Re: цензії

17.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Коли Душа – сонце, тоді Вічність – радість
Знати Івана Денисюка
09.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
«Листи до Неба» торкаються найпотаємніших струн душі
08.09.2020|Віктор Вербич
«Розповідь очевидця забороненої дійсності», або «Апокаліпсис.мк»
06.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Коли серця об’єднуються, то стають одним великим серцем
02.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Жінка, що збирає в кошик зорі і дарує кави оксамит
Про літературу і життя без жартів
20.08.2020|Валентина Семеняк
Філософія добра і любові у новій книзі для дітей
18.08.2020|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
Ілюзія вибору
17.08.2020|Ірина Пасько, кандидат філологічних наук
Про турів, полювання й літературу

Re:цензії

11.08.2020|16:20|Ігор Фарина, член НСПУ

Перепливти ріку

Ігор Павлюк. Буг: роман. – Львів: Світ. 2020. – 328 с.

  1. Припочаткове безбережжя

Дивуюся творчій енергійності цього письменника.

Тільки за останній час перечитав із захопленням дві його поетичні книги, які вийшли одна за одною, роман у віршах і прозовий роман. А хіба можна приховати згадки про публікацію п’єси в одному престижному журналі і в’язку есеїв та рецензій у періодиці.

І ось – «Буг».

Ще один прозотвір письменника.

Творча несподіванка?

До певної міри. Якщо мати на увазі плодовитість літературного багатоверстальництва; поєднану зі слабкою обізнаністю читальників з письменницькими доробками через «славне» книгорозповсюдженння, про недоладності якого не говорять хіба лиш найлінивіші.

Для мене такою неочікуваністю роман не став. Допоміг журнал «Золота пектораль», вмістивши на своїх шпальтах  фрагменти цього твору… Коли перечитував буквовижі, то здавалось, що поринув у дивосвіт.

2. Сюжетні колізії

Якщо коротко, то в написаному йдеться про те, як волинська молодь після Другої світової війни намагалася відстоювати незалежність рідної землі, створивши підпільну націоналістичну організацію школярів. Зрозуміло, що письменник не зміг оминути питання про більшовицькі репресії проти вільнолюбивої юні за це. Мені навіть здається, що роман не видався б таким вдалим без акценту на минувшині. Є в цьому зернина творчої оригінальності. З одного боку можна говорити про недостатність письменницької уваги до теми повстанської боротьби. Те, що маємо вдатні твори Михайла Андрусяка, Олександра Вільчинського, Василя Шкляра, Ольги Яворської (й ще кількох авторів) становища не змінює. А тема підпільних антибільшовицьких організацій взагалі не зачеплена у художній літературі, тому Ігор Павлюк тут є першопрохідцем.

Та письменник, напевне, не був би собою, якби орієнтувався на одноплощинність художнього відображення. «Буг» теж заперечує це двома сюжетними лініями.

Хоча би побіжно згадаю про них. Одним із головних героїв роману є наш сучасник Андрій Наюк. Мені, як читальникові, цікавіша психологія, філософія та ідеологія патріотизму цього покоління (розумію певну суб’єктивність свого сприймання і суб’єктивізм автора, та все ж…).

Є тут ще один цікавий момент. Твір написано у 2007 році, і лише тепер оприлюднено. Та у фантасмагоріях і прозріннях перед нами у всій своїй «велечі» постає страшнюча примара гібридної війни. Тому й говоримо про передбачення (на поважному художньому рівні) гіркотющої сьогоденності.

Письменник різними способами цю сюжетну лінію пов’язує з минувшиною. Себто ще раз підкреслює нерозривнсть поколінь. Художня і життєва логіки? Безумовно! Але давайте констатуємо факт і більше не витанцьовуватимемо патріотичні вихиляси з грудобитттям, лише зауважимо, що більшого флеру збагнення сучасної проблематики додають вставні новели Про Золоту Рибку з її розумінням абераційності буття у всіх його вимірах.

3. Найголовніша тема

Власне, це – ще одне повернення у те, про що уже мовлено на початку попереднього розділу цих нотаток. Але не бачу підстав батькувати себе й, перш за все тому, що цього разу спробую глянути на усе з іншої «дзвіниці».

Уже йшлося про те, що Ігор Павлюк є піонером у спробі розкрити цю непросту тему.

Впевнено кажу про це, бо вперше бачу такий твір. Якби щось подібне існувало, то ЗМІ жваво підняли б галас.

Ще одна цікавинка.

Якщо розібратися, то молодіжні підпільні націоналістичні організації були чи не у кожній західноукраїнській школі. Свого часу неодноразово чув про таке і читав спогади одного підпільника. Отже, письменницький доторк до реалії?

У зв’язку із цим хотілося б наголосити на наступному. Мабуть, має рацію Василь Шкляр, коли говорить, що потрібен час для художнього осмислення теми. Зрештою він сам підтвержує це «Залишенцем» і «Трощею» (Перший роман торкається визвольної боротьби українського народу проти більшовиків після поразки УНР, а другий твір розповідає про повстанську героїку після Другої Світової війни). Але ж таке повне право на існування має й проза-відгук на пекучість сьогочасності. Досить, либонь, згадати прозу Бориса Гуменюка, який був учасником російсько-угорської війни сучасності.

