Re: цензії

18.01.2021|Валентина Семеняк
Маємо пам’ятати: у кожного з нас своя, наймиліша у світі «Загребля»
17.01.2021|Олександр Козинець
Добро, яке випромінює радість
17.01.2021|Ярослав Поліщук
Знаки часу
15.01.2021|Богдан Дячишин, Львів
Митець живого слова і думки
13.01.2021|Ігор Фарина, член НСПУ
Голоси з перехрестя епох
12.01.2021|Сергій Синюк
Наука болем
11.01.2021|Богдан Дячишин, Львів
Сотворіння живого слова і думки
11.01.2021|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Божі птахи прилетіли: минуле і сучасність в жіночому письмі Наталії Яреми
11.01.2021|Віктор Шарпатий, доктор історичних наук, професор
Лідер, якого пощастило мати Франції
10.01.2021|Ніна Головченко
Погані слова та капосні історії для дітей від Івана Андрусяка

Re:цензії

«Це міст між часом, простором, собою…»

Роздуми про Ігоря Павлюка та його роман “Буг”

Нещодавно, блукаючи стежками фейсбуку, наткнулася на повідомлення Ігоря Павлюка: «Через світову пандемію уже другий місяць летить до мене паперовий варіант кращого журналу зарубіжної літератури Китаю із публікацією уривків із мого роману у перекладі 王艺锦Wang Yijin (JoAnna): "Ігор Павлюк. Уривок із роману «Мезозой». 

А згодом з’явилося повідомлення, що журнал таки надійшов із Піднебесної і опинився в руках українського письменника. 

«Яка екзотика!» – подумала я, соборно радіючи за талановитого земляка-поліщука. До речі, чи хтось знає, як перекладається китайською його ім’я та прізвище: «Божа Дитина». Неймовірно! Адже це той самий сяючий образ, який явився мені понад двадцять років тому при нашому знайомстві у Києві на Банковій, і стійко зберігався в моїй уяві весь час. Тоді Ігорю було ледь за тридцять. Ласкаве, довірливе ягня, яке наївно тулилося до добрих людей, спілчанських побратимів і посестер по перу, у пошуках тепла й розуміння, і якого суворе життя –порожні обіцянки можновладців, зради друзів, плітки і заздрість недоброзичливців, нездійсненність деяких мрій – за чверть століття обернуло на досвідченого вовка з іклами. Довірливість і ласкавість трансформувалися у затятість, жорсткість і навіть суворість – бійцівські якості, бо він зрозумів: для того, щоб вижити, треба вміти не лише любити й довіряти, але й остерігатися та захищатися. Точніше, як кажуть персонажі його роману «Буг»: «Боротися, захищаючись, а не нападаючи. Так шляхетніше, так шляхетно».

За цей час Павлюк об’їздив півсвіту, захистив докторську, наростив м’язи, загострив зуби-ікла. Затямив оте суворе, сакраментальне мотто, яке із сфери тюремно-кримінальної непомітно перейшло й на суспільно-культурні терени: «Не вір, не бійся, не проси». Озброєний і небезпечний? Не думаю. Озброєний, але водночас безпечний, тому що не точить ножа на ворогів, а каже, що молиться за них і любить, бо, мовляв, Бог закликає любити своїх ворогів. Такий собі травоядний вовк. І як же це непросто – бути таким! Для нього головне, щоб не заважали йти до мети. А мета – офіційна прописка на Парнасі, українському і шведському. 

Хоча й тут, як на мене, Ігорю Зіновійовичу не варто б хвилюватися. Прописка ця у члена міжнародного Пен-клубу вже давно є – в Україні і у світі. Творів Ігоря Павлюка не читав хіба що найдикіший, не альфабетизований представник дикого племені. Їх перекладено багатьма мовами світу. 

