Кожна книга повинна мати свою читацьку авдиторію. Це особливо стосується публіцистичного видання. Бо воно, відповідаючи на запитання про вчасність своєї з’яви, зобов’язане промовляти актуальністю істин, гостротою і аргументованістю думок.

Якщо з цієї точки зору оцінювати нову книгу публіцистики Олександра Масляника «Звір зі Сходу», то змушений сказати, що тут усе гаразд. Про важливість друку яскраво свідчать два факти. Поважне столичне видавництво видало її у серії «Фронтова бібліотека захисника Вітчизни». Про його приналежність до «Бібліотеки воїна» говорить й обкладинка. Але думаю, що книга зацікавить не тільки цих читачів. І як не парадоксально, але цей нюансик робить «Звірів зі Сходу» ще потрібнішими. І цікавішими водночас для усіх сприймальників текстових смислів.

Чому саме така думка не дає спокою? Пояснюється все дуже просто. Чимало подібних видань відштовхують від себе відсутністю автора.  Себто його ім’я є на обкладинці, але у текстах його немає. Наче він страшенно боїться виставити себе напоказ, а замість цього зайнявся переповіданням прописних істин.

Звичайно, що зберігаються сякі-такі елементи стилю, але вони губляться за … небажанням  собості.

В публіцистиці Олександра Масляника цього немає. Можу навіть ствердити, що саме творчий індивідуалізм спонукав мене до «вглиблення» у тексти письмака, якого знаю ще з часів спільного студіювання на факультеті журналістики Львівського держуніверситету понад сорок років тому, ще звідтоді знав про гуцульське коріння вихідця із Закарпаття. І радий, що саме воно по-своєму «проросло» у цій книзі.

Коли подумав про це й написав, то маю, напевно, ствердити непростість, міркуючи про політичний та особистісний боки справи. (Опісля оприлюднення міркування, либонь, годилося б розкласти усі думки у своєрідні тематичні ящики. Але не робитиму цього, бо вважаю обидва питання моцно переплетеними між собою.)

Ота етнічна джерельниця помітно «пульсує» у виданні, надаючи йому шарму. Та гадаю, що не тільки воно сприяє цьому. Бо вслід за «закарпатськістю» та «гуцульщизною» у свідомість сприймачів текстів «примандровує» відчуття того, що автор зумів знайти баланс між аргументованістю та емоційністю, що теж привертає увагу. (А скільки маємо публіцистичних книг, яких творці і не намагалися шукати розумного співпадання, бо нахил в одну чи іншу сторони робив з видання безпомічне кошеня у бурхливому сприйняттєвому морі?)

… Розумію, що мовлене мною досі має трішки узагальнюючий характер. Тому й вважаю за доцільне перейти до конкретики видання. І почну з твердження, що окремі тексти  вже раніше читав у різних ЗМІ. Отже, ефекту новизни не було? Та не спішив би так висновковувати. Адже те, що подобається, завжди є відкриттям. Дуже приємним! Це – з одного боку. А з другого? Хіба не бере на себе роль припрахувача до пізнання новизни зібраність воєдино уже знаних текстів? Адже вона допомагає цілісніше побачити проблему і самого автора. (Не слід забувати  й про те, що з’ява того чи іншого тексту окремо взятого літерата є свідченням його професійної майстерності. А книга – лишень підсумок цієї нелегкої роботи.)

Ніхто, вочевидь, не заперечуватиме й того, що публіцистичний друк зобов’язаний містити неодновимірність аргументації. Перш за все маю на увазі вміле використання загальновідомого матеріалу. Скажімо, в статті «Звір зі Сходу» (вона відкриває книгу і дала їй назву) Олександр Масляник говорить про Батуринську різанину, вчинену царськими посіпаками, контекство доречно. Й не виникає бажання дорікати авторові за повторення того, про що уже знаємо. Як не виникає воно й тоді, коли в есе «Буковина, яку ми не втратили» письменник перелічує приваби краю. У своїх текстах він іноді цитує думки, які вже десь висловлювали. Але в упаковці доречності вони сприймаються без ноток негативізму..

Мені здається, що цьому посприяв ще один фактор. Поряд з вдатним використанням знаних сентенцій автор нерідко оперує маловідомими чи невідомими матеріалами. До таких, зокрема, відніс би статтю «Юліан Головінський: Месник і Воїн». Якщо не помиляюся, то це – чи не перша публікація про звитяжного оунівця, якщо не рахувати невеличкого накладу нарису Всеволода Іськіва. Чи таке. В публікації «Нескорені верховини Карпатської України» автор цитує дещо з виступу Августина Волошина на відкритті першого Сойму Карпатської України. Вже не раз цей текст з’являвся у різних виданнях. Але цього не скажеш про фрагменти з виступів Августина Штефана і Михайла Брящайка. А чи належать до загальнознаних спогади Петра Стерча про постання Карпатської України і намагання чужоземних зайд зупинити державотворчі процеси вбивствами свідомих українців?