Усе залежить від рівня художнього відображення, й Ігор Павлюк виявився на висоті, небуденно передавши минувшину.

4. Послухаємо Наюка?

Якщо відверто, то появу цієї фігури у новому творі сприйняв неоднозначно. Якщо би йшлося про продовження тексту (нагадую, що Андрій Наюк уже діяв у романі «Мезозой», окнижненому два роки тому), то усе сприймалося б інакше. А тут, як кажуть, коленкор є іншим.

Виникає чимало запитань. Непростих, звісно, й щоб відповісти на них вирішив вияснити − що з’явилося раніше: «Буг» чи «Мезозой». І дізнався, що першість належить другому писанню (ще п’ятнадцять років тому воно з’явилося у журналі «Кур’єр Кривбасу»).

У свідомості почало розвиднюватися після цього уточнення. Андрій Наюк з «Бугу» – логічне продовження життєпису головного героя «Мезозою». На мить навіть подумалося, що його єство увібрало позитивні риси характеру керівника підпільної організації Віктора Кардаша. Увібрало і по-своєму пропагує їх у сучасних умовах.

Завітав до мене і ще один розмисел. Обидва романи густо всипані віршами, якщо вірити текстам, то їх ніби написав Андрій Наюк, та не все так просто, якщо заглибитись у тексти, то відчуваєш неповторність стилю Ігоря Павлюка.

Якщо порозмірковувати, то так воно і є. Але гадається не про суто технологічний прийом, а про те, що образ Андрія Наюка – квінтесенція голосу душі поета, який його створив.

І хочеться слухати непростість промовляння на ватрищах часу.

5. Вглиблення в текст

Про деякі ньюансики вираження теми я уже згадував у попередніх розділах свого писання, тому й не хочу повернень до загальниковості міркувань. Але до вглиблення у певні виражальності тенденцій все ж прагну.

Насамперед, мабуть, варто згадати про літературні тропи, якими послуговується письменник. І передусім заслуговують на увагу метафори: «Золотій Рибці ще боліла кліпса несвободи», «убила наелектризовану тишу черга із німецького автомата», «Журавлиний ключ відмикав райсько-пекельні, часом, приспані поетичні душі». (Ніби, й немає нічого надзвичайного у цих рядках, але дивовижність приходить у наші душі з контексту.)

Через призму констектовості дивлюся і на порівняння:«Приморські гори – як застиглі лави погаслих сотні мільйонів років тому вулканів», «Борисове тернове кохання – Світлана Лозко», «Поблизу мовчки шумів Буг». А поряд х різновидовою порівняльністю крокує епітетність: «Журавлина душа осені», «поетичне серце», «пінисті припливи і відпливи його пізньовесняної чи ранньолітньої крові», «вовче сонце», «дзеркало Бугу», «полиново-медовий стогін вічно грішного кохання»…

Ці та інші поетизми прозотексту по-своєму чарівно обрамлює пейзажність: «За вікном поїзда, наче білий нерукотворний кришталевий храм, стояв зимовий ліс», «Намерзали снігом-льодом кріплення – ланцюги на сосни». Про доцільність живописань словом промовляють і діалоги, які нерідко надибуємо у романі.

Коли читаєш такі чарівності, то розумієш, що інакшими вони й не могли бути , бо народив їх Поет за складом душі.

 6. Поетичні візії 

Ще більше думається про це, коли читаєш вірші, органічно вплетені в канву роману. Тут образність аж зашкалює. Також про це говорять метафори, порівняння та епітети.

Приміром, серед метафоричних зблисків запам’яталися наступні: «на вишневому сивому цвіті писав – коли не було паперу», «весна в крові сміялась, мов козак», «тільки вітер журить дивні трави».

Якщо ці та інші метафори, несучи у собі чарівні струми, є одновидовими за своєю сутністю, то порівняння постають перед нами різними. І найчастіше ми бачимо взірці тропу, де автор вміло використовує сполучники типу «як?», «мов», «ніби», «наче». «Світ тут світлий, як вітер», «то печаль настояна вітрами, наче рибка золота, мовчить», «осіннє злато із крилатих плеч летить кудись, мов нам його не треба».

Нерідкими є також прості порівняння без сполучників: «травень – світлий похорон поета», «я – конокрад, що крав лише пегасів», «час – художник, художник шклом по шклі». Ці вдатності порівняльного плану виокремлюються на тлі складного тропу, в якому поєднані сполучниковість і безсполучниковість: «а душа – мов на дні моря поле», «суха верба із Місяцем – неначе смерть з косою»; «юне листя – як листи до зір». Ніхто не заперечуватиме, що це – гарнота. Як і й епітети, які є у кожному вірші: «дно жаги», «луни сльозинки», «лиця верб», «сни старенького човна», «червона нитка вовчої крові», «столиця серця».