Отож, вовчику-братику, живи і насолоджуйся життям, літературною славою, любов’ю читачів, добрим здоров’ям, родинним затишним тилом. Що тобі належить, твоїм неодмінно буде. А твоє – це коли не треба за нього хапатися, триматися з усіх сил, виборювати, відвойовувати, вимолювати, бо "твоє" –з тобою – у бік не дивиться, не зраджує, не уникає тебе, не тікає, не належить комусь іншому. Воно твоє. Дуже твоє. Прагне тебе само і біжить до тебе. Само приходить, щоб належати тобі. Інакше кажучи, це – доля , яку з місця не посунеш і не проженеш, і не загубиш. По-старовинному кажучи, що написано на віку, того й конем не об’їдеш. Тому розслабся, вовчику, і не сохни за Нобелем. Keepsmile. Нехай він думає про тебе, адже його агенти вже ганяються за тобою. 

 

* * *

 

Тим більше, що ось явився світові новий старий роман «Буг», написаний автором ще у 2007-му і виданий у цьому, високосному, страшному, коронаковідному році, як мимовільний і неспростовний доказ, по-перше, невмирущості української літератури, по-друге, як підтвердження неймовірної креативної плодовитості Ігоря Павлюка

То ж ближче до роману «Буг», про який вже стільки написано рецензій вченими мужами. Спробую і я відгукнутися, адже забагато рецензій на твір не буває. 

Звісно, це проза поета. 

Вона пересипана, немов коштовними камінчиками, дорогоцінними поетичними метафорами. До речі, образ вовка з’являється вже в частині першій під назвою «Крик солоного сонця»: «Як газове полумя, відбите в очах молодого вовка, яріла над українським Поліссям полярна зоря».

 

Завтра, мабуть, знову буде вітер.

Журавлі… космічні журавлі… 

На могилімами ранні квіти

Прихиляють небо до землі. 

 

Знов мені незатишно і рідно. 

Я такий тривожнийяк і всі. 

Із могили так далеко видно,

Чути, як шумить у вербах сік… 

 

В романі густо думок і сентенцій, романтично-філософських:«Жоден поет не вичерпав осені. Бо якби вичерпав – її б уже не було… Не було б уже й поета, адже Бог, якщо хоче покарати істоту, дає їй саме те, чого вона сама собі нестерпно забажала». Або: «Саме думка про смерть робить людиною сильнішою у цьому короткому житті, учить смакувати ним і сміятися з болю, нападаючи на нього, а не цнотливо тікаючи». 

Історико-філософських: «Природно-суспільний ритм на цій частині планети (мається на увазі Україна. – Л.С.) був збитий, як урешті, й загальний ритм цвітіння та дозрівання… А збитий ритм – передвісник смерті». «Сум і темінь приходили самі, а світло і радість треба було створювати, проходячи через біль, − фізичний і духовний».

За жанром це щедра рясна поетична проза. 

Мені згадався один дніпропетровський спілчанський функціонер, який радив тим, хто вступав до спілки письменників: «Ви, шановний (або шановна), перш ніж подавати документи в НСПУ, визначтеся із жанром: ви – поет, чи прозаїк, а то, панімаєш, мечетесь між поезією і прозою. Треба щось одне вибирать!» Коли я це почула, у мене стався ступор. Ігор Павлюк не вступав до Спілки у Дніпропетровську, тому йому, на щастя читача, не довелося стояти перед таким-от екзистенційним вибором. 

Поезія засіла глибоко в самому тілі павлюкової прози. Вона пересипана віршами одного з героїв книги, поета Андрія Наюка, прототипом якому є – і це неважко збагнути – автор роману. То ж, як на мене, цей роман глибоко автобіографічний, незважаючи на добрий десяток персонажів, в яких потроху розчиняється автор: це ще й Борис Брик, пілот-випробовувач, який покинув армію, бо там уже нічого було випробовувати, і який вважає честь найвищим ірраціональним поняттям життя, вищим за любов, славу, гроші. При цьому «життя його перебувало якраз у тому переломному періоді, коли він уже обманював себе і його, життя, придумуючи собі сенси існування і відшукуючи, вигадуючи смаки». Він залюблений у дружину Оксану, у двох доньок світловосолосих, а ще у жінку Світлану – в усіх по-різному.

