Роман «Буг» Ігоря Павлюка міг би називатися і «Поет Наюк», оскільки попри інші тематичні приводи (зокрема - долі юних романтиків-патріотів із Молодіжної організації націоналістів, проекція українських реалій крізь призму  вірогідної  майбутньої світової війни) саме на світі цієї постаті сконцентровується авторська уява. Причому енергетика епічного полотна (як у «Докторі Живаго» Бориса Пастернака) у значній мірі продукується  «вкрапленими» поетичними текстами фактично провідного персонажа, який має  почасти неприховані автобіографічні риси. У цьому контексті і жанрову приналежність «Бугу» можна було б визначати як триєдину текстову сутність – оповідь-проповідь-сповідь. Що дві останні складові нагадують про церковну проблематику, це не зовсім випадково, оскільки (принаймні після першого прочитання складається таке враження) авторська візія – не тільки максимально довірливе відкриття особистісно-потаємного, але й художнє витворювання рис персонального новітнього віровчення. Ігор Павлюк дарує читачеві (передовсім тому, хто може стати новонаверненим  світоглядним послідовником) свої максими з певною претензією на істину. Як-от: «Що далі люди віддалялися від рослин, тварин, то далі від Всевишнього, моделюючи собі «Бога» із себе… люди ставали комп’ютерами, а комп’ютери – людьми» (с. 53); «Ох ці вже мобілки! Було в них щось сатанинське, всевладне, що давало й забирало водночас, ще більше, рельєфніше уподібнюючи людську  масу до маси грибка-плісняви на сирій стіні – за рівнем комунікації його частинок між собою. Тут, як завжди, за Творцевим задумом, виглядав парадокс: що мобілізованішим ставало  людство, то душевно самотнішим, що більше знало й розуміло, то  сумнішим» (с. 75); «…якийсь   цікавий божественно-диявольський симбіоз біло-чорної істини: людина ставала чи  то Богом, чи то дияволом – одним із них… універсальним мобілізованим роздумом – без емоцій, без живої мети й сенсу існування у формі білкової маси» (с. 171), «Шлях до себе, до Творця тобто, - двокрилий: через біль і через кайф, які облагороджують їх носія» (с. 72), «…боїмося   невідомого, але ж відоме суттєво страшніше» (с. 80).

Тим не менше, саме Андрієву Наюку  вдається знаходити вихід зі, здавалося б,   фатальної приреченості. За умов резонування безперервних війн – зовнішньої та внутрішньої, у самому собі. Цей порятунок– творчість. А точніше – поезія.  Він зізнається: «Вірші – це мої молитви» (с. 128), «…моя релігія – Поезія» (с. 126), «Болем, який очищає, провітрює, освіжує душу, була Поезія, писана «кров’ю серця» (с. 172).   Загалом же, як йдеться у «Бузі», «Наюк…життя перетворював на літературу» (с. 216), «Тому й кохання і війна, зойк народження і зойк смерті нав’язливо і вперто  ставали матеріалом для його Поетичного Храму» (с. 242). Зрештою, складовими частинами цього Храму стає кожна книга віршів самого Ігоря Павлюка. Якщо не від дебютного «Часу пік», то, поза сумнівом, - уже від «Голосу денного місяця». Це переконливо засвідчує  і низка  видань   його поезії за рубежем, які  зокрема побачили світ англійською, польською, російською, французькою мовами.

Кожна Павлюкова книга (як  прози, так і поезії) – не лише художнє осмислення парадоксальних  реалій  сьогодення,  а й, водночас, - намагання не розминутися з прийдешнім. При цьому десь у підтексті  відчувається   далеко не  безсумнівна  та вкрай песимістична Маланюкова максима:   «Як в нації вождя нема, Тоді вожді її – поети». У цій тозі провідника (пророка, ясновидця) автор «Бугу» констатує, що «як самостійна серйозна сила Україна перестала існувати для українців і для світу тоді, коли зреклася статусу ядерної  країни…Тепер кожному шляхетному українцеві потрібно було або померти за свою честь, або ж на колінах…із трьох бід обираючи меншу на свій розсуд: до якої із трьох основних сил приєднуватися: Росії з Китаєм, США із Європою, мусульманського світу». Хоча, резюмує він, «почалася війна для плебсу. Для еліти вона триває безперестанку. Сторожі масонсько-соціалістичних заповідників, оранжерейних райчиків завжди ненавидять одні одних, багато говорять, гладко-підлючно пишуть один проти одного, аж доки рано чи пізно не настане час мовчати і стріляти: тоді на арену історії виходить магма, починаючи важкий флірт із дияволом».

