Давно відомо, що людські долі пишуться на Небесах, однак за деталі земного сценарію відповідає сама людина. Щиро зізнаюся, що прочитала мемуари пана ректора славетного вишу  з великою цікавістю. Мені було розказано складну суперечливу  історію формування  українського інтелектуала, науковця, патріота, роль якого у створенні й збереженні наукової, культурної, національної спадщини важко переоцінити. 

Сучасна українська література на початку третього тисячоліття досі переживає  саморефлексії  постколоніальної стадії, для якої   характерне зниження  морального пафосу та  типового для соцреалізму  фальшивого оптимізму. Завдяки здобуттю Україною незалежності й зникненню цензури, необхідність у цих підтримуючих радянське суспільство функціях  пропала. Провідна еліта старшого покоління наче збудилася після довгого гіпнотичного забуття.  Гейби  з рога достатку посипалися тексти  автобіографічної прози, в яких було відтворено  картини недавнього радянського минулого, засновані на спогадах очевидців. Але на відміну від белетристики мемуарна проза будує сюжети винятково на реальних подіях, на реальних фактах, на документах. Саме в цьому полягає її жанрова особливість і читацька принадність. Книга, про яку тепер мова, належить саме до  жанру автобіографічних нотаток,  бо заснована на суб’єктивно-ретроспективних спогадах самого автора, при цьому  осмислення певних подій життєвого шляху, мотивація дій, вчинків  та рішень, відбір та структурування матеріалу теж суто авторське і відбувається із залученням великої кількості документальних світлин.    

Отже, спочатку, вельми коротке слово про автора.

Степан Степанович Костишин обіймав посаду  ректора Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича з 1987 по 2001 рік. Він – наш земляк, родом із села Звиняч Чортківського району Тернопільської області («я був і завжди залишатимуся представником унікальної родини – «звиняцької конгломерації» …Звиняцький гарт – це те, що додавало мені сили і допомагало долати труднощі у будь-яких ситуаціях»). Ось як представляє почесні регалії нашого відомого краянина  журналіст і краєзнавець Михайло Ониськів у своїй книзі «Житіє в абетці И-Я»: академік вищої школи та Екологічної академії України, Заслужений діяч науки і техніки України, почесний доктор Саскачеванського  (Канада) та Сучавського (Румунія) університетів, почесний член Міжнародної організації університетів «Phi Beta Delta» (США), почесний громадянин міст Чернівців і Лок-Хейвена (США), визнаний «Людиною року 2000-2001» Міжнародним біографічним центром міста Кембрідж, Велика Британія.

Відомо з історії, що впродовж тривалого часу Галичина була під владою кількох держав: Австро-Угорської імперії (до 1918 року), до 1939 року тут панувала Річ Посполита, а потім по черзі її окуповували радянська та німецька влади. Автор народився   за часів Польщі 7 лютого 1932 року, а восени 1939 року в село прийшла радянська влада (перші совіти). «Замість «Рідної школи я пішов у перший клас радянської школи, у якій я провчився два навчальні роки. Влітку 41-го року в село зайшли німці, отже я став учнем третього класу «Прилюдної народної школи з українською мовою навчання». Після відступу німців у 1944 році – подальше навчання у середній школі сусіднього містечка Буданова. «Треба було і зимою, і літом іти через ліс, дві гори і невеличку річку Перейму…коли приходила осінь, зима, дощі, сніги, то часто мокрий приходив до школи. Біля пічки, всі ставали довкруги спинами і підсушували одяг». Відтак – студент Чернівецького державного університету: «У 1950 році з дерев’яним чемоданом на плечах…я приїхав сюди, щоб здобути вищу освіту…Тоді я ще не знав, що доля пов’яже мене з цим містом і з цим університетом на все життя і що мені доведеться бути ректором цього славетного вузу”». 

Перший розділ книги –  «Шкільні уроки та незабутні бурхливі роки» – це  окремі кадри стрічки пам’яті, що  огорнуті ідилічним флером, тому  автор справедливо називає їх «сходженням Божої благодаті», адже мова про яскраві спогади раннього дитинства: ще зовсім молоді, файні й усміхнені тато і мама, благословення отця на навчання в першому класі – «усі були в білому святковому одязі, мовби зібрання янголів… Я ніколи не забуду моменту, коли вперше почув звук фісгармонії… під час якоїсь дефіляди  я раптом почув, що з костьолу лунають звуки незвичайної музики…я потім дізнався, що це фісгармонія. І завжди старався підійти ближче до костьолу, щоб послухати цю глибоку і складну музику, від якої я німів, а моє серце наповнювалося то тугою, то невимовною радістю…минули роки, а я не можу забути того потужного, насиченого та майже медіативного звучання звиняцької фісгармонії. Ніде і ніколи більше не чув і не бачив цього унікального інструмента. Тому фісгармонія, перш за все, асоціюється у мене з рідним селом і роками мого дитинства. Чи жива вона ще? Чи хтось на ній грає?»