Завдяки такому розщепленню художньої авторської свідомості автор-оповідач свідомо вивільняє із глибин свого підсвідомого «я» різні шари і нашарування багатьох строкатих подій, яких би вистачило на кілька життів. В романі герої химерно трансформуються і майже містично перевтілюються в різних емоційно-інтелектуальних іпостасях, епікурействують і постяться, партизанять і доносять на партизан, блудять і каються, матюкаються і моляться, містифікують і юродствують. Хтивий і розбещений бабій, який розтліває одночасно двох школярок на одному ложі, прагне бути, чи здаватися пристойним добропорядним сім’янином і педагогом-лектором. Членкиня молодіжної ОУН-групи віддається хтивому пошукачу її тіла, енкаведисту, і видає таємницю своїх братчиків-оунівців. 

Майстерно і тонко-іронічно виписані влучні характеристики персонажів поліської глибинки, типажі, які вгадуються, яким знаходиш відповідники із власного досвіду і оточення. Екзальтовані шкільні вчительки, така собі Софія Теофілівна, яка ревно чекала Страшного Суду, «ревно молячись і постуючи, вона жила як черниця в миру, дратуючи такою своєю ревністю мешканців Крукова, в одних викликаючи іронію, в інших цинізм. Але вона не зважала на людське, бо ж відомо, що ті, хто сильно любить Бога,безумні перед людьми, а ті, хто людей,безумні перед Богом». І Софіія Ананіївна, яка «в пенсійному віці присвятила себе організації Зустрічей, Парадів, Дифіляд, Церемоній, Тризн… Інавгурацій».

З одного боку ці героїні поліської провінції цілком реальні, а з іншого вельми химерні, як майже всі герої роману. 

Найекзотичніший персонаж твору – Золота Рибка, яка «жила у високій глибині української долі Чорного моря», таке «собі на умі» грішно-святе створіння «ангеблядко». 

За життям і діяльністю Золотої Рибки спостерігає наукова співробітниця «бідного, бо Національного» Інституту океанології Світлана Лозко, яка теж «вибухово відчула себе ангеблядком». Ця інтелектуалка причепила Рибці до носа маленьку кліпсу із найменшою у світі відеокамерою передавання електромагнітних імпульсів на Світланин мобільний телефон про візуальний чи реальний контакт із металом на дні океану, бо Світлану цікавить дорогоцінний метал. Золота Рибка мріє побачити сузір’я Риби і Сонце, тобто Потойбіччя, і за це вона допомагає Світлані виконувати її завдання і сокровенне бажання Світлани – віднайти затонулі на дні океану скарби, щоб полетіти з коханим Борисом у їхнє спільне Потойбіччя – у космос. Ці потуги людей і риб, і їхню втрату Свободи заради виконання чиїхось завдань-бажань автор підсумовує філософськи: «Урешті, за всіма нами Щось, Хтось стежить… урешті всі ми виконуємо чиєсь завдання…»

Ця Світлана, присвятивши себе науці, мучає Золоту Рибку, і свідома цього, аналізує види болю: «Біль – як реакція на світ, а значить – Бога, Буття Бога і Бога-Буття. І серед сортів болю був, звичайно, і біль-задоволення (солодкий), біль тягучий, біль імпульсивний, біль-печаль, біль білий і біль чорний, біль душі і біль тіла, біль справжній (натуральний) і біль штучний. …Болем, який очищає, провітрює, освіжує душу, була по Поезія, писана «кровю серця». 

