Тонка лірична особистість у поезії та прозі, неокласик-традиціоналістка самою манерою письма, оспівувач найглибокіших і найтаємніших тем. Висновки кожен може робити різні, адже мова іде про надзвичайно розумну своїм талантом поетесу та письменницю Оксану Кузів, яка наприкінці 2020-го року світлим променем потішила прихильників її творчості новою прозовою книгою «Мешти для Ганнусі» – прикрого символу, якщо прочитати однойменну повість та задуматися про що насправді вона.

У традиційній манері оповіді письменниці перед читачем укотре прокручується ціла епоха не тільки головних героїв, але і в першу чергу їхніх батьків. Такий прийом притаманний романам, адже на фоні подій письменник розкриває передісторію, саму історію, наслідки. Письменниця Оксана Кузів дала визначення своїй праці «Мешти для Ганнусі» – повість, проте, враховуючи охоплення можна заявити, що це новий роман, адже героїв є багато, вони розкриті до кінця, хоч і можуть здатися читачеві не до кінця розкритими, адже що їх може відкрити? Великий опис? Зайві моменти опису письменниця Оксана Кузів збедільшого або пише коротко, найголовніше, або навмисне пропускає, щоби читач сам повернувся на кілька сторінок назад і перечитав те, що поки не зрозумів. У крайньому разі читач тільки переноситься у саму розповідь, у якій дуже важливо спіймати час і місце, щоби розуміти окремі моменти, які, для прикладу, не можуть бути зрозумілими зараз сучасній людині, яка не зрозуміє людину, яка діяла за законами та звичаями людини минулого. Хоча є і речі, які зрозуміються будь-коли і будь-де. Мова іде про конкретні речі, дії, вчинки. Наприклад зраду. На перших сторінках стає відомо про батька Ганнусі прикру річ: «Тата ніколи не виділа, невіть де похований не знає» (с.3). Дивує те, що вона задумується над цим тільки думками авторки, адже сама у повісті жодного разу не думає про свого батька, тільки про матір. Та й про неї вона думає тільки у найважчі хвилини свого життя, причому аж у старості. Зрозуміло, що їй багато років, адже перший уривок спогаду навіює на далеке минуле: «Ганнуся біжить босими ніжками по розтрісканій від спеки польовій дорозі...» (с.3). Чому? Це літо? Може це земля, яка не народила цього року? Може посуха? Тільки одне речення, а думок безліч. Тільки сумні спогади: «Мама якраз її під грудьми носила, коли той [батько Ганнусі] пропав...» (с.3).

      Уляна сильна героїня, що неможливо сказати про її здоров’я. І головне, що невідомо як її хвороба з’явилася. Та й чи взагалі людина задумується про «історію хвороби», як про це думав у свій час Іван Франко? Хвороба, як сон: ніколи ми не пам’ятаємо з чого починається, адже пам’ятаємо тільки кінець: «...Що буде їй [Уляні, матері Ганнусі] дохтор робити, не знала, але розуміла – так просто ту воду з черева не вичерпаєш, не криниця...» (с.9) – роздумує авторка за свою героїню Уляну.

       Своєрідна зброя доказу про події вистрелює тоді, коли уже читач відволікається від часу на сюжет, проте конкретна деталь навпаки дає зрозуміти про які події йдеться і чому усе не може бути інакше, тільки так, як задумала сама письменниця: «А вже додому йдуть обидві [Ольга (донька Василини та Михайла) і Ганнуся] разом, навіть деколи за руки. І переповідають одна одній усіх молитов, хто які знає... на польській» (с.21). Отже, події у повісті відбуваються до 1939-го року. Так, із цим можна погодитися, але якщо брати тільки дитинство Ганнусі та її зведеної сестри Ольги. Героїня мала і рідну сестру, але: «...Старшій Маринці п’ятнадцять скоро. Піде до когось проситися в найми, або пан схоче, візьме її за робітницю» (с.11). Тобто немає у думках тітки Василини, що у планах дівчини різні мрії про красивого хлопця, чоловіка, а про те, що уже може працювати і все, більшого і бути не може. Про весілля тільки розсіяні та непевні думки: «...А ще би ліпше було, якби ту Маринцю хто заміж узяв. Тоді одним писком би менше хоч...» (с.11). Прикро, але справді: кому потрібна сирота? На щастя, усе із Маринцею було добре, на цьому вона немов і зникає як із повісті, так і з життя героїні Ганнусі. Після цього одним тільки натяком читач розуміє, що війна (скоріше за все Друга світова) закінчилася. Зрештою, ми і не бачимо чи щось змінилося після війни, тому неможливо робити якісь висновки, адже і протягом твору немає і натяку на пануючу владу, тільки долі головних героїв. Історія не може бути предметом чи фоном розповіді, адже її достовірність неможливо осягнути, а тим більше до кінця у неї повірити, що не скажеш про подію. Ми ж розуміємо, що мова про Ганнусю, тому читач вивчає героїв як для розкриття їхніх мотивів, так і для результу їхніх вчинків. 

