Про що б не писав письменник, які б теми, образи, сюжети не поставали в його прозі, він зазвичай пише насправді про себе, про свій світ. Ця аксіома стосується передовсім  волинянина Євгена Хотимчука, який свій шлях у літературу започаткував 1989 року збірником оповідань «Батькова хата» (видавництво «Молодь»). Відтоді  станом на сьогодні побачили світ тринадцять   книг його прози – романів, повістей, новел. Та особливо щедрим у творчому сенсі виявився  для Євгена Хотимчука 2019-й. Цим роком датовані його  три книги - роман «Калиновий щем», повісті «Байструк», новели і повість  «Женила сина Катерина».

Літературна творчість Євгена Хотимчука – у нерозривній єдності з успішною  працею  на журналістській ниві (він і зараз шеф-редактор газети з всеукраїнським статусом). Тож теми та образи-персонажі  – не плід кабінетних фантазій, а відображення пережитого та прожитого. Маючи вразливу вдачу і володіючи здатністю дивитися та бачити, Є. Хотимчук творить    переконливу художню правду. Зрештою, подумки озираючись навіть  у час, коли політичні реалії аж ніяк начебто не спонукали до творчості,  зізнається:  «А писати було про що. Я бачив здихаючу партію зсередини: корупцію, брехню на кожному кроці, тупість партбосів, гниль, стукацтво, продажність… Матеріали для написання були, як мовиться, просто під ногами. Образи  колоритні й неповторні. Не треба нічого вигадувати» (розділ «Вибух» роману «Калиновий щем»). У цьому сенсі письменників спосіб творення художньої дійсності нагадує  про принцип Степана Ерьзі, унікального митця (до речі, й наставника українського скульптора Михайла Грицюка), який «визволяв» образи, утаємничені в камені чи дереві.  Євген Хотимчук    теж не дозволяє  канути у небуття незабутньо-світлим людям,  подіям, з якими не вдалося розминутися. Вони отримують нове життя у прозових полотнах, апелюючи до совісті сучасників   і прийдешніх поколінь. 

Хотимчукова художня правда до певної міри суголосна з творчістю Григора Тютюнника – зворушливі долі начебто «маленьких», непримітних людей, яким судилося   жити в умовах земного пекла і вдалося залишатися людьми, несучи, здається, непосильний тягар  страждань. Його тексти, де нерідко навіть антигерої виявляють в екстремальних умовах  інакшу  сутність, -сповідальні  життєписи з відсутністю імітації та гри, оголена відвертість, повсякчасна боротьба за себе.  Іноді аж до надміру  самобичування. Адже, як підкреслює письменник,  - «найголовніше – що переміг себе» (розділ «Бомж» роману «Калиновий щем»).

Однак це не означає, що  наприкінці всіх цих терзань-митарств - очікуваний happy end.  Адже художня правда, аби бути такою, не може бути обманом.   Тож і Роман, герой повісті «Таля», у своєму щоденниковому записі  риторує:  «Навіщо Господь послав таке нелюдське  випробування – вбивати у собі любов». Так само, як і головний персонаж «Калинового щему» констатує,  попри неминучість практики пристосування: «Бо ніяк не міг змиритися, що все життя проживу в нелюбові» (розділ «Дурна філософія»).

Нерідко ці художні життєписи - ілюстрація безжального вироку Фатуму.  Коли, попри всі намагання, «виходило зачароване коло» (повість «Таля»). Коли однозначних відповідей на болісні запитання або  нема, або вони повертають до першопочатків. Як у розмірковуваннях автора (повість «Сирітка»): «… чому, чому так сталося. Байдоха був доглянутий, увага не гірша, як у його брата і сестер, достаток – також, навпаки – багато чому ліпше, а життєва дорога повела зовсім не так, як треба. Десь у жахливі хащі і  непролазні ями… А може, то і є те, що ми називаємо долею, котру Господь визначає у мить появи на світ, а може, й ще раніше».  Тож і грішний ексголова   Цицюк, (немічний, хворий)  під завісу життя виявляється зайвим для родини.  Та доля  все-таки залишає чоловікові шанс. Його забирає до себе колишня бригадирка  Марія, «він гонорова сидів на підводі, дбайливо застеленій домотканим килимком, і всміхався. Бо почувався найщасливішою людиною на землі» (повість «Цицюк», яку високо оцінив  Володимир Лис, один із найталановитіших українських прозаїків).

Кожна з трьох  анонсованих книг  Євгена Хотимчука – унікальна художня мозаїка зазвичай страдницьких  життів. Та  вся  ця прозова канва – водночас своєрідне озирання у пам’ять із непідробним виявом синівської вдячності. Адже, як зізнається автор, «було в мене чимало хороших викладачів, педагогів. А поміж них, безперечно, на першому місці наймудріший       мій вчитель – мати» (новела «Молитва»).

Нерідко  дистанції між  «я» письменника  та головного персонажа максимально наближені. Тож, пишучи зазвичай від першої особи, Є. Хотимчук по-своєму довіряється   читачеві. І така стилістика  у художньому сенсі виграшна. Як наголошувала у нобелівській  лекції Ольга Токарчук, розповідь від першої особи – «це створення абсолютно унікального візерунка, єдиного у своїй унікальності: це відчуття свободи особистості, усвідомлення себе і своєї долі. Але також це означає протидію особистості та світу… Історії від першої особи виявились одним з найвеличніших винаходів людської цивілізації: їх читають з глибокою пошаною та повною довірою. Цей тип історії, коли ми бачимо світ очима особистості, не схожої на будь-яку іншу, формує особливий зв’язок з оповідачем, який просить свого слухача стати на його унікальне місце». 

Зі щемливих історій, якими довірливо ділиться Євген Хотимчук, постає  світ українців (найчастіше – у волинському контексті) у часопросторі  другої половини ХХ сторіччя. Письменник, не прикрашаючи «сірошиферну»  епоху, при цьому не виносить і дидактичних вердиктів для тих, кому судилося зрікатися самих себе. Радше він співчуває, вкотре співпереживає, оскільки навіть найнезалежніша особистість залишається заручником реалій. Тому і Хотимчуків герой  у момент істини  «відчув себе незатишно, всередині вселилася якась роздвоєність. Не розумів, не йняв віри, що це надовго, що буду отак балансувати між двома полюсами, переховуватися, хитрувати, брехати. Буду жити подвійним життям… Неправильне, нерозумне рішення  буде мстити протягом усього життя» (розділ «Заручений осел» роману «Калиновий щем»).

А ще, переконує письменник, персональні митарства, падіння, нещастя – це й  розплата за безбожні діяння предків. Про це для Тамари (повість «Недоля»), яка запитує, чому  «отак карається і так страждають дочка, внучка»,   розмірковує  її мати: «Ні ти, ні вони ні в чому не винні… Коли прийшли перші совєти у тридцять дев’ятому і задумали розвалити великий костел у нашому містечку, мій  батько першим викарабкався і збив хреста. Інші, такі ж безбожники, як він, виносили, нищили ікони, розбивали стіни. Гріх то великий і страшний, кажуть люди. Усі погинули, як один. І розповідають, що їхні нащадки будуть спокутувати тую провину до сьомого коліна. Не знаю, правда то чи ні, але люди так говорять».

Як уже наголошувалося вище, Євген Хотимчук у своїх текстах  не стає у менторську позу,  аби повчати-наставляти. Тим  не менше, констатує він, повсякчасно керується філософемою: «Підводжу читача до думки, що за все в житті треба платити, - така істина  нашого буття» («Калиновий щем»).

Очевидно, сучасні та майбутні дослідники творчості Євгена Хотимчука звернуть увагу й на специфіку його художнього мислення, де людина  та довкілля – цілісна сутність.  На те, як письменник «музикує», малює,  персоніфікуючи природу: «А тиша стояла на травах і щедрій росі незворушно, дрімала, дихаючи місячною млою» («Калиновий щем», розділ «Гіркий  кінець солодких мрій»): «…листопад готувався до зими, осінь виплакувала  останні сльози» (розділ «На вихід» роману «Калиновий щем»); «…безлисті дерева додавали смутку й туги. Лише калина всміхалася своїми червоногарячими кетягами» (розділ «Крим-розлучник» роману «Калиновий щем»). І при цьому, поза сумнівом, навіть найвибагливіший критик, зауважить, що кожен твір Є. Хотимчука «написаний серцем, великою любов’ю».