…Уперше вона зустріла його в п’ять років. Крала з дітьми аґрус у чужому саду, тікала від його господарів, поранилася – і підліток, син власників саду, узявся донести її додому на руках. Обняла його за шию, зачудовано вдивлялася в чорні брови, попросила прийти завтра. Він пообіцяв… А завтра треба вже збиратися в дорогу, бо їхня родина була в тому містечку в гостях. Вона все виглядала його, не хотіла їхати і, зрештою, «розплакалася – адже він обіцяв прийти, а її відвозять! Не розуміючи причини гіркого плачу, дорослі втішали її, обіцяючи солодощі та іграшки... Мати потім розповідала, що, пообіцявши приїхати знову, її насилу заспокоїли. Але так ніколи і не приїхали»...

Потім вона бачилася з ним ще кілька разів –і не впізнавала, бо час  і пам’ять змінюють людей. Далі страждала через іншого, через довгі роки знову зустрілася з тим, із дитинства, і вже не захотіла його втратити. І він її пригадав, і  в ньому зажевріло й розгорілося бажання не розлучатися з нею… І тут виявилося, що їх не двоє, а ніби четверо, і знову сумніви, ревнощі, розчарування і –зневіра…

Це пунктирний спойлер роману «Вінок сонетів» Ольги Полевіної і Олександра Архангельського. Двоє письменників (Ольга Полевіна –голова Кіровоградського обласного літоб’єднання «Степ», Олександр Архангельський –її заступник і редактор однойменного альманаху) написали про двох письменників. Євген Большов пише вірші, а колись займався музикою, Євгенія Ружич-Корзун –музикантка і теж поетеса. Вони, самі того не усвідомлюючи, усе життя йшли назустріч один одному. Цими двома шляхами  співавтори ведуть читача за гендерним принципом: Олександр Архангельський описує життя та почуття Євгена, а Ольга Полевіна –Євгенії.

 Сюжет роману починається майже з кінця. Євгенія чекає приїзду Євгена біля моря. А поки він у дорозі, а вона на пляжі, автори розгортають перед читачем картину їхнього попереднього життя.

Він про себе розказує менше. Педагог, автомобіліст, колись грав у оркестрі, тепер захопився перекладами сонетів Шекспіра. Самотній –а чи радше вільний, з обережним  підходом до жінок. Бо в колишній сім’ї «нескінченна боротьба характерів надто скоро стала його гнітити, до того ж дружина виявилася хвойдою. Він знав про це, але до пори заплющував очі. Потім йому це набридло. І він у душі навіть був вдячним їй, коли вона пішла до чергового залицяльника. Подальша її доля його не цікавила. Шкода тільки, що з дочкою через це спілкувався мало». Євген їздить на літературні форуми, пише під різними  ніками в Інтернеті, листується з колегами по творчому цеху. Вірші однієї з петес сподобалися йому найбільше – і це до неї, ніколи не баченої по скайпу і навіть не чутої по телефону, він мчить крізь ніч.

Про неї відомо більше. Мрійлива, романтична. Зачитувалася романами Дюма і сама почала вигадувати сюжети з королями, графами та маркізами. Студенткою закохалася у викладача, який був на рік молодший від її батька. А викладач – у неї. У нього –дружина, діти й онуки, йому важко їх втратити. А Євгенії так само нелегко бути на других ролях: «Твоєї дружини мені не шкода. Розумом – можливо, а серцем – ні! Прости. Про яку жалість мова? Вона стільки років була з тобою, навіть тих років, які могли б належати мені. Для мене – крихти, а в неї було ціле життя. Це мене жаліти треба! Знав би, що відчуваю, коли через неї не можеш зателефонувати або прийти!.. А вона мене – пожаліє?».     Тут переконливо і реалістично передана психологія «розлучниці». Жінки, закохані в одружених,  знають правду лише своїх почуттів і бажань. Під їхньою твердою ходою, наче хмиз у лісі, хрумкотять кістки зневажених дружин. Адже дружини старі, обмежені, сварливі, не стежать за собою, а для чоловіка так природно тягнутися до молодого, свіжого, що тільки наливається життєдайними соками і обіцяє розкішне цвітіння й пахощі. Як він може цінувати своє безбарвне минуле, коли його кохаю я, –вся така неперевершена й неповторна! А пересторогу «На чужому нещасті щастя не збудуєш» озвучують вицвілі заздрісниці, на котрих уже ніхто й не гляне…

У житті так часто думають і дорослі жінки. А в юної Євгенії її наставник був першим, до кого виникли серйозні почуття. До того ж він, сам того не відаючи, врятував їй життя. Ніякі погрози, ніякі перешкоди не стали на заваді її щастю, усе в них склалося і тривало  12 років, а потім…

А потім настало «потім».

         Може, й не закон бумеранга.

