Що пересічний українець знає про дивізію «Галичина»? Смію припустити - здебільшого нічого, окрім старих радянських стереотипів. Складність української історії на початку та в середині XX століття полягає у тому, що в період найбільших, Світових, воєн, українська нація була нацією бездержавною. Нещодавно випадково потрапило мені до рук старе, ще з перед революційного (2013-2014 рр.) періоду, число одного з популярних українських часописів. Там ішлося про український Берлін, себто про ті місця німецької столиці, котрі тісно пов’язані з присутністю там українців. Інтерв’юер, одна молода пані дуже гарно розповідала про українську еміграцію, щоправда чомусь переважно гетьманську. Однак коли кореспондент запитала про т.зв. дім із тризубом, а саме у цьому приміщенні чи не найбільше купчилось українське життя в Берліні, то молода пані якось дивно перевела розмову, зазначивши лишень, що це місце пов’язане наперед із, як вона висловилась, колаборацією українців із націонал соціалістами. Зрозуміло, що це не могло мене не обурити. Бо так легко розкидатись подібними звинуваченнями щонайменше не розумно. У широкому сенсі, як подає Вікіпедія, колабораціонізм - співпраця населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників і участь у переслідуванні патріотів країни, громадянином якої є колаборант». Як бачимо увесь цей набір не відповідає твердженню відносно українців. Навпаки, саме вписується стосовно колишнього Радянського союзу. Щоби вияснити своє ставлення до цього чи будь якого іншого факту потрібно найперше з’ясувати обставини за яких вони відбувались. Бо є таке не мною придумане правило, згідно із котрим не можна судити предків судом нащадків.

За чверть століття панування більшовизму українці, як пише Іван Багряний у своєму відомому листі-памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СССР?», нічого не дістали, крім тюрем, річок крові і сліз.

Ще залишалась свіжою кров в підвалах НКВД по містах та селах західної України. Тому коли у 1943 році з ініціативи губернатора дистрикту Галичина Отто Вехтера проголошено формування дивізії, галицькі українці, добре знаючи чого чекати у разі повернення радянської влади, почали масово зголошувались у її ряди.

Література про формування, вишкіл та бойовий шлях дивізійників є чималою. Якщо коротко то після оголошення про початок формування у квітні 1943 року дивізії вже невдовзі добровольці отримали мобілізаційні карти й хто пройшов медичну комісію був направлений у вишкільний табір Гайделягер, звідки по якомусь часу добровольці знову роз’їхались по усій Європі для уже отримання більш вужчих військових спеціалізацій. Відтак наприкінці року дивізія була знову зібрана уже в Нойгаммері, а з початку літа наступного 1944 року розпочалась відправка частин дивізії на фронт під Броди. Власне тут на підбрідських полях і розігралась найбільша трагедія дивізії. Кинуті у фронтовий вир проти наступаючих червоних армій дивізійники разом із усім німецьким корпусом були оточені й в безнастанних боях велика їх частина полягла, решта потрапила у полон, із яких велика кількість була розстріляна на місці. Ті, хто уцілів здійснили відчайдушні спроби прориви на півдні, а відтак відійти на Закарпаття. Далі після короткого відпочинку та докоомплектування дивізія воювала проти радянських партизанів в Словаччині, Югославії, відтак знову була кинута на фронт в Австрії, де після завершення війни перейшла в американську окупаційну зону й була інтернована. Після 1946 року дивізійники були звільнені й роз’їхались по світі. В Європі та за океаном згодом ними були утворені об’єднання колишніх вояків УНА (Української національної армії), котра була створена з дозволу німецьких чинників наприкінці війни на базі дивізії «Галичина». Натомість в Україні таке об’єднання – Галицьке крайове Братство колишніх вояків УД УНА стало можливим утворити лише після проголошення Незалежності України. Більшість членів Крайового Братства були, зрозуміло, ті хто потрапив у полон, безпосередньо, або уже після того як був захоплений, перебуваючи у відділах УПА чи Збройному підпіллі ОУН й дожив до цього часу. Хоча і траплялись поодинокі випадки тих, хто вирвавшись з оточення залишився на місці. І вже в незалежній Україні розпочалось вшановування пам’яті вояків дивізії «Галичина», зокрема, на горі Жбир біля Ясенова установлено пам’ятний знак, а в селі Червоне вже є цвинтар, де перепоховують ще досі віднайдені останки дивізійників.

Перебуваючи у вільному світі чимало колишніх дивізійників позалишили спогади про свою участь у Другій світовій війні. Дивізійники, котрі залишились в Україні, знову могли це зробити уже після 1991 року.

Фундаментально виданням спогадів колишніх дивізійників займається відомий дослідник Ігор Іваньков. До 2020 року він уже видав дві книги (одну із них у співавторстві з колишнім дивізійником З. Врублевським) і ось цього року появилось розкішне видання на більш як сім сотень сторінок «Йшла дивізія…», де вміщено спогади колишніх вояків дивізії. Більшість спогадів у книзі є написаними чи надрукованим на підставі їхніх інтерв’ю тими ветеранами, котрі здебільшого після Бродівського котла потрапили у полон й дожили до незалежної України, менша частина це спогади тих ветеранів, котрі після закінчення Другої світової війни опинились на Заході.

