Новий роман відомого українського письменника Ігоря Павлюка  «Буг» – про реальні події на волинському Поліссі після Другої світової війни. Школярі однієї з місцевих шкіл на Волині, де народилася УПА, організували Молодіжну організацію націоналістів, за що були жорстоко покарані радянською владою.

Але твір не лише про це, а про всю складність людських взаємин у сучасному глобалізованому світі, про жертовність і зраду, любов і вірність, що не мають часових меж і обмежень.

Найперше враження, що залишається після його прочитання, – це шок. Від самого сюжету, від несподіваного осмислення багатьох суспільних подій і житейських речей, самого себе та свого місця у Всесвіті, на своїй Богом дані землі, де віками жили і працювали наші предки, крутили своє Сонце і ловили свою рибу у бурхливій ріці долі, де вселенська енергія Світла нуртує у часопросторі і у всьому живому.

«Буг» Ігоря Павлюка – не просто ріка і все, чим наповнені її води та береги, не просто геолокація, де зароджуються і закипають пристрасті, збурюються хвилі емоцій, розвиваються події. Сам роман, по-правді, це прорив зі щільного дерну зашкарублих літературних традицій свіжої і живильної течії, де автор, відомий в Україні та далеко за її межами поет, науковець, перекладач, робить воістину відкриття у художньому одкровенні Слова, у надтонкій вишуканій і метафоричній манері письма. Текст можна сміливо розбирати на цитати, крилаті вислови…  Це, якщо хочете, сучасна поетична філософія у прозі, глибинно виважена і мудра, як два береги однієї ріки, вміло композиційно вибудована і водночас розкута, наче вихори коней на бузьких лугах. Тут розкошує печаль, добро і зло, людяно-звірині душі, глупі й красиві лиця добрих, але байдужих людей, чудернацькі голоси квітів, знущання хворого тіла над здоровим духом, алхімія щастя і алфізика горя, запах свіжоспеченого хліба життя, тіло душі і душа тіла, поцілунок смерті і музика часу, затамована тиша зірок на воді, чорнобильські незабудки, марґінальний націоналізм і махровий глобалізм, інтелектуальна коліївщина та емоційна сковородинщина, несвобода на свободі і свобода вибору, людиноподібні боги та богоподібні люди, сита каламуть очей і людяно-льодяний відблиск вовчих очей…

Молода пружна енергія старшокласників, які були народжені на поліській волі, а не в теплиці, не в пробірках, як пізніше їхні онуки, шукала, за словами автора, боротьби, романтики, кайфу до болю і болю до кайфу.

Кацапів, котрі прийшли на їхні землі як офіційні «визволителі» від польських панів і німецьких окупантів, такі ось «лісові чорти» не любили завойовників, як свого часу індіанці конкістадорів. Хоча мало хто був готовий померти, але не стати рабом, бидлом, друго- чи третьосортним на своїй же, батьківській, дідівській і пра-пра… землі…

Як же це актуально тепер, коли новітні манкурти повилазили звідусюд на найвищі державні щаблі і роблять усе, аби ущент витравити генетичну пам’ять українців і віддати їх правічні землі чужинцям!

Досить показовим у творі є брутальний суд над патріотами, учасниками МОН, дванадцятьма старшокласниками Круківської школи, котрі мов дванадцять апостолів постали перед обласним радянським військовим трибуналом, що судив їх «за измену Родине»: 25 років ув’язнення. Символічно, що повторилася біблейська історія про Іуду: після суду свідкам, серед яких була і членкиня молодіжної організації націоналістів Майя Криницька, тепер «законна коханка» енкаведиста Євгена Артишока, заплатили по 30… саме так – по 30 – сріблястих рублів «за роботу», а засуджених порозсилали, порозкидали по різних таборах СРСР, де їх тримали разом із кримінальною шпаною, годуючи, як скотину, за найменшу провину кидаючи в карцер.