 Може, і не розплата.

Може, і не кара.

         Може, просто збіг обставин.

Але вона лишилася одна з пекельними думками, що могла б повестися інакше і тоді б усе можна було б врятувати.

А може, й ні…

Багатокутник у стосунках –фігура ризикована. Паралельно в романі розвивається й історія подруги головної героїні, котра любила і свого чоловіка, і ще одного –та й заплуталася так, що не змогла виборсатися.

Весь біль, розпуку і смуток Євгенія переносила в римовані рядки. Знайшлися шанувальники її творчості, а згодом появився  і Євген. Отой чорнобровий, що ніс її колись на руках...

Автори тонко і делікатно передають розвиток стосунків, які в житті часто обриваються на старті через примхи, підозри, вражене самолюбство. Тепер став у позу скривдженого  Євген і кинувся заліковувати рани до віртуальної знайомої, близької йому по творчості і по духу. Фінал цієї історії прописаний блискуче і подарує читачеві потужний видих: «Ну, це ж треба, от як воно іноді буває в житті!».

         …Літератори, які посилають свої доробки на конкурси художніх творів, напевно зауважили таку тенденцію: журі любить, щоб автори відтворювали історичний антураж і  розписували політичні, ідеологічні та ментальні моменти. Так, усе це мусить бути описано і нагороджено, але в окремому жанрі –«Публіцистика». У художньому ж творі для читача найбільшу вагу мають естетичні критерії. Але якщо літературні рефері «повернуті» на соціальних контекстах, то у «Вінку сонетів» вони знайдуть бажане.

В історичному аспекті детально (особливо в спогадах головного героя) описаний Кропивницький (тоді ще Кіровоград) десь 60 – 70-х років минулого століття. Музпед-факультет педуніверситету, старе музучилище на нинішній Дворцовій,  нестерпна літня задуха, завузькі для потоку машин вулички і Комуністичний проспект, який вів до гуртожитку майбутніх учителів...

         А ось  начерки тодішньої (чи й теперішньої?) ментальності. Євгенія лежала в стаціонарі з підозрою на туберкульоз, чекала висновку лікарів і мимоволі спостерігала за хворими: «У двох  жінок чоловіки лежали в сусідньому відділенні – із відкритою формою, від них вони й заразилися. Трьох чоловіки кинули – злякалися. Дивно, жодна жінка не залишила чоловіка, а покинутих хворих дружин повно було і в інших відділеннях»...

         А ось відлуння переломних дев’яностих, стресового переходу з однієї країни в іншу без виїзду. Євген із вікна машини помічає прогалини в придорожніх посадках і пригадує, куди поділися дерева:

«Тополі спиляли десь у 90-ті – усе пішло на труни. Хоча яка з тополі труна?.. Але люди вмирали, мов таргани, підсвідомо не бажаючи жити в період дикого капіталізму. І кожному труну подавай! Знали б ті, хто садив ці тополі, про долю, яка чекає на їхні саджанці»...

         «Вінок сонетів» –це інтелігентна проза. У тому сенсі, зокрема, що більшість героїв поводяться як культурні люди. І не тільки богемні інтелектуали. Той же санаторний знайомий Євгенії, у минулому мисливець, а тепер рятувальник на пляжі, напевно звик  до вульгарних манер «відв’язаних» курортних дамочок, однак із Євгенією він незмінно коректний і тактовний.

         Ольга Полевіна і Олександр Архангельський обійшлися без ненормативної  лексики, яку деякі сучасні і навіть небездарні письменники тулять мало не в кожний абзац і пояснюють це «правдою життя». На жаль, у житті цього добра маємо вище даху і споживати його ще й у літературі –то занадто.

         Уникли автори «Вінка сонетів» і еротичних сцен. Для ряду літераторів описи близьких контактів у ліжку (в авто, у лісі, у ванній, на столі, під столом) служать чи не єдиним засобом привернути увагу читача. Класикам це не було потрібно. Згадаймо для прикладу роман  Ф.С. Фіцджеральда «Великий Гетсбі». Герой  п’ять років готувався до зустрічі з коханою, вони побачилися. У ній теж сколихнулися колишні почуття –здавалося б, тут можна цілу главу розписувати інтимними подробицями. Але  автор обмежується лише короткою фразою: «Дезі тепер часто приїздить вечорами» –і це не заважає роману бути шедевром.

 Митцям, які вміють  захопити читача сюжетними поворотами, образною мовою, переконливими характерами, немає необхідності змальовувати постільні подробиці: нехай кожен уявляє їх у міру своїх смаків. Усі емоції (співчуття, обурення, зневага, співпереживання) читач черпає у вчинках героїв і авторських міркуваннях про складність життя, якщо вони описані  х у д о ж н ь о.

         Так, як у романі «Вінок сонетів».