Та не тільки ці тропи говорять про поетичність мислення автора. Агітує за нього й «населення» віршів, серед якого небесні світила і зорі, і птахи, і звірі, дерева та інші рослини. «Тремтливий Місяць у важкій воді», «На зорях далеких вода несолона і сива», «Бездомним сном минали вечори», «сплять орли, що з вітром наборолись», «шипшина зацвіте, піском заплаче море», «опадали маки і ромашки».

Кидаються у вічі богошукальницькі мотиви, кольорові екстраполяції, крилатослів’я. Але й без наголосів на них видно неординарність версифікації.

7. Знову про віршувальництво

Знову замислююся над віршами з романів. Виявляється, що є ще й третій текст. Ігор Павлюк у розмові з автором цих рядків зізнався, що давно написав його, але ще не оприлюднював.

От чомусь і подумалося, а чому б не зібрати в одній книзі усі вірші з трьох романів? Як на мене, то таке видання має право на існуванння. Особливо, зважаючи на непростості нинішнього книгорозповсюдження.

Звісно, що цей ньюансик вартий уваги. Але в одну мить гадається про наступне. Чи витримають вірші таке окнижнення? Можливо, вони почуватимуться незатишно, будучи вихопленими з контекстового моря.

Є над чим замислитися.

8. Знову про віршувальництво

У багатьох, зрозуміло, виникне питання: чи варто літературному критикові стільки уваги приділяти поетичності у прозотексті, коли, мовляв, набагато істотнішим в сюжеті є все, що пов’язане з ним.

Не заперечую важливості цього  питання. Але жоден успішний сюжетний хід «не вивезе» твір без мовної чарівності. Наголошую на цьому питанні невипадково, та не тільки тому, що йдеться про прозу поета. Причина є набагато глибшою. Хочемо того чи ні, а над нами все більше нависає примара глобалізації. Безглуздям було б противитися цьому. І не збираюся. Хвилює інше. Де і як вітчизняні космополіти, проповідуючи потрібність необлачинності, не хочуть бачити очевидного: красне письменство будь-якого народу цікаве, передусім, показом буяння національних коренів.

І новий роман Ігоря Павлюка це підтверджує.

9. Інші акценти

Є ще декілька ньюансиків, які (так мені думається) не можуть залишатися поза сприймальницьким зором. І тут на авансцену літературно-критичного бачення виходить публіцистичність. Вже через те, що Ігор Павлюк зробив її складовою свого твору.

Чесно кажучи, ставлюся до неї неоднозначно. Хотілося більшої художності у викладі думок, та змушений рахуватися з мисленням автора. Бо тільки він має право вирішувати. З рештою публіцистичність (принаймні, так мені здається) чи не єдиний спосіб донести до частини читачів необхідні істини. За усім цим прозираємо суто авторське. Публіцистичні пейзажі – свідчення його глибокої  обізнаності з тією чи іншою темою, складнощів його поглядів.

З певною гостротою постає питання про наявність у тексті еротичних сценок. Якщо хочете, то вона нині є у кожному писанні. Віддав данину цій вимозі сучасності й Ігор Павлюк. Але сценки описів того, як Майя Криницька і її подружка Киля втратили цноту чи любощі першої  з Віктором Кардашем належать до надзвичайності. Словогра на грані фолу без смакування пікантностями. Те, що повинно визначати прозопошук?

Нарешті про таке. Точніше про поліграфічний бік справи. Радує, звісно, що письмаки все більше цікавляться цим питанням. Але, як не прикро, не завше радує літературне редагування. Щось таке маємо й у даному випадку. Іноді, наприклад, натрапляємо на «поляну» чи «тоску», хоч ці росіянізми і мають українські відповідники. Зрозуміло, що ці «дивнощі» не роблять погоди у пристойному тексті, але ретельність не завадила б.

P.S.:

Напевно, про цей роман Ігоря Павлюка є можливими й інші думки (окремі з них вже оприлюднили деякі сайти). І вважаю, що це – добра ознака. Мені ж подумалося про таке, й спонукав до цього «Буг».

Чи тішуся? Звісно!

Бо ж погана книга міркувань не викличе.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

19.09.2020|16:24
Сьогодні Києвом гуляв «Іван Франко»
18.09.2020|12:46
Книжка Оксани Драчковської стала лауреатом премії BookForum Best Book Award 2020
17.09.2020|23:15
Гран-прі премії BookForum Best Book Award 2020 отримала «Українська абетка. Малюнки Георгія Нарбута»
17.09.2020|21:23
III Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» відбудеться у жовтні
17.09.2020|21:18
Оголошено літературний конкурс #Рак_боятись_не_можна
15.09.2020|00:57
"Вова купує квиток до Ростова". Гурт Жадан і Собаки презентував новий трек
14.09.2020|20:25
Олег Сенцов презентує у Києві щоденник голодування та збірку малої тюремної прози
12.09.2020|08:27
Ахтем Сеітаблаєв став лауреатом Премії імені Василя Стуса 2020 року
11.09.2020|09:55
Відомі лауреати ІІІ Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
09.09.2020|23:34
3 дні, 32 події, 30 митців із 5 країн: фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ відбувся в оновленому форматі


Партнери