Про події австрійського періоду в рідному селі, що перетворилися на легенди,  автор дізнався з розповідей старожилів. Наприклад, про історію дороги, що веде до села, яку облаштували дідичі і назвали Цісарською: «З обох сторін обабіч дороги росло багато різних черешен: з чорними, рожевими та жовтими плодами…черешні дозволено було рвати скільки хочеш, але заборонялося ламати гілля…рясно обсипані сніжно-білими квітами, черешневі дерева стояли мов наречені, убрані у вишукані весільні сукні».

Вельми привабливі  замальовки, що більше схожі на дослідження звиняцького грунту, на якому виросло гіллясте родинне дерево з показним та імпозантним його пагоном.  Автор згадує діда Штефана – поляка, бабцю Настю – українку. У змішаний польсько-українській родині було багато дітей і за традицією, жіноча половина була хрещена по матері й сповідувала греко-католицьку віру, а чоловіча – римо-католицьку. І хоча жили десятеро в одній хаті, були дружньою і роботящою родиною, що дотримувалася християнських традицій. «Якусь неповторну духовну ауру іі домашній затишок у хаті створювали речі, прикрашені вишивкою…вервечка квітів, ланцюжок виноградних грон, складний геометричний орнамент…дивуєшься, скільки фантазії та витонченого смаку мали бабця, мама, усі мої цьотки та сестра Зоська». З теплом згадує автор, як на Різдво робили павука, якого підвішували до сволока, що був центром уваги та шани, вважався родинним оберегом. Гасова лампа – неодмінний артефакт тих часів – забезпечувала світло, і для автора назавжди залишилася символом  світла знань.  Ще один незабутній запах дитинства –  коли мама заготовляла сушеню, в хаті стояв сильний солодкувато-димчастий аромат!  Самогонка і вишняк – традиційна «валюта» у сільському побуті; мак, як кулінарна смакота і коноплі, що слугували ткачам для виготовлення полотна; сільська толока – для виконання складних об’ємних робіт…

«У 1941 році настали німецькі порядки. Очікували чогось ліпшого. Але вже с перших днів дуже швидко люди зрозуміли, що це не спаситель прийшов, а другий окупант».   1944 рік – друге пришестя радянської влади. Церкви закрили, у колгоспну власність забрали поля, весь інвентар, значну частину худоби, почалося так зване колективне життя, так зване розкуркулення й примусове виселення родин до Сибіру. Автор згадує численних місцевих умільців: ковалів, столярів, кравців, шевців, мулярів, мельників, м’ясників, пасічників, цирульників, музикантів, віршувальників. «Часом я думаю: якби село не мало власних майстрів, як би воно могло вижити?». 

У другому розділі –  «Наукова мрія і реалії життя» Степан Степанович згадує роки студентства: як мріяв про геологію, а  доля, замість мрії, скерувала на біолога, з гумором описує курйози студентської практики, резюмує над тим, що займався  стадіонами, парками та замість науки «пахав» на цілині у казахстанських степах… 

«Успішні кроки спільними зусиллями» – третій  розділ життєпису й найважливіший, адже тут йдеться про роботу, а згодом і керування університетом у найскладніший період становлення і здобуття державної незалежності.  У 1965 році успішно захистив кандидатську дисертацію, а у 1985  здобув ступінь доктора біологічних наук. П’ятнадцять  років був проректором, у вересні 1987-го вперше обраний колективом на альтернативній основі ректором ЧДУ, який з 1989 року носить ім’я  видатного письменника Буковини Юрія Федьковича.  З 2001-го – почесний професор рідної Альма-Матер. Треба віддати належне панові Степану: у нотатках цього розділу читач не знайде плачів і скиглень про те, як було непросто керувати вишем у цей період, скільки пішло здоров’я та нервів на вирішення загальних проблем та діяльність, спрямовану на подальший розвиток і  процвітання вишу! Дозволю собі процитувати рядки з давнього інтерв´ю Степана Костишина (часопис «Тернопіль», № 33/1991): «А ось про те, як залегко мені тут живеться, ви запитали недаремно…Я дуже заздрю моїм попередникам, яким вдавалося так довго працювати на цій посаді. Я рік роботи на посаді ректора тепер зарахував би за десять тодішніх… Я ніколи не шукав легкої роботи, але так важко працювати, як тепер, мабуть, ще не було. Будівництво, побут, постачання, харчування… це все і багато чого – на ректорові. Тепер ці питання майже неможливо вирішувати…але ще більше гальмується через те, що є намагання таким чином нас притиснути, мовляв, якої вам ще уваги, коли ви там мітингуєте… як бачимо, сліпий послух довів нас до прірви». 

І ось ця  робота з витягування славного вишу  з прірви була зроблена титанічна! Тут немає змоги назвати усі напрямки ректорової діяльності, але бодай декотрі позначу: збереження сакральної спадщини, в результаті якої архітектурний ансамбль ЧДУ включений до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО; відродження юридичного та економічного, поновлення філософсько-теологічного  факультетів; створення першої в класичних університетах кафедри музики. А ще хвилюючі миті листопаду 1990 року, коли на головній будівлі ЧДУ було  встановлено Національний  прапор України!

Четвертий розділ «Слово про автора» містить обов’язкову інформацію, котра може знадобитися читачам та дослідникам життя і практичної діяльності нашого знаменитого земляка, прославленого науковця, ректора-галичанина на Буковині!