Світлана скаржиться на стан здоров’я: «Фізичний біль, що раніше був ситуативним і сприймався як досадне непорозуміння, тепер став стабільним звичайним явищем, отруював життя навіть уві сні: і вона зрозуміла, що насувається неприємна, невідворотна старість». На мить мені здалося, що якась маленька часточка автора є і в його героїні Світлані, адже Ігор Павлюк і у своїх поезіях дедалі частіше позиціонує себе як дід. Недаремно ж Гюстав Флобер, залюблений у головну героїню роману, писав: «Емма Боварі – це я». Схоже Павлюк не гірш від французького класика перевтілюється у своїх героїв та героїнь, даруючи їм щоразу шмат свого життя, наділяючи їх своїми вадами і чеснотами. 

Відтак, Павлюкова проза не ллється нестримним потоком. Це не пікантний коктейль «пін’я колада», коли розслаблено смакують ром з ананасовим соком для релаксу, скоріше це поліський самогон з присмаком крові – питво для екстремалів. Багато за один раз не вип’єш, та й не варто, бо вже перша чарка нагло вдаряє в голову. 

«Буг» – це, звісно, постмодерністична річ, відтак у романі шал постмодернізму з усіма властивими йому прикметами. Тут панує культ незалежної особистості, насамперед, авторської. І автор-оповідач перебуває, як мовиться, понад сутичкою. Творить свій світ у книзі, безпристрасно споглядаючи згори, з небес, яко Деміург, всі рухи і дії персонажів: молодіжну ОУНівську групу, у членів якої «вагома частина душевно-фізичної енергії, яка мала би йти на кохання, навчання сублімувалася в ідейно-революційну боротьбу зі світом, який їх оточував»; фанатичних вчительок, які клопочуться про скликання учасників ОУН; п’яних дядьків у поїзді, які ведуть палку й цікавенну політичну полеміку; намагання Бориса і Світлани за будь-яку ціну, навіть через несвободу інших здобути власну свободу, і перехитрити долю, скажімо, втечею у космос, тощо. 

Еклектичне художнє мислення автора-оповідача знаходить відбиток у багатошаровій і дещо сумбурній структурі тексту. Будучи плоттю від плоті Полісся, своєї малої батьківщини, він констатує тяжкий стан занепаду природи і духовності: «…було добре, поки природа не відступала і на Поліссі ще водилися і чебрець, і материнка, і королиця, і сон широколистий, і перестріч, і загалом хрестоцвіті… все воно жило у високій симфонії болю і радості вже мільйони років, аж поки її не почав руйнувати паразит планети і Всесвіту – людина. Все було останньою (органічною) стадією Світла (людина також)… і все має рано чи пізно Світлом стати знову».

У розділі «Життя сучасного піїта» ми знаходимо апокаліптичні пророцтва, не позбавлені глибинного сенсу: «Що далі люди віддалялися від рослин, тварин, то далі і від Всевишнього, моделюючи собі Бога із себе… люди ставали комп’ютерами, а комп’ютери – людьми. Мов грибок-паразит, пліснява, поширювалася людська маса планетою Земля, пожираючи її і готуючись завойовувати неймовірно неосяжний космос, щоби переварювати його, пожирати Світло і робити його собою…»Герой роману Борис Брик «розчарований своєю державою та й… самим життям після тридцяти восьми років, коли вже мало що дивує, ще менше тішить, і ще менше хочеться та й можеться, ніж десять, навіть п’ять років тому, коли п’янка тяга до життя не зоставляла часу на роздуми – нащо жити?.. коли вже все було: і дівки різних типів фігур, кольорів волосся і шкіри, улюблена робота, справжнє пекуче кохання, гроші, слава чудового стрільця-снайпера в їхньому військовому окрузі, гордість за потужну державу, яку поважали і боялися, а тепер…» 

Я глибоко переконана, хоча хтось може й закинути мені змішування до купи життя й літератури, що ми такі як наші твори, а наші твори схожі на нас. Роман «Буг» це твір не юнака, захопленого життям і залюбленого у своїх персонажів. Цей дорослий автор-оповідач, який побував у бувальцях, є досвідчений і достатньо втомлений розчаруваннями для того, щоб захоплюватися будь-кимось та перейматися його стражданнями. Ріка життя тече, а зрілий літератор, помітно розгубивши юнацьку чутливість, споглядає і констатує прояви життя зі значною долею філософського скепсису: «Фізичне і духовне на рівні електромагнітних хвиль – тотожне. Біблія=Фізика – і навпаки. І нема чого сваритися лірикам і фізикам, адже ракети, націлені у космос, так подібні на церкви!»