Хронологічно спогади ветеранів розподіляються за уже названим вище порядком. Гайделагер, Нойгаммер, Броди, а відтак уже так як кому судилась подальша доля. Зрозуміло, що епіцентром усього цього була битва під Бродами. Майже у кожному спогаді картина котла вимальовується в жахливо-яскравих формах.

«Вояки відпочивали в лісі, коли налетіла маса «сталінських соколів», аж темно стало, і почалася жахлива масакра. А ще прасували їх «катюшами». То було страшне. Ми побачили тисячі воронок від бомб, поламаний і згорілий ліс і сотні... сотні спотворених тіл…». Так спогадує на щастя ще живий ветеран, а на ту пору сімнадцятилітній дивізійник Євген Кавич з Підгірців.

Іван Фіалка: «Я кажу до Юлька: «Чого сидимо? Ходи на долину. Беремо фаустпатрони і йдемо на дорогу». Бо знаю, що ми своїми гарматками танкові ніц не зробимо. Вони танка не візьмуть, будемо як горохом до стіни кидати. Молоді були, вар’яти. Тепер би добре подумав – йти чи не йти. А тоді… Йдем! Бо танки сунуть і треба їх знищити.»

«Ми йшли на прорив у Княжому. Справа Княже, а зліва – Ясенівці. І між тими селами є високий насип, по якому проходить колія. Якщо через той насип перелазити, то обов’язково попадеш під кулеметні черги. З Ясенівців, навпроти нас, проходить шосейна дорога, а далі за нею, метрів за 150-200, під горою, є ліс. І я лежав якраз навпроти того місця, де тепер стоїть капличка на цвинтарі, за залізною дорогою. Тепер ми знаємо, що той, хто пішов на Ясенівці, пройшов більш безпечно. Ті, що пішли просто, через залізну дорогу, то там майже ніхто не вижив, усіх постріляли.

Більщовицька авіація обстрілювала всюди, де тільки видно було хоч кількох вояків. Гармати і міномети били безперестанку, відпочинку для них не було.

За день чи за два прийшли до нас хлопці з УПА. Два хлопаки були, питають: «Тут є наші?». Відповідаємо: «Є». А вони кажуть: «Хто ходячий, ідіть із нами. Ви оточені вже зі всіх боків. У Красному москалі перерізали залізну дорогу і поїзди не ходять. Виходу нема, але ми вас перетримаємо.

Десь перед Білим Каменем нас сильно бомбили…як надлетіли їхні «Дугласи», а на дорозі колона: машина за машиною, артилерія, військові вози, коні вояки, багато піхоти. То все зібралося на тій дорозі. А ті, як почали бомбами… м’яса наробили – море. Суцільна масакра там була – з коней та людей.

Москалі в тому місці перерізали трасу, що від Золочева веде на Львів, поставили на дорозі гармати, танки і лупили звідти. І хлопці вночі, бо вдень то було нереально, йшли на прорив. Тисячі їх там полягли…».

Ті, хто потрапив у полон здебільшого пройшли сибірські етапи. Чудового описує про свою каторгу один з дивізійників. Йому пощастило утекти й далі ледь не у стилі «Тигроловів» І. Багряного розповідає він про свої поневіряння безпрохіддям, котрі втім закінчилися нещасливо для утікача…

І ось після 1990 року з ініціативи кількох колишніх дивізійників утворилось Братство ветеранів. Чимало було таких, котрі після Бродів опинились у лавах Збройного Підпілля ОУН чи відділах УПА й згодом були учасниками цих двох Братства, як наприклад, на жаль покійний уже Олесь Гуменюк.

У післямові до книги кандидат історичних наук Роман Пономаренко пише, що «важко знайти більш контроверсійну сторінку українського національно-визвольного руху, ніж історія 14-ї добровільної дивізії військ СС «Галичниа».

Тим поколінням українців, які зростали на радянській версії історії, досі важко збагнути, що під час Другої світової війни значна частина населення України, зокрема Галичини, розглядали СРСР як свого головного ворога. І тому десятки тисяч чоловіків були готові взяти до рук зброю, щоб тільки комунізм до їх краю ніколи більше не вернувся. Шляхи були різні – хтось ішов у ліси і вступав у закони УПА, хтось обрав шлях професійної армії… Утім мета була єдина».

І цією метою, зрозуміло, була незалежна Україна. У 2015 році на законодавчому рівні нарешті визнано борцями за незалежність учасників, зокрема, ОУН та УПА, але не вояків дивізії «Галичина». Очевидно наше суспільство ще не дозріло до цього. Раба, як писав «поет», потрібно вичавлювати по краплині.

До усього ще варто додати, що книга чудово проілюстрована художником Олегом Кіналем й без сумніву стане окрасою публічної чи приватної бібліотеки та, сподіваюсь, отією краплею, котра допоможе врешті позбутись рабського нашарування.