У контексті цієї перманентної війни – й ситуація довкола Молодіжної організації націоналістів (МОН). Така структура справді була. Правда, Ігор Павлюк, художньо переосмислюючи цей факт і долі, у своєму романі говорить про Круківську школу.  При цьому на обкладинці все-таки «визирає» назва Луків – у цьому містечку і відбувалися трагідраматичні події, які завершилися ув’язненнями учнів-патріотів   та звільненням зі школи більшості педагогів. Про це стало відомо громадськості (принаймні на рівні Волині)  не стільки безпосередньо на початку п’ятдесятих, скільки вже у дев’яностих.   Передовсім – завдячуючи   полковнику Юрієві Хлопуку, який виявив відповідні матеріали в  архіві СБУ, та журналісту Володимирові Данилюку, який про це грунтовно писав у своїх газетних  публікаціях. Однак Ігор Павлюк не документалізує події та їх учасників (хоча в деяких персонажах неважко побачити їх прообрази: як, до прикладу, в Каленикові Оксенюку – автора «Волиняночки», поета-пісняра, компрозитора Олександра Каліщука). Він творить «свій» МОН, намагаючись зрозуміти мотиваційні моменти тих, чиї долі фактично поламає імперсько-російська комуністична система. Віктор Кардаш, Гліб Гарун, Майя Криниицька, Килина Селезнюк, Терентій Малиновський, Мелетій Іщук, Ірина Недригайло, Ольга Журавська, Юхим Шляхтович – ці та інші персонажі не  так «двійники» реальних монівців, як плід письменницького  задуму. Причому автор «Бугу»  не витворює    їх у парадигмі героїзації, він пропонує читачеві  світ цих наївних і по-своєму красивих  романтиків-патріотів.  Але, звичиайно, це не «заганяння» в схематичні комплекси. Тож вони (згадаймо й майстерно, зі знанням справи виписані еротичні епізоди) максимально життєві, оскільки цей художній світ – не менш реальний, ніж дійсність. Павлюкові монівці також «співали, філософствували, читали свої вірші, тішилися єдністю із небом і золотою травою, вітром і вогнем». Як наголошує Ірина Недригайло, притулюючись до Терентія Малиновського, «ідеї – то святе… святе, але природа і конання – святіше».

У романі (з символікою образу Бугу, який «пам’ятає Бога. Буг пам’ятає   Все. Усе рухається по Його колах, які родяться від падіння чи то сльози, чи то зорі»; переплетіннями різночасових пластів; вкрапленнями доль і пейзажно-настроєвих замальовок; «потоками свідомості» персонажів; авторським мовленням) усе підпорядковано письменниковим концептуальним засадам.  Він, осмислюючи сутність земного буття, констатує: «Усі, все воно жило у високій симфонії болю і радості вже мільйони років, аж поки її не почав руйнувати паразит планети і Всесвіту – людина». При цьому Ігор Павлюк пропонує свою візію: сучасна епоха приречена стати предтечею повернення до кам’яного віку, коли настане «інша ера – Постнеоліт».

