Невідомо, чи поділяє їхню думку авторка дебютної книги новел Галина Мельник (Див., Мельник Г. Бачити: новели. Передм. Є. Барана, Івано-Франківськ : Місто НВ. 2020. 200 с.), але герої цих текстів бачать більше, аніж пересічні люди, відчувають свою незриму присутність до світоустрою і до циклічности цілої низки життєвих процесів.

Яскрава добірка авторки не має якоїсь конкретної тематичної прив’язки, а є розмаїтою у плані сюжету та проблематики. У цілому маємо наративну присутність автора, який дорослішає та зростає разом зі своїми ліричними героями, вчиться сприймати цей світ, опираючись на закони чесности та людської моралі. Тут присутні й ніжні та трепетні спогади дитинства (“Своє”, “Соломинка”), і біль від нерозділеного кохання та щастя від взаємного (“Бачити”, “не РЕАЛЬНІСТЬ”), і гірка самотність, що тулиться до покинених стріх (“Дивна дивина”), і терпка реальність, яка калічить душі (“Не відпущу... відпущу янголом... відпущу з янголом... залиши...”). Зазвичай герої згаданих текстів – жінки; вони такі різні та протилежні у поглядах та переконаннях, проте такі схожі у всеохопному бажанні любити, відстоювати це право у долі й берегти та плекати у собі оте жіноче начало, яке суголосне з материнством, відданістю, бажанням дому та затишку.

На перший погляд може здатися, що новели читаються легко. Із цим важко не погодитися, бо вони і справді легкі для прочитання, проте важкі для сприйняття та осмислення. Немає у них ані всюдисущої кульмінаційної напруги, ані модерних стилістичних маневрів, ані закручених авторських ходів, проте у них є щось значно більше, те, чого не можна побачити за скупченням зумисно скомпонованих слів, а тільки відчути власним єством. Опісля прочитання текстів Галини Мельник складається враження, що вони не читалися, а співалися. Зчаста пісенне підґрунття наближалося то до колискової: “Незбагненна туга огортає душу, коли час її ділити. Ділити кучерики, вередливий погляд, дитяче буркотливе “купи песика”, цілунки та обійми, слізки розбитих колінець і все решту, що наповнює скриньку скарбу взаємодії з малям. О, моє неоперене ластівʼятко!” (“Правильно-неправильно” с.10); то до весільної: “Серце калатало радістю поруч нього. Вкотре. Вершитель доль, мабуть, і справді має чуття до парування. Дивлюся на нього, нас і не надивуюся: нутром, розумом, безмежжям виміру себе відчуваю: він ‒ мій, а я ‒ його. Так просто. Так затишно і спокійно. Без галасливості, без зайвих слів, без надміру дарованих благ світу, без чужого погляду, без власного гонору” (“Бачити” с. 30‒31). Однак були епізоди, коли трепетне співанкове нутро було суголосне з голосінням: “А якоїсь весни не висіяла. Вмерла зимою. Вмерла одна, а як пів села зріділо. В подущину роками голівки чорнобривців пакувала. То з ними і злягла до домовини. З хлопчиками своїми. Трьох синів мала. Усіх війна забрала: двоє в криївці підірвалися, один в сибірах запропав. А за втратою і розум людський в жінці розвіявся” (“Дивина дивна” с. 48‒49). Така незбагненна людська природа, що знайшла своє відображення у трьох закономірних людських процесах: народження, життя та смерті. У цих новелах, як ніде інде, відшукала своє відображення. Хоча найбільше у творах Галини Мельник все-таки реального життя ‒ життя складного, сповненого протиріч, труднощів, зрад і брехні, але брехні з каяттям, прощенням та прийняттям. “Відпокутувала часом, смутком і втратами. Проясніла серцем, духом і тілом. Розтепліла... Відтанула... Повернулася мудра мати мого дитинства, з часу, коли я “був ще тільки цибулькою”. (“Коли я був ще тільки цибулькою” с. 110).

Окрім глобальних смислових кодів у згаданих новелах можна знайти й мікротематичні: ніжність, щирість, турботу, відданість та інше. Звісно, це, можливо, звучатиме банально, але сюжети письменниці добрі, чуйні, спрямованні не в бік засудження, а в бік розуміння, прощення: “Так хочеться вблагати, щоб у часі туги чийогось зраненого, обутого в чорну кирзу серця волею неба прийшов янгол і дарував надію ‒ маленький опалий листочок великого зеленого дерева” (“Соломинка” с. 36). Звичайні буденні речі у новелах авторки знаходять нове втілення, трактуються зовсім по-іншому і по-новому сприймаються. Найцікавіше, що у письменниці зовсім немає негативних персонажів, яких би авторська мораль засуджувала та зневажала, за винятком якогось людського надривного співчуття до людини, що вчинила не правильно: “Те, що вразило, спонукає до призадуми й співчуття ‒ всеохоплюючого, загальнолюдського. І ще ‒ до хотіння: незримого, ледь чутного, але такого, що полонить душу, огортає тонким мереживом віри, що ти ‒ інша, що ти ‒ впораєшся, що ти ‒ не кавальцюватимеш крил рідної душі” (“Міняйло” с. 40). Авторка не називає людей, які вчиняють протилежно її світоустрою, злими, вона називає їх іншими. Ці люди просто не збагнули і не усвідомили смислового навантаження власних вчинків та їхніх віддзеркалень на прийдешніх долях. Тому, кожному, хто чинить не правильно, варто давати шанс все виправити, бо як врешті можна дійти до розуміння істинности та правди: “Бо що таке правда? Перевернутий світ цінностей в мені ‒ правда. Пташиний переспів за вікном ‒ правда. Дещиця життя в моїм маляті ‒ правда. А решта все ‒ омана” (“Не відпущу... відпущу янголом... відпущу з янголом... залиши...”. с. 82). У новелах письменниці життя набуває спрощених форм, люди носять у своїх душах щось від небес, а небеса дають шанс усім, хто прагне і намагається «бачити», щось змінити. Якщо Ви думаєте, що прочитавши ці новели, Ви навчитеся бачити правду, то навряд... Скоріш за все Ви просто навчитеся бачити, а це куди важливіше...