Дійові персонажі роману, окрім МОНівців Гліба Гаруна, Віктора Кардаша, Майї Криницької та інших, – колишня вчителька англійської мови, песіонерка з поліського містечка Круків Софія Зябрицька та її двоюрідна сестра Софія Волошкевич, котрі мало коли розуміли одна одну але часто спільно робили добру справу; колишній військовий пілот Борис Брик, який так і не зміг знайти себе у цьому переломному бутті, у цьому епосі переходу від соціалізму до капіталізму; Борисова дружина Людмила та океанолог-мікробіолог Світлана Лозко, чия любов до Бориса стала наскрізною печаллю, увібрала в себе усі чуттєві стани її народу або й усього людства за весь період розвитку…

Та все ж роман ніколи не був би таким, яким він є, без поета Андрія Наюка, образ якого органічно вплетено у сюжетну канву, як і сама наюкова (читається – Павлюкова) поезія про психологію, філософію, ідеологію патріотизму, густо і без фальші золотими нитками вшита у сторінки роману. Як от:

Недаремно слово вже дешеве, Як вода питтєва у потоп. А найглибше все-таки душевна Пісня з переламаним хребтом… 

Наюк був уже в тому суспільному і фізіологічному стані творчої особи, що «хвалу і клєвету» приймав майже «равнодушно» і від різнокастових, як політичні партії, колег по перу, і від різношерстих критиків, одні з яких піднімали його до статусу національного поета, інші доходили до заперечення його таланту. Відчуваючи і знаючи закони життя, Андрій тішився, що Універсум дарував йому як поетові щастя бути на сторожі генетичного коду нації, що він живе: якщо у нього є друзі й вороги на найвищих щаблях суспільної ієрархії – значить він чогось вартує, значить пульсує, а не тліє, не скніє.

У поезію Андрія Наюка, зокрема, щиро закохана одна із головних героїнь твору океанолог Світлана Лозко, яка приручила Золоту Рибку, аби та шукала для неї золото на дні морському. Вставні новели про Золоту Рибку природно інтегрують роман із екзистенцією Буття у всіх його мікро -і макровимірах та пульсаціях. І сприймаються вони не як якісь фантастичні, вигадані історії, а цілком правдиві і переконливі.

У романі багато романтичного кохання і тілесних утіх, страждання, жертовності й зради, видінь і фантасмагорій, прозрінь і передбачень сучасної війни, хоча написаний він ще 2007 року. В останній частині книжки автор у манері новелістичного жанру досить несподівано зримо описує не як видіння, а цілком реальну картину Нової світової війни, що «розгорялася як незагашене сечею багаття кочівників на степовому полі, у якого лице кам’яної баби». Воювали усі, «Україна ж не знала, куди пристати, бо й ніхто не хотів її уже…».

Усі герої роману знаходять себе на цій війні – хто у відкритому бою, хто у партизанах, хто у Слові… Світ, що виник зі Світла, знову ставав пронизаним інформацією, болісно-божественним Світлом. «І ця Нова світова війна мудрими серцями відчувалася як остання у такій формі існування матерії на планеті Земля, де шрами на душі зашивають не лише струнами, де спати хочуть не лише тіла, але й душі, у яких темно, як у венах, як у дулах автоматів… де матюки ще сприймають як сакральні слова, де найцікавіша істота – повсталий ангел, а найнещасніші – сиротливе чортенятко, сліпий нічийний собака…».

Крізь тишу чути, як зоря потріскує, Чи плаче, як не складена судьба, Яку міняєш інколи ти різко так, Мов клятви на тиранових гробах. 

Попри все це, закінчення роману світле, як і світ. Не випадкове повернення зі Штатів на батьківщину Світлани Лозко, яка останніми роками працювала там над суперновою психофізичною зброєю, несподіване припинення воєнних дій, коли комп’ютери збилися з толку, і з’ява у небі двох Сонць і двох Місяців, і загадкові усмішки дивних істот, які вибірково забирали у невість куди землян… Над розірваним горизонтом планети зійшла інша ера – Постнеоліт.

У романі Ігоря Павлюка Буг завжди пам’ятає Бога. Буг і справді пам’ятає Все.

Бо все по колах Його, що родяться чи то від зроненої сльози, чи то зорі.