Прикро, але, якщо задуматися, у багатьох випадках дитина, народжена у зраді, зрадженою стає і у майбутньому не тільки кимось із батьків, але взагалі – усіма. Невже такою була і Ганнуся? Була, і неодноразово: батьком, який її не визнавав; матір’ю, яка швидко для неї померла не виховавши, не даючи хоч якоїсь долі і не благословивши; бабусею, яка не любила її; зведеною сестрою, яка заздрила їй у красі, щасті, коханні; родичами від матері, які мали її за ніщо і забрали у неї її ж хату; нарешті чоловіком, який і купив їй ті мешти – символ зради. Яка та була зрада, через що, із ким і які потім були наслідки – читач дізнається тільки дочитавши цю повість до кінця, але ця художня деталь не зникає із голови протягом цілої повісті. Невже це справді так: зраджена доля не призначена на щастя, щоби не бути зрадженою у майбутньому? Невже це тавро душі, від якого не відмитися і якого не позбутися? Роздуми тільки підсилюють свідомість, примушуючи як поспівчувати героїні, так її і в першу чергу зрозуміти. Звичайна людина, яка не могла пробачити зраду. Зрештою, а чи її можливо пробачити?

Друга повість – «Московський сторожовий». Насторожує і назва, адже... Кожен може відповісти по-своєму, тут думки однозначними не можуть бути. Про що може бути ця повість? Заробітки… Якщо задуматися, може проскочити окремий мотив: втекти із дому, щоби не так заробити, а усього-на-всього не жити тим буденним життям, яке піднесла доля чи обставини. А як сім’я? На кого залишити дитину, дітей? Добре, якщо є на кого залишити дитину вдома і вірити, що усе буде із нею добре, але чи одні батьки думали, перш ніж залишитися із внуками, чи вони правильно виховали свою дитину, якщо та залишає свою дитину чи дітей та відправляється на заробітки? Батьки дали дитині життя, але не дали щастя. Що важливіше? Проте Ліза, героїня повісті «Московський сторожовий», змушена через обставини у сім’ї без роздумів їхати на заробітки, залишати дітей на батьків, які люблять тільки свого сина і слухають свою невістку, а донька для них є чужою. Вони навіть насмілюються доньці у очі це сказати, але та не робить висновків, а знову тікає від них, залишаючи дітей без материнської опіки та турботи, через що доля розпоряджається із героїнею також надто строго, про що читач дізнається наприкінці повісті.

Героїня Ліза належить до того типу заробітчан, яким не пощастило на заробітках, і ті «подруги», які їх скерували на ті заробітки, у найважчу хвилину у житті відвертаються спиною. Знущання, які Ліза мала від інших роботодавців, вчинок, який та вчинила своєму кривднику, мотиви злочину, наслідки, внутрішнє переживання – усе це є наслідком її вибору, який та зробила. Ніби хтось покарав її за те, що та залишила дітей, стала у якусь мить нелюбою як батькам, чоловікові, (можливо і дітям), так і собі. Навіть герой Павло, якому Ліза розповіла  про свої заробітки розуміє, що: «Зараз він бачив перед собою не ніжну м’якотілу Лізку-квітку, не безсилу, не безхребетну, не безхарактерну, він уздрів її іншу – ту, яка вміє чинити опір в епіцентрі навіть «московським сторожовим» (с.147). Павло розуміє, що його колишня кохана дівчина, яка навіть будучи сп’янілою через горілку, яку ті на початку повісті розпили, все одно не хоче йому відповісти тим, на що той очікував, привівши свою незабуту кохану до себе на квартиру. Лізі соромно йому віддатися, бо вона «грішна і брудна», як вона заявляє.

Не можна стверджувати, що Ліза не любить своїх дітей, якщо їх покинула. Вона їх любить, думає про них, але після другого повернення до Москви на заробітки їй не пощастило так, як першого разу, і уже другі заробітки у неї є у пошуку способів вижити. Вона і додому не може повернутися, адже не має з чим, куди і для кого (хоча у неї є діти). Вона не може повернутися тільки через свій спосіб життя, щоби про її гріхи не знали діти, батьки, люди. Удома важко сховати правду, а у чужій і ворожій ставленням країні якось інакше, якось не так, як удома. Ніби і всі чужі, але це для героїні краще, аніж якби усі були рідними, знайомими, які би усе про неї знали, цим і нашкодивши їй та засудивши за її вчинки. Чужа країна чужа усім, але це дає знати навіть не героїня, яка застрягла у тенетах чужої для неї держави, а вітер, який так немов і привів її сюди, кружляє над нею, над її думками, але не розвіває її думки, тільки нагнітає: «Ото понаїхало вас, і байдуже, що Новий рік, що Різдво на носі! Байдуже, що війна, що кров, що смерті! Ет, ні, претесь-таки до агресора в саме лігво, лізете, як колорадські жуки до самісінької великої столиці... А дома – гляди, які усі сумирненькі: сидите чемненько у вишиванках та за гранчиком із «стограм» клянете москалів, так, що їм аж по телевізору гикається і дихалку спирає, шкіру би з них здійняли живцем, а мине місяць-два – і знову тут як тут, у «братів своїх старших»! Ух, - завив скажено, - [вітер] запроданці, ух, перешиванці!...» (с.96). А потім: «...вітер узагалі нічий і, начебто, й ні на чиєму боці...» (с.96). Таке враження, що тільки природа чи стихія розуміє людину, яка не розуміє що робить, лишаючи свою сім’ю задля довгих заробітків за кордоном.

Оповідання «Батьків рай» є незвичним як історією, так і місцем її оповіді, адже свою невеличку історію життя переповідає старий чоловік молодій дівчині, яка спочатку не надто є  привітною із незнайомцем, а пізніше розчулюється через причину із якою той приїжджає до свого дому. Він розповів тільки про своїх матір і батька, але незвичним є те, що у цій розповіді розповідається про квіти, які любить не так мати героя, як батько. Навіть на могилі своїх батьків чоловік у матері нічого не посадив, а у батька: «...все так, як і просив, - ружа на ружі» (с.155). Місцем розповіді є швидкісний поїзд – символ прожитого життя чоловіка, а молода дівчина для героя оповідання навпаки є  підтвердженням того, що не варто вважати сучасне «інтернетмережеве» (с.151) покоління втраченим, бо кожне нове покоління рухається у ногу з часом, і це нормально. Біда не в цьому, а у тому, що стереотипно багато хто може вважати, що «молодь не така...» (с.155), а для героя оповідання «Батьків рай» молодь усе одно є та, адже головне уміти її правильно зацікавити. Що з того, що дівчина була байдужою до старого їй чоловіка, бажала не слухати його розмову, яку той, очевидно через самотність, не мав кому розповісти, тому і розповідав дівчині, не зважаючи слухає вона його чи ні. Він не був педагогом, але розповів те, що, можливо, розтопило у серці тієї дівчини людяність та повагу, яку та і мала, але водночас і намагалася приховати у собі, беручи до уваги свій вік та бажання відволікатися на що завгодно, бодай на марне гортання стрічки новин чи постів у різних соцмережах, тільки не на те, що оточувало її довкола. Герой оповідання «Батьків рай» навмисне захотів сидіти біля вікна на місці дівчини не тому, що його може нудити чи він захотів так, а тому, що хотів намилуватися грозою, яка для нього є ще одним символом душі. Очевидно, він характером вдався у свого батька, адже той понад усе на світі любив свого сина, (тобто головного героя), і квіти. Що найбільше хочуть квіти? Води! Може і радів той чоловік у душі у ту мить, коли бачив грозу, бо вірив, що вода підживить батькові квіти на його могилі, зробить його душі рай, а він, герой оповідання, як та зріла квітка тільки милуватиметься дощем, відчуваючи щось у цьому природньому явищі неземне, прекрасне, величне.

Кожна квітка є чимось особливою, і навіть у чистому полі, всіяне однаковими квітами, якщо придивитися уважно – неможливо побачити абсолютно одинакові квіти, тільки здалека. Щось нагадує і людину, про яку неможливо нічого сказати не пригледівши до неї уважніше, не вивчивши її, не заговоривши із нею. А тут героїня Оксана навпаки у образку «Квіткова повитуха» розкриває квіти швидше, щоби як дати квітці більше побути відкритою, так і побачити ту квітку першою, поки її не привітало ні сонце, ні природа, ні жодна комашка чи птаха. Для чого? Що це дасть? Може дати квітці самій дозріти? Відповідь знає тільки героїня, яка це робить із якоюсь певною метою. Їй це потрібно, вона почувається від цього щасливою.

Героїня новели «Повінь» Каролька стала жертвою страшної стихії, яку дуже сильно баялася, але, на жаль, «закон Мерфі» таки спрацював для старої жінки. Жах, який переживала героїня у останні хвилини свого життя є немов непомітний. Це стара жінка, яка немов чекала смерті, немов, як згадується у повісті «Мешти для Ганнусі»: «Мертвим уже ніц не треба, лежиш собі,... нічого не ламається, думки і мрії застигли...» (с.11). Читач все одно переживає за героїню, на останніх рядках новели усе ж думається, що це тільки у голові героїні, що насправді вона дивиться як не у її оселю прийшло лихо, а що вона або бачить іншу хату, або тільки усе це уявляє, але ні. Те, що сталося, те уже не повернути і не відвернути, проте найприкрішим є те, що через зажерливість можновладців, які нещадно знищують ліси задля своєї вигоди – страждають не вони, а невинні люди, такі як Каролька. Ніхто так і ніколи ще не мав цілковитого суду бодай за одне зрізання дерево. Що кому до того одного дерева? Чи хіба та людина садила те дерево, щоби за ним жаліти?

Пам’ять про людину виринає із глибини думок тільки тоді, коли один із героїв дістає із полиці річ, яка колись належала старшому чоловікові, який дуже дбав про ту річ та цінував. Тому оповідання «Шéлести» вчить цінувати старі, цим і цінні речі, які несуть у собі давню історію. Жаль, що не всі це усвідомлюють. Як і не усвідомлюють якою є справжня материнська любов, про що письменниця Оксана Кузів намагалася, здавалося б, через поведінку тварин донести у образку «Серце матері». Тут зовсім немає історії якоїсь жінки, яка любила своїх дітей, а тільки, як би це дивно не звучало, льохи, свині, яка уже кілька років нормально годувала одну людську сім’ю. Власник льохи погодився продати останніх поросят, а мама, хоч це тільки тварина, про інстинкти якої ніхто ніколи не думає із людей, але усе ж не могла витримати такої розлуки, тому і змушений був господар якомога швидше її зарізати, бо серце тварини би не витримало і вона б сама померла. Як це буває у мишей, коли ті попадають у пастку. Вони ще можуть пожити, але через стрес їхнє серце не витримує і ті помирають. Так була би і не витримала льоха за своїми дітьми, яких у неї було за роки кілька десятків. Чи можливо збагнути її біль? Ніхто про це не задумується, а інколи тварини справді бувають справжніми матерями: «...не те, що інші... навіть люди...» (с.172).

Новела «Вовчиця» назвою навіює на відому українську пісню такого ж співака, але новела про зраду, за яку розплатилася людина, яка навіть не була задіяна у неї, хіба що частково. Через одну порушену клятву перед Богом у одну мить зазнали горя усі хто міг: хтось фізично, хтось морально, тому важко сказати що є більшим горем: страждати фізично через необдуманий вчинок і злочин, чи морально, через те, що уже не змінити?

Натомість у оповіданні «Золота рибка» героїня у зрілому, уже досить старшому віці вирішила всиновити дитину всупереч дорікань свого сеньйора, будучи заробітчанкою, але через довгі заробітки почуваючись уже не як «баданте», а як повноцінний житель уже у рідній їй країні, ледь чи не дружиною. Усиновлений хлопчик має одну недосяжну мрію, яка не може бути реалізована. Він ще не розуміє ні що таке смерть, ні що таке втрата, але наївно вірить у те, що зрозуміє тільки читач.

Цікаве обрамлення, підтвердження і нестандартна ситуація постає перед читачем у оповіданні «Педагог з великої...». Більшість учнів люблять вчителів не за їхній урок, не за викладений матеріал, а за відношення до дітей з боку вчителя. Можна бути вчителем року і шикувати строго дітей у  поведінці, а можна не гнатися за посадою, а бути педагогом. Не вчителем, а педагогом. У оповіданні «Педагог з великої...» перед нами якраз і є педагог із великої таки літери, адже вона не дорожить місцем, не тримається педколективу, який її відкрито ненивадить, а робить свою роботу. Коли учениця її класу захотіла робити аборт, вона розуміє жах усієї ситуації. Так, у цьому випадку перше що треба – говорити із батьками і розв’язувати цю прикрість, дати зрозуміти, що дитина у будь-якому віці – це диво. Це героїня-педагог розуміє, підтримує налякану дівчину, навіть їде з нею до гінеколога, і уже, здавалося б, усе мало би завершитися добре, але аборт таки був, і примусила його зробити матір дівчинки, хоча хлопець вагітної дівчини готовий був стати батьком, бо справді любив дівчину, але біда у наступному – ворогування сімей, а що буває у такому випадку – уже давно відомо як у світовій, так і в українській літературі. Як педагог, героїня зробила усе правильно, але звідки вона могла знати, що рідна матір дозволить зробити своїй дитині такий великий гріх?

Щось подібно як у оповіданні «Батьків рай», так і у оповіданні «Незнайомка», де головна, але уже героїня, намагається розповісти молодій дівчині свою історію. Як у неї не щастило у особистому щасті, так і у щасті бути матір’ю. Вона цього дуже хотіла, але мимовільно стала матір’ю хлопчика, який через нещасний випадок помер, так і дівчинки, яку знайшли біологічні батьки, а героїня, виховавши дитину і давши їй усю любов – тепер повинна здалека споглядати на свою дитину, якій навіть за останні гроші купила цінний подарунок, узявши гроші зі свого «чорного дня» (с.199). Вона розуміє, що тепер її навіть невідомо чи хтось поховає, але вона щаслива, бо хоч трохи, але мала можливість комусь бути справжньою, а не тільки біологічною матір’ю.

У оповіданні «Дрібка» цією частинкою чогось є квадратик хліба, який героїня отримала під час причастя, разом із вином. Вона вдавилася тією дрібкою, яка більше осоціюється не символом прощення гріхів, а тією копійкою, якою немов інтуїтивно вдавилася героїня, будучи утіхою для «...доволі симпатичного молодика» (с.204). Перед нами героїня досить розкута, без комплексів, яка хоч і відправляє гроші чоловікові, щоби той будував хату, але давно уже робить далеко не господарську роботу у свого «мачо» (с.204). Мабуть чи не єдиний випадок збірки прози «Мешти для Ганнусі», де героїню більше хочеться покритикувати, ніж зрозуміти. А все через манеру оповіді письменниці Оксани Кузів, яка, очевидно, і сама не надто схвально описала свою героїню. Щось і справді у героїні Мері є таке, що не дозволяє їй поспівчувати. Навіть оте неприйняття Богом сповіді героїні дає зрозуміти, що вона не щирою була у сповіді. Тоді для чого оте ревне служіння Богові, якщо воно не справжнє? Невже усе через нерозуміння що таке справжнє кохання? Хто тоді винен, що так сталося?

Щось подібне і можна побачити у наступній новелі «За власним бажанням», де героїня ніби і відпустила те і того, що і кого неможливо було відпустити, але це для неї тільки ілюзія. Проблема у тім, що інколи про свій біль варто мовчати, особливо якщо розповідається про нього далеко не щирій людині. На жаль, душевний біль розуміти хоче не кожен, намагаючись тільки радіти чужому горю. Є, на жаль, люди-паразити, і від цього ліків, як би не хотілося, але немає. Як і немає ліків від нещирих подруг, як це було помітно у новелі «Ваза», де героїня від щирого серця вибирала подарунок подрузі, а та у відповідь вибрала те, що було найдешевше, тому у якусь мить Аліна, героїня повісті «Ваза»,  мала подругу, яка «...тепер не в її смаці» (с.214).

Образок «Кучерявий біль» та новела «Vivat Китай» завершують собою збірку повістей, новел, оповідань та образків «Мешти для Ганнусі». Образок «Кучерявий біль» – ніби ода черешні, новела «Vivat Китай» – про зустріч давніх друзів, один із яких розповів своєрідну остаповишневу усмішку про зустріч героя із ведмедицею, яка закінчилася щасливо, і той радів, що мав чудове китайське взуття, яке його в потрібну хвилину врятувало. Тобто Оксана Кузів подарувала читачеві наприкінці своєї нової книги усмішку, адже які би важкими історії не були у житті, (а усі вони правдиві і десь почуті, інакше би не писала Оксана Кузів), усе ж бувають у житті і веселі миті.

Збірка прози Оксани Кузів «Мешти для Ганнусі» – це немов уривки якогось цілого життя, яке не буває буденним тільки тоді, якщо так захоче сама людина. Кожна розповідь чогось вчить, змушує задуматися, знайти відповідь на окремі запитання. Мимо надзвичайно важкого для свідомої людини 2020-го року ця книга справді є хоч якоюсь розрадою. Мимо сумної назви, якщо згадати саму історію однойменної повісті, усе ж історії різні. Може тематика сходитися, але не мотиви, не сюжети і далеко не герої. Вони усі різні, до кінця відкриті, живі. Одним героям треба повісті, щоби відкритися, іншим оповідання, комусь новели, а комусь досить бути згаданим у образку, який доповнює собою свіжі враження від прочитання.