Однак наразі повернемося до колізій роману та митарств учасників художнього дійства. Борис Брик, один із найбільш  вагомо присутніх,  чи не найближчий до автора   (та, відповідно,  Андрія Наюка) зізнається: «Життя – то пошук власного болю».  Як ілюстрація до цих шукань  чи блукань лабіринтами – і  його стосунки зі Світланою    Лозко, яка, у стилі народної міфології,  «приручає» Золоту Рибку.  Обоє не можуть не шукати проблем на власні голови. Очевидно,   жодні земні реалії їх не влаштували б. Тому цей дует, який єднають апокаліптичні фантазії,  шукає вихід (без шансу його знайти) в інакшому просторовому  вимірі. Про  це автор «Бугу» пише з легким нальотом іронії. Адже «Світлана показала Рибці Потойбіччя, Рибка мала знайти для неї затонулі скарби, щоби… Світлана з Борисом могли побачити своє Потойбіччя, власне, їхнє із Золотою Рибкою спільне Потойбіччя: космос. Мільйон доларів потрібно було Світлані, щоби забрати свого коханого Бориса на космічний корабель,  який летить у іншу галактику, адже квиток на цю орбітальну станцію коштував рівно стільки. Борис не знав про ці пошуки своєї коханої, хоча теж, як і вона, був не проти покинути земне життя якимось  альтернативним способом: не померши і не заснувши, і  не за рахунок якогось наркотику. Вічні посланці до інших світів – у цьому щось… Стати Золотою Рибкою  для своїх земляків, землян, подаючи їм сигнали з глибокого, пекельно-райського космосу».

Звісно, алогічні пошуки приводять до чергового глухого кута.  Тож і вічно   не свої для мінливого соціуму Світлана та Борис виявилися чужими й для самих себе. Правда, письменник під завісу роману ще дає їм шанс на спільну долю: «Журавлиний ключ відмикав райсько-пекельні, часом приспані поетичні душі, як ось сталося зі Світланою  Лозко, що її послав Американський центр для польових досліджень  на територію України – як основний полігон ведення бойових дій. І… зосталася тут, на своїй  Батьківщині, здавши найсекретнішу інформацію про читання думок на віддалі і вплив на думки ворога (чи друга) українським спецслужбам». Та  Борис Брик, який уже встиг успішно повоювати як пілот і зумів вижити після збиття його літака, на звістку про присутність   Світлани  «не відреагував ніяк. А ще раніше, у таборі, казав Андрієві, що «кто любіл, уж тот любіть нє может, кто сгорєл, того нє подожжьошь». Ще говорив про сублімацію кохання у війну, де старий Фройд відпочиває».

Зрештою, часовий простір за умов чергового неоліту виявляється чужим для Бориса. Його, вже мертвого, знаходять у Бузі. Натомість інші шанси (хай крізь призму недомовленості) отримують у романі  Софія Зябрицька, яка була своєрідною ланкою між  персонажами та подіями, та Андрій Наюк. Вони зникають, аби… бути. І передовсім це стосується поета. Його вірші, зі «згущеною», надпотужною  матафорикою та душевною енергетикою  не можуть розчинитися у безавісті. Адже, як  зізнається поет у контексті роману: «Я маю час, а він мене узяв» («Ненависть   до красивої землі…»).

Звісно, у кожного, як засвідчує вже  низка рецензій різних анеалітиків, – своє причитання «Бугу».  З неминучістю як захоплених вражень, так і, очевидно,  критичних інвектив з боку   політологів, психологів, психоаналітиків, релігієзнавців, філософів і т. д. Та, поза сумнівом, цей роман (уже шоста книга призи Ігоря Павлюка) не дозволить нікому заховатися за стіну байдужості. При цьому, звичайно, спричиняючи і полемічні протистояння. Як у контексті авторських  історичних екскурсів, оцінки сьогоденння, бачення прийдешнього, так і в щодо  парадоксальних праглибин людського «Я», природи творчості. «Значить, чогось вартую, якщо в мене є опоненти, вороги, - резюмує  головний герой «Бугу» Андрій Наюк під час спілкування з приятелем Дмитром Шитокритим. – Мені головне зі своєю честю, совістю ладнати, святим і пророкам своєї релігії не зраджувати. А що сильнішим, успішнішим буду, то заклятішими будуть вороги, вороги із друзів… також». У цій констатації, безумовно, - і відзеркалення  суто Павлюкового   творчого буття. Того, кого   Микола Вінграновський називав «поетом, у якого нема зазору між словом і серцем». І хоч зараз мова йде про Ігор Павлюка як прозаїка, та ця дефініція не випадає   з творчого контексту. Тож  його «Буг» - ще одне свідчення подальшої еволюції українського письменника, чия творчість успішно долає перепони кордонів. Таким чином, не помилявся Павло Загребельний, один із найпотужніших українських прозаїків,  який називав Ігоря Павлюка митцем   «невичерпної сили» та не сумнівався у його великому майбутті.