Персонажі твору поділяють думки автора, чи то пак автор наділяє їх своїми відкриттями, і вони не знають, як бути із цими істинами. «То що будемо робити? – обізвався Каленик Оксенюк. – Співати? Молитися? Чи матюкатися?.. Бо і спів, і матюк, і молитва захищають людську душу. Тільки треба відчути, що, коли і в якій ситуації…»

Автор показує реальне життя, яке нагадує театр абсурду, бенкет під час чуми, карнавал на межі загибелі світу. «Буг» є романом соціально-психологічним і водночас філософським. І це філософія апокаліпсису: «Ми комунікуємо за принципом ГРИБКА і незнищенні, як і він… (знищити нас можна хіба що разом із Землею). Наймудріші серед нас – клітини ГРИБКА-ПАРАЗИТА натурально усвідомлюють це, по-рибячи кричать про це іншим, але нічого зробити не можуть, бо і самогубство уже не нове… і життя не нове… Вічно неповторне лише добро і пронизливе співчуття до всього живого і мертвого, включаючи навіть людей… бо відтоді, відколи кожен зі сперматозоїда став СОБОЮ, він із пастки потрапив у ПАСТКУ, сценарій виходу із якої простий, мов стара народна пісня. Вихід із ПАСТКИ – у ПАСТКУ, можливо, знову до сперматозоїда… адже все у Всесвіті, здається, рухається по колу». 

Кожен з героїв шукає свою дорогу і майже ніхто не знаходить. І, звісно ж, ніяких хеппі-ендів і не чекаєш наприкінці роману. 

 

Ще учора тут була дорога.

Випав сніг… Тепер її нема. 

Так за небом нам не видно Бога,

Вітер так в кістках моїх дріма… 

 

І вітає вітер віти й квіти, 

І усе відносить в холоди.

Я без тебе проживу у світі,

Як живуть планети без води...

 

Тільки, може, там десь за межею, 

Може , там десь, в райському саду, 

Свою душу я назву твоєю, 

І назад у тіло заведу. 

 

Ігор Павлюк хоч і навчався у совєтській школі, але зумів щасливо забути всі романи, писані методом соціалістичного реалізму, і спромігся на зовсім іншу, не мажорну, не пафосну прозу. Як і його герой-прототип Андрій Наюк, який «страждає манією величі на тлі комплексу неповноцінності»: «Партійно-кастова літературна метушня уже навіть не смішила Наюка. Не здавалося глупою, дрібною, він до неї збайдужів, бо його справжнім бажанням, метою життя було тепер написати твір – як храм, світлий, міцний, готичний, щоби навіки... У його романі мала розкошувати печаль, добра і зла…»

В романі панує культ Поета, віршами його зачитуються герої твору, бо «поодинокі сторожі генетичного коду – національні поети». В романі панує культ Поезії, і поет Андрій Наюк «не писати вірші, як і перестати дихати, не може: його фізіологія, кров його вимагала ритму, краси, екзотичних і рідних запахів, кольорів, звуків – без них, без поезії він задихався, як риба без води…»

Неймовірно, але в романі, написаному у 2007 році, присутнє передбачення війни, яку нав’язано Українісепаратистами та російськими бойовиками у 2014-му. Про неї, серед іншого, автор пише: «Війна, як і відстань для любові: слабку – вбиває, а сильну – зміцнює, розпалює». Скільки закоханих і розлучених сердець зараз зойкне від однієї цієї фрази Павлюкової книги! 