Аргументація у цій книзі (і це приємно!) має й особистісну барву. Приміром, публіцист згадує, що на війні з московітами-окупантами отримали поранення його племінники  Юрій та Ігор Пацкуни, які у лавах військовиків захищали східні рубежі нашої держави і боролися з російськими зайдами, котрі зазіхнули на споконвічно українські землі. Про це йдеться у статті «Битва за власних героїв». А в есе «Мамина молитва» Олександр Масляник розповів, як йому вдалося уникнути ДТП і вбивства в купе нічного поїзда…

Особистісна аргументація певних публіцистичних тез? Аніскілечки в цьому не сумніваюся та  водномить тут безумовно варто  балакати про емоційність у вираженні думки, оскільки про її баланс з аргументованістю уже мовлено (нехай і побіжно!),  то не бачу потреби «розпливатися мислію по дереву».

Мене дещо бентежить інша неодновимірюваність емоційного плану. Приміром, автор кілька разів повторює думку про необхідність створення управління спеціальних операцій на зразок ізраїльського Моссаду, яке карало б найзапекліших антиукраїнців.  З цією думкою погоджуюсь.

А от міркування про те, щоб у час війни всі письменники мають зосередитися на показі причин війни на Сході і пристрасним словом мобілізувати людей, є неодновимірним.  Якщо публікацій  було б   більше, то не дожилися би до того, що маємо нині. Але тут є і другий бік медалі: однотем’я друків після певного відрізку часу починає відштовхуюче діяти на сприймання. Та й чи варто закликати всіх письмаків до словесного бойового походу, коли їхні твори (в переважній більшості) мають неабияке значення для утвердження української ідеї? Та й не можна вважати, що сила і справжність письменника в одному жанрі автоматично не означає такого в іншому… (Отже, маємо цікаву думку у полоні неоднозначності, хоча у ході полеміки вона є прийнятною.)  

Цікавим є й наступне. Мені, газетяреві з багаторічним стажем, цікавим є те, як автор використовує різноформ’я у подачі своїх думок.   Погоджуся, звісно, що сама тема диктує цей вибір. Тому й маємо й статті у класичних рамцях форми. Але є й винятки. «То хто ж колаборанти?» - так називається одна з публікацій, яка написана у формі відкритого листа. Окремі елементи репортажності існують у «Буковині, яку ми не втратили». Щемливим ліризмом пронизана «Мамина молитва».

Звернув увагу на ще одне питання. Подекуди автор не називає імен своїх антигероїв. Вада? Не думаю! Публіцист вдало описав явище манкуртизму  (щось подібне маємо у тексті «Туз і шістка з путінської колоди»). Це вже царина компетентних органів. Зрештою, це – не єдиний приклад, жодного імені, приміром, не названо у публікації «Між фейками і флудами», але лиця герої і антигероїв є впізнаваними.

А завершити ці нотатки про нову книгу львівського знайомця хотів би кількома мовленевими наголосами, котрі не вважаю зайвиною для публіцистичних текстів. Адже виклад того чи іншого матеріалу завжди викликає цікавість.  Промовляє про це й «Звір зі Сходу». Насамперед наявністю різних літературних тропів. Приміром, автор нерідко експлуатує небанальні метафори: «у вікна зазирають посмутнілі гори», «з портретів посміхаються сини», «ця імперія стоїть на кістках поневолених народів". Часто-густо у текстах побутують й порівняння: «луснули, мов мильні бульбашки», «наші справжні герої – це ті, хто всупереч складним обставинам продовжує прославляти нашу державу». Та й вдатні епітети промовисто свідчать про літературну вправність: «закапелки миршавої душі», «молодецькі посвисти рвучких верховинських вітрів», «в’язка чорінь ночі». Питання про мовленнєві акценти з усією серйозністю постає перед нами, коли заходить мова про слововияви і живописання словом. (І знову маємо сприймальницьку двоїну. Безумовно, що хотілося б частіше натрапляти на лексичні блискітки. Але водночас за ними не можна губити суть. Тому й непростим є вибір. І тільки автор має робити його.)

… Перегорнуто останні сторінки книги. А з’явилося відчуття, що це – лише доторк до того, що так потрібне душі людини. А, може, буде й наступна. А чому б і ні, коли дотичність сподобалася?