Коли під час чергової руїни і чергової втрати державницьких ілюзій виходять книжки, в яких не белетристичне сміття, а документ епохи, обрамлений людським голосом, - маю на увазі український письменницький епістолярій, - се чи не єдине, яке виповнює тебе внутрішньою силою робити те, «що повинен і те, що вмієш», - читати й інтерпретувати українську літературну історію. Чи як декілька разів повторив автор листів, про які нині говорю, Григорій Костюк (1902-2002) до свого адресата Олекси Ізарського (Олексія Мальченка, 1919-2007): „Я вірю тільки у власну працю кожного з нас і в спільну працю кожного з нас“ (з листа від 27 вересня 1965); „Мене цікавить громада професіоналістів: лікарі, інженери, бізнесмени і взагалі люди фінансово, а найголовніше – духовно незалежні. Тільки з ними й хотів би мати бесіду. Політикани мене не цікавлять“  (з листа від 13 травня 1969); „Саме Ваше і багатьох таких, як Ви, зрештою всіх нас літераторів, наш професійний обовʼязок, щоб праця кожного з нас була «ділом кожного». Молодшого і старшого колеґи. Бо це означає, що ми живемо, думаємо, хвилюємось“ (з листа від 5 червня 1978).

 Біографія українського літературознавця, критика, ідеолога українського літературного руху в еміґрації Григорія Костюка, як і його адресата, українського письменника, який увійшов у літературу під псевдонімом Олекса Ізарський, в загальних рисах відома, й частково їхня творчість і науковий доробок перевидана в Україні – спогади Костюка «Зустрічі й прощання», із задуманого 5-титомника праць я, принаймні, бачив виданим 1 том; декілька книг із восьмитомної сімейної епопеї Ізарського перевидані у Полтаві, як і вибрані сторінки щоденника та листування із Юрієм Шевельовим. І ось тепер чергове видання, підготовлене Олександром Ротачем, яким продовжується знайомство із долею непересічних українців, які до кінця залишилися вірними своїм молодечим державницьким мріям і пориванням.

Обоє опинилися в еміграції з 1945 року. Ізарський з мамою і братом Борисом (1924-2006) перебирається 1949 року в Америку. А через три роки туди ж приїжджає із дружиною і сином Костюк. Листування між ними охоплює 40 років їхнього життя, з 1955 до 1995 року, і є важливою сторінкою українського літературного життя на еміґрації.

Самі листи Григорія Костюка не є надто колоритними чи повними літературно-мистецьких чи родинних деталей, але несуть в собі той заряд інформації, який дозволяє уяснити загальну картину світоглядно-естетичних й індивідуальних уподобань автора листів.

Основна тема листування – літературно-мистецьке життя. Костюк був серед організаторів обʼєднання українських письменників «Слово», й багатолітнім головою цього обʼєднання. Величезний обсях роботи, здійснений Костюком, вражає: підготовка до друку щоденників В.Винниченка (2 томи вийшло при його безпосередній участи), пʼятитомне видання творів Миколи Хвильового, видання творів Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари. У вісімдесятирічному віці Костюк починає писати свої спогади й видає два томи, у 1987 і 1998 роках. І це при тому, що довгі роки йому доводилося працювати над упорядкуванням книжок у вечірні години після основної роботи, яка давала можливість прогодувати й утримувати сімʼю. Зрештою, у передмові упорядник Олександр Ротач досить повно відтворив біографічну канву обох літераторів, тому повторюватися не буду.

Цікавими є оцінки Костюком окремих письменників української діаспори. Цікавими тому, що Костюк завжди був стриманим і поміркованим в оцінках, хоча й не боявся різких характеристик, якщо вони були підтверджені поведінкою того чи инчого письменника. Наприклад, пишучи про відкриття передплати на перше видання збірника «Слово», Костюк пише про такого літератора Івана Манила (1918-1976), не загортаючи своєї оцінки в дипломатичні папірці: „А от Манило «потребував» свою передплату повернути, оскільки ми не визнали його геніальним поетом, байкарем і повістярем. Цей клінічний тип так і написав мені, що він «родився тоді саме, коли й Шевченко,і, мабуть, в цьому секрет мого надзвичайного успіху в літературі» і що саме тому йому, мабуть, належить сказати в літературі щось «нове і неповторне». Після такого я побачив. Що маю справу з хворою людиною або просто маніяком, і вирішив, що взагалі треба тримати себе обережно перед такими «творцями». Він це прийняв як образу, забрав назад передплату і оголосив, що «Картагену треба зруйнувати». Ось бачите, перед якою небезпекою ми стоїмо“ (з листа від 15.3. 1955).

Короткою і колоритною є його оцінка Галини Журби: „То талановита, але страшна своїми норовами і вифантазуваними принципами жінка“ (з листа від 5 квітня 1962) чи Юрія Косача: „Стаття Ю.Косача у «Всесвіті»? на жаль, я її не знаю. Не читав. Але не треба читати, щоб знати, до якої ідейної клоаки дійшов він“(з листа від 25 грудня 1972). В іншому листів Костюк  дещо різкіший: „Забув про Косача. Я того роману не читав. Нема сумніву, що може бути написаний добре. Це бестія талановита. Але аморальних, безхребетних, хай і талановитих, я не толерую. А таким є Косач“ (з листа від 17 грудня 1983).

Декілька разів Костюк згадує Осьмачку: „Чи чули Ви, що Осьмачка видав нову книгу під назвою «Ротонда душогубців»? Він мені прислав шість примірників і просив розповсюдити, а гроші йому вислати. Поява цікава, чисто Осьмачківська. Від геніяльности до останньої глупоти. Все є. Саме тому, може, я й читаю «Ротонду…» з інтересом“ (з листа від 3 січня 1957). Іншого характеру оцінка зринає у листів від 21 вересня 1962 року: „Як знаєте, не стало серед нас великого поета і не менш великого перекладача (останнього) Шекспіра. Тодось Осьмачка закінчив свій стражденний хресний земний шлях. Сталося так, що останніх три роки він був найтісніше пов´язаний зі мною. Це була і приємність, і великий, інколи аж занадто великий! Тягар на мою голову. Він став ніби складовою частиною мого життя, з усіма добрими і недобрими проявами. Тому несподівана смерть була ударом“.

Треба сказати, що реакція Костюка на смерть колег завжди була стриманою. Так. Про самогубство Ґемінґвея він пише так: „І так, Ґемінґвей – умер. Власне, моя істота такого означення не визнає. Ґемінґвеї – безсмертні. Він просто перестав існувати фізично. Я дуже люблю цього автора“ (з листа від 3 липня 1961).  Чи такий запис про смерть Маланюка: „Смерть Маланюка, то смерть людини, що пройшла свій життьовий  шлях. Це дуже прикро усвідомити, але цьому смертна людина зарадити не може. […]. А Маланюка дуже шкода. Це все ж таки був поет у справжньому розумінні цього слова“ (з листа від 7 квітня 1968).

Такою ж стриманою є його оцінка Віктора Петрова: „Про Віктора Платоновича, якого я дуже шаную, поки що утримаємося. Це хоч би з огляду на ту ідіотичну ситуацію, що створилася навколо його імені. Бо якщо він направду живий і працює в галузі археології «там» (що було б і для нас, і для нього, в певній мірі, щастям), то краще поки що залишити його в спокої“ (з листа від 17 квітня 1961). Костюк уміє віддати належне талановитій постаті, навіть коли особиста поведінка не завжди відповідна його талантові: „Щодо В. Державина, то Ви маєте рацію. Я теж думаю, що було б дуже корисно зібрати його речі в окремий том і видати. Легко основні його праці зібрати й з радянської преси 20-30 [-х] років. Хоч особисто я Державина не любив і не мав ніколи довірʼя до тих чи інших його узагальнень. Я шаную ідейних і чесних літераторів. Покійний належав до снобів і циніків, маючи при тому колосальну культуру знання фактів і талант до аналізи“ (з листа від 8 жовтня 1972).

Останні роки виповнені самоіронії і індивідуального стоїцизму. Хоча до останніх днів Костюк цікавився подіями в Україні й переживав, як складеться державна перспектива: „Не думайте, що я дуже переймаюся своєю вісімдесяткою. Хоч я й скриплю, але я ще думаю перевернути гору. Те, що я трачу слух, то біда невелика. Мені влучно сказав Петро Холодний, коли я поскаржився, що не чую: «А для чого тобі чути? Що? Кого? Чи мало ти наслухався за своє життя? Досить». І я з ним годжуся. До цієї філософської тези я вже й сам прийшов. Гірше, що я щораз гірше бачу. Без зору «гори» не переверну. Гора – то мої спогади“ (з листа від 5 грудня 1982);  «Страшенно не хочу відійти в небуття, не довідавшись, що ж принесе нам «Вітер з України», який так несамовито завихрив у СРСР?!“ (з листа від 31 січня 1988); „Я не скаржуся, а констатую. Все має свій початок, розцвіт і занекання. Я щасливий, що дожив до такого часу, коли про Україну, як державу, заговорив увесь світ“ (з листа від 5 липня 1994).

Перебуваючи у складному фізичному стані („Іноді я скавулю як привʼязаний на ланцюгу пес, інколи просто – реву. Тоді беру себе в руки й сідаю далі. Бо ж все рівно іншого виходу нема: поки я дихаю, я мушу все перевірити“, з листав від 15 грудня 1985), Костюк знаходить у собі сили підтримати приятеля: „При цій нагоді, хочу заперечити одне песимістичне речення в Вашому листі: «Кінчається наша сімʼя! Не має чого доброго чекати». Дорогий мій! Не згідний. Так не є. Сімʼя Ізарських, а з нею й Мальченків, житиме в світі дуже довго. Доти, доки житиме наша література. Я - оптиміст“ (з листа від 22 серпня 1984). Але з такою ж прямотою Костюк пише і неприємні для Ізарського рядки: „Я «Київ» прочитав, але він не зробив на мене жодного враження. І я розізлився і на себе. І на Вас. […]. Але читацькі примхи є дуже різні. Так що Ви  на них не звертайте уваги“ (з листа від 26 березня 1981). Такої ж прямоти вимагає й від адресата: „Навіть коли я видам якусь халтуру, добре зробить той, хто скаже мені правду в вічі. На цьому - крапка“ (з листа від 31 січня 1988).

До кожного з листів подані ґрунтовні примітки, які розширюють інформативне коло, витворюючи панораму культурно-мистецького життя в еміґрації.

Безперечно, що ці листи, на перший погляд неефектні, але з тією батожною українською правдою, яка виповнює їх інтригою етичною і високою планкою естетичного, до якої завжди письменник повинен іти і не поступатися здобутим. І ця «скалка» спілкування, додає не лише до біографії Костюка й Ізарського, але є  добротною цеглиною в будуванні української культурної перспективи. Тут тверджу за Григорієм Костюком: у цьому питанні залишаюся оптимістом.