Re: цензії

19.04.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Читаючи «Смарагд», «карбуємо» тонкі грані кристалу душі
18.04.2021|Сергій Дзюба, Чернігів
Збільшувати щастя на землі!
18.04.2021|Тетяна Дігай, Тернопіль
Мемуари ректора-галичанина
16.04.2021|Ігор Зіньчук
Як віднайти спокій душі?: Секрети мислителя античності
12.04.2021|Юрій Хмелевський
«Я збудую свій храм…»
10.04.2021|Роман Ткаченко, Київ
Розкоші і злидні Кремнієвої долини
06.04.2021|Василь Кузан
Щупальця поміж душами
04.04.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Чому Бог посилає на Землю поетів?
03.04.2021|Тетяна Дігай, Тернопіль
Новий роман Ніни Фіалко
03.04.2021|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
Повісті Олександра Гавроша – ключ до розуміння нашої історії та національних героїв

Re:цензії

Французький “Шоколад” британської письменниці

Творчість сучасної британської письменниці Джоан Гарріс (Joanne Harris, 1964) поки що маловідома широкому читацькому загалові в Україні, водночас уже отримала визнання у світі англомовної літератури.

Роман «Шоколад» («Chocolat», 1999) приніс письменниці славу й популярність завдяки темі пам’яті, переоцінці світоглядних орієнтирів і цінностей. Сьогодні цей твір, перший у трилогії («Льодяникові черевички» (2007), «Персики для монсеньйора кюре» (2012), уже став культовим, отримав статус інтернаціонального бестселера та перекладений багатьма мовами. 2000 року вийшла відома екранізація «Шоколаду» із Жульєт Бінош і Джонні Депом.

За часопростір свого твору Джоан Гарріс обирає французьке містечко Ланскне-су-Танн кінця 1970-х років, коли умовності й суспільні приписи все ще визначають долю мешканців віддаленої від великих центів провінції. Письменниця обіграє символ карнавалу як дійства, що може принести із собою вітер змін. Із карнавальними вітрами до містечка прибуває Віана Роше, жінка з дивним фахом, із донькою Анук. Вони відкривають на центральній площі шоколадну крамничку «Небесний мигдаль» («La Céleste Praline») й докорінно змінюють життя Ланскне-су-Танн. Не всім мешканцям до вподоби такі новації, вони ніби діляться на два умовні табори. До першого, який підтримує Віану Роше, належать знедолені й упосліджені, ті, хто опинився на маргінесі провінційного містечка: жертва домашнього насильства Жозефіна Мускат, хвора на діабет Арманда Вуазен, від якої відмовилася донька через розбіжність у поглядах, старенький Гійом зі своїм смертельно хворим псом Чарлі, а також прибульці – річкові бурлаки Ру, Зезет і Бланш. Другий табір очолює місцевий кюре Френсіс Рейно, а найвідданіші з його пастви (Поль-Марі Мускат, Кароліна Клеймон, Жолін Дру) у всьому підтримують «хрестовий похід» свого пастора проти прибулої незнайомки.

Основний конфлікт твору розгортається між шоколадницею Роше (спокусницею, з погляду священника, який іменує її Відьмою, і на це є підстави, бо письменниця справді експлуатує цей образ) та кюре Рейно (охоронцем патріархальних цінностей і догм). Кожен із них має власні порахунки з пам’яттю й за допомогою спогадів прагне оживити минуле, щоб отримати реванш у теперішньому.

Війона Роше презентує новий тип ідентичності зрідні вічній мандрівниці без певного імені й пристановища. Війона живе так фактично від народження і не має досвіду осілості, ніколи не мешкала довго на одному місці: «Вітерець нас пригнав сюди під саму Масницю. Такі масниці нам <…> не вдивовижу <…> У Парижі, перед минулим постом, ми спостерігали процесію із двохсот п´ятдесяти прикрашених візків, у Нью-Йорку – зі ста вісімдесяти, у Відні бачили два десятки оркестрів, марширували вулицями, бачили клоунів на ходулях, карнавальних ляльок із великими хиткими головами з пап’є-маше <…>». Міста й країни, мови та нації змінюються наче в карнавальному дійстві, швидко поступаючись одне одному, відтак жодне з них не є рідним. Віані важко засоціювати себе з котроюсь із національних ідентичностей, вона радше презентує новий образ людини, якій належить цілий світ і яка шукає в мандрах враження, почуття й досвід. Франція – лише черговий пункт у безкінечних подорожах, що їх розпочала ще мати Війони, шукаючи порятунку від невиліковної хвороби. Накладання вір і вірувань, мов й етнотипів, архітектури й побуту різних країн і континентів формують новий тип ідентичності на противагу традиційному, пов’язаному з певною національною тотожністю. Письменниця спостерегла це переформатування, що витісняє національне на користь наднаціонального, й утілює такі риси в героїні.

Головним принципом свого життя Війона проголошує свободу. Це стосується і самовираження, і вибору місць проживання та імен («Стільки місць чекають, коли вітер зміниться <…> Імена ми змінемо. Інакше буде звучати й назва нашої крамниці» ), і свободи віросповідання («Ми не ходимо до церкви, – це було сказано з добрих міркувань, щоб одразу дати йому [місцевому кюре – Т. Б.] зрозуміти, що такі вже наші принципи»), і свободи вибору партнера («На моєму шляху вже було стільки чоловіків <…> Усі вони мені подобалися, але нікого з них я не кохала»). Усі старі догми піддаються переоцінці. Лише те, що може становити цінність у майбутньому, виноситься як спогад із минулого.

Іще однією світоглядною засадою Війона проголошує щастя (для кожного своє), а власну місію бачить у тому, щоб допомагати людям досягати такого стану, хай і завдяки солодощам («<…> містечко втратило свій забито-убогий вигляд, його заступило почуття глибокого задоволення й цілковитого достатку. Я розумію, що тепер я тут зайва <…> Стільки місць чекають <…> Стільки стражденних людей»).

Френсіс Рейно на противагу мандрівній шоколадниці втілює непорушні патріархальні цінності, які часом ладен відстоювати у незаконний спосіб, удаючись до злочинів. Кюре суворо й невідступно дотримується норм і приписів, успадкованих ледь не з доби Середньовіччя, уперто вдаючи, що не помічає змін, які все нагальніше вимагають адаптації й перегляду традиційних уявлень.

Оповідь роману розбудовано як дві розповіді від першої особи (Війони і Френсіса), що оповідають про ті самі події, репрезентуючи полярні світогляди. Вирішального зіткнення (двобою світоглядів) не уникнути. Авторка готує до цього читачів, призначивши час Х на Великдень (одне з найбільших свят у християнській традиції), коли має відбутися і Свято Шоколаду, ініційоване пані Роше (шоколадниця апелює до давньої міфологічної традиції, витісненої християнством). Умовний щоденник, що його веде Війона Роше, фіксує дати, пов’язані зі зміною Ланскне-су-Танн. Водночас у своєму внутрішньому монолозі героїня намагається замириться із власним минулим. Вона прагне піддати ревізії рани часу, що заважають рухатися в майбутнє. Такою усвідомленою травмою, що раз-у-раз проступає у спогадах і затьмарює сьогодення, є візія нещасливого злиденного дитинства. Війона згадує, що любила читати назви дорогих страв у меню шикарних ресторанів, де її мати підробляла посудомийницею чи виконувала якусь дрібну роботу. Назви страв і роздобуті рецепти – це те, що Війона обирає серед власних спогадів і згодна зберігати у пам’яті, натомість численні втечі й переслідування через борги, бродяжництво без певного пристановища на ніч, страшний діагноз матері воліла б забути. Особливе місце у травматичних спогадах дитинства посідає фігура Чорного чоловіка (священника у сутані), котрий утілює зашкарублі забобони, черствість і бездушність, що суперечать основним принципам християнської моралі. Чорний чоловік намовляє матір віддати Війону до сиротинця, де подбають про належне виховання дівчинки, оскільки жінка-бродяжка навряд чи здатна на це. Чорний чоловік нівелює любов матері до дитини, ставить під сумнів її цінність, унікальність і неповторність.

Френсіс Рейно близький до втілення ідей Чорного чоловіка, із котрим шоколадниця має свої порахунки. Кюре також потерпає від травм минулого, від злочину, у якому сповідається лише колишньому священнику, що обіймав кафедру місцевої церкви до нього, а нині занурений у кому, нерухомий і мовчазний, може лише чути слова колишнього учня: «Слизька пляшка бензину в руці, що збурює відчуття власної праведності, радість від побаченої посудини з пальним, що, злетівши в повітря, запалила палубу вбогого плавучого будинку <…> Я зробив це заради тебе, père. [курсив авторки. – Т. Б.] З любові до тебе. Судно, що палає на пересохлому мілководді, опромінює коричневу ніч, люди біжать, кричать, борсаються на запечених берегах обмілілого Тану <…> Я не міг знати, що на тому судні спали люди, – переконую себе». Френсіс Рейно зізнається у злочині, що скоїв іще підлітком, коли підпалив плавучий дім бурлак (авторка називає їх «river-gypsies», «річковими циганами»), котрі оселилися на літо в Ланскне-су-Танні. Потерпілі від пожежі мандрівці втілюють нову ідентичність, спорідненість із якою відчуває і Війона Роше. Цей інший світогляд лише формується, він близький до ідеології бітників, хіпі та інших молодіжних субкультур, що вступали в конфлікт із нормами суспільної моралі наприкінці 1950-х років. Однак несформована ідентичність розцінена як загроза, і юний Рейно наважується знищити її представників. У першому раунді цієї неоголошеної війни перемагає Чорний чоловік. Його засоби – це підступ й насильство, що нівелюють основний посил християнської моралі, заперечують його, спростовують силу віри й проповіді (агресивна дія замість слів миру). Схожі прийоми й механізми кюре Рейно застосовує і проти Війони Роше, що також наважилася кинути виклик неоголошеним приписам моралі провінційного містечка: спершу пастир у своїх недільних проповідях засуджує поведінку прибулої, не схвалює вживання шоколаду й солодощів під час посту; пізніше таємно намовляє вірян бойкотувати крамничку «Небесний мигдаль» і виступити проти майбутнього Свята Шоколаду. Кульмінація боротьби двох світоглядів – це вторгнення кюре в крамничку («святу святих» нової ідентичності, адже саме там виготовляють шоколад – зброю миру і солодкої спокуси). Кюре Рейно хоче особисто розтрощити вітрину й знищити шоколадні ласощі, приготовлені до свята. Він переконаний, що й цього разу має право насильством зупинити наступ нових ідеології та світогляду, і що цього разу все мине безкарно для нього.

Шоколад, і гіркий, і солодкий водночас, у чомусь схожий на спогади. Авторка обрала такий заголовок роману, очевидно, маючи на увазі й таку подвійну природу людини пригадувати / забувати, триматися за певні спогади / намагатися витіснити їх. Тема роману пов’язана із пам’яттю, що не відпускає і має бути наново прожитою. Через рани часу головні герої не можуть рухатися вперед, не бачать майбутнього. Травматичний досвід необхідно переосмислити, по-новому прожити болючі спогади, що довгий час були занурені у штучну амнезію. Воднораз письменниця змальовує справжню боротьбу особистості за власні права й потреби, протистояння суспільним умовностям і нав’язаним стереотипам. Суспільна драма й уроки історії, пам’ять, що має зцілити сама себе – основні тематичні вектори світового бестселеру Джоан Гарріс. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери