Ігор Фарина працює, на диво, багато й плідно з метою наблизитися до глибинного осмислення прочитаних текстів, у міру фізичних сил і духовної наснаги популяризуючи речі, які торкнулися серця. Без такої спонуки  немає читання письма, критики, наснаги до сродної праці, і це – не Сізіфова праця, бо ж: «Хіба не диво квітка і бджола, / Мозольний труд, в якому зріє колос?» (Микола Петренко). Ще Екклезіяст засвідчив, що сенс життя людини – радіти ділами своїми і робити добро. Для письменника важливо, щоб його твори читали, рецензували, оскільки без цього нема шліфування думки, письма. Ігор Фарина володіє навдивовижу своєрідно строгим (навіть, можна сказати, скупим) стилем письма, яке проте багате на свіжу думку, на нетипове сприйняття друку – саме такою є його нова книжка про побратимів по перу…

       Ось короткий шкіц про книжку «Лугини» (поезії, 180 с.) Тадея Карабовича, який мешкає в Польщі: «Лугини – це вічність, яка починається за пологовими водами ночі і зберігає слід пуповини».

       Роздумує критик і про книжку «Сталкери про кров» (поезії, 120 с.) Олександра Гунька: «Крізь поразки і зради сталлю серця свого наливайсь, територія правди і сумління твого – Іловайськ».

       Богдан Манюк потішив книжкою «Карпатські бранзолєти» (вірші і драматична поема, 164 с.) із вдалими діалектизмами у текстах, бо ж «Влучні постріли з поетичного кріса»: «зимарка, норички, залубиця, шатан, флоєрка, важниця»…

       Богдан Андрусяк «Вливає серце у ріку щодення» в книжці поезій (108 с.) «Сльоза любові»: «“Купається” душа і в метафоричному морі: “грає скрипкою день”, “кричав від жалю світанок”,  “пізнє літо оте не поставило крапку”,  “тече на лице скрижаніла сльоза”»…

       У статті «Дорога до себе під дощем дум» Ігор Фарина пише про поезію Богдана Томенчука, який усвідомлює сутність думки Сенеки із заохоченням «Поспішай до мене, але до себе – насамперед!», бо ж дорога до себе межує з вічністю: «Мабуть, ще не сам підозрює, куди заведуть його словоходіння. Якщо саме про це він мислив, творячи “Жінку одного вірша” (назва поетичної книжки, 284 с. – Б. Д.), то задум йому вдався. А удача впевнює майбутні кроки».

       І такі ж глибинні роздуми Ігоря Фарини про понад двадцять книжок прози та поезії письменників: Богдана Берези, Валентини Семенюк, Олега Клименка, Генадія Щепківського, Ганни Костів-Гуски (кілька штрихів до творчого портрета), Євгенії Юрченко, Володимира Святенка, Людмили Ромен, Галини Максимів, Ігоря Ґургули, Лесі Степовички, Григорія Цимбалюка, Василя Кузана, Богдана Кушніра, Богдана Теленька, Романа Кракалія, Олега Германа та Олександра Масляника (книжка «Каміння на всіх», 208 с.), твори якого «зрівноважують душу припаданням до рідності», адже це новели та оповідання, за які йому вручили літературну премію імені Ірини Вільде за 2016 рік.

       Зустрінемо в цій книжці і розмисли про творчість авторів, про яких я дещо писав свого часу, бо вони своїм словом торкнулися і мого серця. Жанна Юзва у книжці «Тече вода» оригінальним жанром письма, яке легко читається, спонукає до осмислення багатства думок життя таким, яким воно є. В цієї авторки все писане сльозою, серцем пам’яті – вона намагається осмислити те, що суперечить логіці людського буття: «Почнемо з того, що відразу впадає у вічі. З різноформ’я. Адже у невеликій за обсягом книжці маємо маленьку повістину, новелу, етюди та афоризми. І кожна з цих форм в інтерпретації авторки є цікавою по-своєму».

(Мої публікації про цю книжку «Тече вода життя – у слові, що живе...» на сайтах:

 http://zolotapektoral.te.ua/тече-вода-життя-у-слові-що-живе-рефл/

http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2019/02/20/160136.html

У кн. Богдана Дячишина «В маленькій амфорі слова»).

       Підсумовуючи свої роздуми про книжку Ольги Яворської «Сльоза- живиця», (лауреат першої премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди за 2019 рік), Ігор Фарина пише: «...Перегорнувши книгу і заглибившись у тексти, очевидно, дехто побачить й інші нюансики. Неодмінно! Й не бачу в цьому нічого поганого». І мені також дещо вдалося побачити.Авторка своїм поетичним словом із сльозою-живицею на віях таїни життя торує шлях до перемоги: «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень. / Лише б свобідний дух не кинули за грати...» Будьмо гідними жіночої, материнської, батьківської, дитячої сльози, щоб не закам’яніти нашим серцям, не остигнути нашій памяті у безликості щоденного буття, не згаснути надії на прийдешнє…

(Мої публікації про книжку «Думки на віддалі сльози» на сайтах:

http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/05/16/084058.html

http://zolotapektoral.te.ua/думки-на-віддалі-сльози/

«Буковинський журнал». Ч. 3 (109), 2018.

У кн. Богдана Дячишина «Думки й діалоги щоденні»).

       Ну, і насамкінець думки Ігоря Фарини про невеличку книжечку Богдана Смоляка «У самозреченні творящі» (катрени): «Дивлюся зі своєї “дзвіниці” і бачу, що попереду іде простість висловлювань. Укупі зі словесною дивовижністю... Віршар вражає неологізмами ще до того, як починає зачудовувати поціновувачів красного письменства версифікаційним промовлянням. Як тут не згадати про присвяту, в якій чорним по білому написано: “Многості людей, залюблених у Божий ідеал”. Оте слово

 “многота” і стало для мене тим “магнітом”, неймовірна сила якого не відпускає зі свого полону».

       2017 року у  видавництві «Апріорі» побачила світ моя книжка «Думне слово Богдана Смоляка», приурочена до 65-річчя письменника. В ній я намагався делікатно й притишено пройтися мисленним зором сторінками книжок Богдана Смоляка і поділитися тим, що вловило в свої обійми серце, що запам’ятало, чим наснажилося, щоби побільшити духовність і знання, адже в коротенькому огляді  непросто деталізувати всі думки автора.

   Читання наповнює людину життям (саме життям, а не існуванням), змушує її думати задля самозрозуміння, задля осягнення глибин прочитаного, а «Людина, що не підпускає до себе книжки, – страшна. Усі її природні здібності спрямовані на вивищення повсякденного примітивізму» (Богдан Смоляк, «Альпінарій»).

   Що ще можна сказати посутнього про творчість Ігоря Фарини? Цей небуденний чоловік вірить у магію сили слова, слова, що здатне розбудити приспані мізки людини, спонукати їх до роздумів. Слово – це його зброя на ниві українськості рідної мови, народу…

У кожному слові – не час і не шарм,

а радше дрібок первозданного глею...

Від слова до слова мандрує душа –

і мусиш встигати за нею!

   Богдан Смоляк, «Будуючи себе»

         Письменник Ігор Фарина  адресує поетичні присвяти іншим, хоча вони на сто відсотків характерні і для його творчості:

В живому часі думки перельоти –

відважні свідки вічної турботи

про нуртоплиння буднів безконечних,

через яке пливуть душі гризоти.

   Хай ця книжка буде своєрідним дороговказом для читача на ниві пізнання сили слова сучасних літераторів, бо ж це «спроба винести на узагальнення особистісний погляд на книги, які цікавлять усіх»...