Фінал роману екстравагантний. Автор оплакує кончину себе самого через смерть у Бузі (во Бозі?), як колись душа героїні Марії Матіос літала над своїм померлим тілом і з цікавістю озиралася на гостей, які прийшли хто попрощатися, а хто порадіти з її кончини. 

 

Сльози на годиннику… Спить Місяць.

Шум нічного моря вдалині.

Босі діти синю глину місять 

Щоби небо виліпить мені. 

 

У кожного з нас своя ріка. Вона супроводжує тебе, підносить і опускає, тримає на плаву. Вона зчитує кожен порух твоєї душі, кожен твій подих, все знає і пам’ятає про тебе і понесе цю інформацію у Вічність і Космос. 

Щастя і нещастя Ігоря Павлюка в його різнобічній обдарованості і в жадобі життя, яке він підганяє змалечку як коня, бо спішить жити (за Вяземським: «И жить торопится, и чувствовать спешит»). Йому надмірно дано Творцем і чуттєвості, і розуму, і талантів вкупі з працездатністю. Біда Ігоря Павлюка, а може, навпаки, честь в тому, що цей письменник не форматний, не схожий ні на кого, і тому багатьом, на диво, не зрозумілий. Не пасує до якихось сталих товариств, не збивається в зграю з хижаками. Вовк-одинак. Орел, що літає на самоті. Побажаємо йому довго триматися в небі і не збавляти висоти. 

 

P.S

Поки писався цей мій відгук, з’явився в Інтернеті новий вірш Ігоря Павлюка, який дивовижно гармоніює і з романом «Бог» і з моїми роздумами про нього. Наведу його повністю, бо Павлюка багато не буває. 

 

* * *

 

Я принесений в жертву 

Древнім слов’янським богам.

Наче свічі від свічки, 

Так слово від слова займаю.

Праві, ліві, зелені, червоні...

Я душу вам не віддам.

Не від світу я цього.

Ще рано до раю.

 

Хоча тут все не так.

Нелогічно і дивно...

Бо й Місяць 

Океан підіймає, 

Пір’їну ж не може піднять.

Біле тісто бабуся,

Мов глину Всевишній,

Замісить –

І для внуків смішних

Із варенням спече благодать.

 

Засумують за коренем

Білі троянди у вазі,

Засміються над тінями

Сонячні зайчики слів.

Випадковість чи диво −

Цей Всесвіт? − 

Кровинка в алмазі?

ДНК сотворив

І всіх нас поселив на Землі.

 

Ми, дурні і забавні,

Суми і тюрми боїмося.

Через піст і молитву

Убивши коріння тривог.

Та в оренду церкви віддавали,

Здаємо і досі...

Самотіє поет,

Мов останній язичеський Бог.

 

Я принесений в жертву

Отому останньому Богу.

Біля вогнищ своїх

Дочекалися предки мене.

...Я родився удруге

І вийшов з хрестом на дорогу.

І тепер в цьому світі

Лиш хрест

І підносить 

Мене...

 

11 листопада 2020.

 

Певно, не помилюся, якщо скажу, що і роман «Буг», і поезія Ігоря Павлюка, як і вся його творчість вони ще й про те, чи можливо людині вижити в токсичному соціумі, а письменнику самотужки уціліти в укрсучлітпроцесі? Бо, як справедливо зазначив Валерій Герасимчук у книзі «Оббиті пелюстки», − дружби в літературі не буває. А є жорстке змагання кланів і груп, розпалювання емоцій і пристрастей на відьмацьких кострищах літературних джунглів, інколи до останньої межі. Для когось смерть, можливо, є найкращим виходом.

Але чи так вчиняють одинокі вовки, для яких самота – це природний стан і карб їхньої не слабості, а впертої затятості і гордої, непереборної сили?

 

Павлюк Ігор. Буг: Роман. – Львів: Світ, 2020. – 328 с.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери