орієнтуватися на внутрішні відчуття. Це свого роду імпровізація, у тандемі з Музою,  що можлива тільки на рівні високого професіоналізму,  коли метою є досягнення гармонії, котра викликає у читача суміжні асоціації, схожі чи контрастні – від  медитативних роздумів до тематичних мотивів. Поезія теж може повідомляти про щось, мати свій інформаційний пласт, та погодьтеся, читаємо її не заради інформації! В англо- американського поета Хью Одена є відомий рядок: «Poetry makes nothing happen», який перекладають різно – «Поезія не має наслідків», а чи  зовсім іронічно – «Поезія нічого не робить». Якщо цю сентенцію сприймати  глобально, то, можливо,  так  воно  і є, але, на мою думку, тут ховається тільки частина правди. У пошуку  істини Володимир Кравчук переходить вд логіки факту до поетичної логіки: факти у нього достовірні, а поетична логіка яскрава і приваблює символічною  насиченістю, котра буває не зовсім звичною, але цілком переконливою. Поет вірить  у владу, вплив  та ефективність поетичного слова, бо воно має стосунок не тільки до людей, а й до Космосу («З вогню підкову голіруч…/ Гартуєш болем./ Лиш коваля за це не муч, / Себе і долю. / Здається, вічну мить душа / Тамує щастя. / Найвища плата без гроша / Тобі воздасться.»). Щоправда, щирість, сповідальність, сердечність деколи  беззахисні, а бути беззахисним, як в житті, так і в творчості, потрібно мати неабияку відвагу!

« …Кровинкою – творчості мить» 

З невеликих строф Володимир Кравчук збирає цільності, й скомпонована збірка видається мені  цілісною книгою, де наскрізним сюжетом є  метафорична, образна модель життя поета. Однак, це не біографія, це, швидше, мікрофільм глибинно почуттєвих мотивів, із розтинанням власної душі на гострі скалки, деталі, котрі в контексті збагачують одне одного та одержують додаткове значення. Цей процес, гадаю, найбільше цікавить поета, саме через нього його виболені думи  про природу власної творчості  найближче всього до Вічності  – «Здається, спрага / Тільки пальцям зрима. / Гливка наснага, / Борозніють рими. / І так доречно / Майстрові ти віриш. / …Із печі глечик – / Випаленим віршем.». Додам від себе, що поетична практика Володимира Кравчука незмінно традиційно класична, але насправді, вона –  тонко продуманий, почуттєво споглядальний, мислячий спосіб пошуку смислу в людському існуванні/співіснуванні. У підсумку, внутрішня хроніка персонально пережитих станів приватного життя, їх об’ємність, багатовимірність та налаштованість, за великим рахунком, на позачасся,  набуває ваговитої важливості, бо дозволяє відчути сталість і незмінність загальнолюдських істин.